“Читаю рукопис книги Валентини Чайковської і уявляю/відчуваю її зовнішній та внутрішній космоси, її ностальгію за минулим не лише у часі, але й у просторі, адже добровільна чи примусова еміграція завжди вносить драматичний, гірко-солоний струмінь у жіночне і жіноче, національне і навіть націоналістичне – хоча книга явно не заангажована геополітично…”
ЧАЇНЕ
(Валентина Чайковська: Вірші // На кордоні тремкого мовчання. – Нововолинськ, видавнича група «Формат», 2015 – 127 с.)
«Цей сертифікат підтверджує: оливкове масло з міста Назарет, вода з річки Йордан, крупинка землі зі Святого Міста Ієрусалим» – читаю текст на іконній упаковці, яка поміщається на долоні і передана мені через моїх друзів направду зі Святої Землі Валентиною Чайковською, яка народилася в Луцьку на моїй рідній Волині, а з 1998 року живе в Ізраїлі, де, як пише про себе сама, «відкрила в собі бажання творити і зайнялася літературною діяльністю».
Її твори надруковані в періодичних виданнях Ізраїлю, України, Німеччини, Росії, США (поезія, проза, публіцистика), співавтор багатьох поетичних збірок та альманахів, автор 7 книг, член НСП України, член Спілки письменників Ізраїлю та Міжнародної Гільдії письменників, голова Літературного об’єднання “Рішон”, член Об’єднання вихідців із України м. Рішон ле-Ціон. Лауреат (Гран-прі) Міжнародного конкурсу малої прози імені А. Файнберга».
* * *
Уперше почув це ім’я і надто поетичне, з пісенним коренекрилом («Ой горе тій чайці, / Чаєчці-небозі, / Що вивела чаєняток. / При битій дорозі!»), прізвище, коли був з моїми друзями на одному з поліських озер: пані Валентина телефонувала їм просто з Ізраїлю…
З тужливою пронизливістю пісень про чайку у нас можуть хіба «змагатися» пісні про журавлів.
Це було якось екзотично і сакрально водночас: на моїй по-язичеськи природній батьківщині явився голос із джерела християнського духу, єднаючи фізику мобільного телефона, метафізику літератури із правдивим, хоча й невидимим, Шляхом до Хреста, за яким, як за світлом, іде зболена людська душа…
Тобто в усьому цьому, дарованому мені, грішному, Всевишнім, спілкуванні вже було щастя і поезія, яка, як відомо, посіяна всюди. І для щастя цього потрібно було дуже мало: усвідомити, що я щасливий. Я усвідомив.
Тому тепер, коли пані Валентина, з якою я реально не зустрічався, написала мені декілька душевних, дивовижно світлих листів, де ніжно-делікатно попросила написати їй кілька передмовних слів до її свіжої книги віршів.
…Роблю це із задоволенням. І не тому, що дуже хочу здійснити паломництво на Святу землю і мати там «своїх людей», і не тому, що маю подаруночок від Валентини (вона запропонувала-попросила називати її «без пані»), а тому, що відчув у її віршах і в усій оцій вищеназваній аурі справжнього поета.
Не кажу: великого, середнього, місцевого тощо… кажу – справжнього… Ієрархічне місце поета і людини, як відомо, визначаємо не ми, а Всевишній…
Як довірений першочитач рукопису аз грішний можу лише констатувати, що із катарсисним задоволенням поринув у стихію доброї світлої, без філологічних хімій і і квазімудрувань лірики, де є вся тематична, образна, ідейна композиційна неокласика, бароко, модерн і навіть трохи органічного постмодерну.
А головне – присутня несказанна музика (недаремно автор – однофамілиця геніального композитора! – подумалося мені), яка намальована словами – тобто поезія, яка бринить і допомагає жити до молитви, після молитви… а інколи й разом із молитвою, адже недаремно поезію ще називають мовою богів.
Читаю рукопис книги Валентини Чайковської і уявляю/відчуваю її зовнішній та внутрішній космоси, її ностальгію за минулим не лише у часі, але й у просторі, адже добровільна чи примусова еміграція завжди вносить драматичний, гірко-солоний струмінь у жіночне і жіноче, національне і навіть націоналістичне – хоча книга явно не заангажована геополітично…
Хоча тут є все: сімейний інтим, флора та фауна, обриси «рідного краю»…
Досвідчений, але спраглий мисливець за метафорами, відкривши цю книгу на будь-якій сторінці, знайде тут рядки на кшталт «Ще зеленіють вії горобини», «Жонглює Час на промені світила», «У смокінгу смарагдовім ще гай»… і захоче читати далі, далі… зупиняючись на святому:
І рвуся впасти на коліна… Мушу!
Так тисне щось у горлі, що молюся.
Або ж:
В кантаті Неба у єдиній ноті
Звучать два слова: «Мама» і «Вітчизна».
Чи оце:
Срібним іклом незнаного звіра
Нині видався місяць мені,
Чи у комусь полинна зневіра
Так босоніж веде по стерні?
Після цих слів починаєш вірити Авторові.
А це вже – головне.
Адже від віри до любові й надії – один крок, одна стопа, строфа, образ…
І вже знаєш, що такі, принаймні географічно, далекі вірші, як «Білі вітрила (Тель-Авіву)», «Крихта краю» (Вище й вище – до Єрусалиму! / Повнюсь чимось любим, що без меж, / Мов веселка з неба шле незримо / Дивну музику небесних веж), «Тарасів біль» (…і б’ють на сполох пройдені століття, / І вбрала мить жалоби чорну шаль…), «Купальська ніч (за мотивами давньоукраїнських народних звичаїв)», «Блаженний край (Україні)» – вже не просто патріотична риторика пафос, патетика – а початок своєї пісні з поправкою на вітер, на відстань, з якої, як відомо, об’ємніше, рельєфніше видно і чути все…
Вітряк і соняхи навкіл –
Якісь розхристані і любі…
Чи не вперше зауважую: яке миле в українському поетичному лексиконі оце нехитре слово «любі»…
І вже, «біжить по личку неземна перлина», і те, що звучить, як далека і близька народна пісня у вічному і в сучасному контексті про те про те, як «Гірко мати оплакує сина / В невеселі зелені свята»…
І з повагою пух тополиний
Тихо падає людям до ніг,
Тільки знову везуть домовини
По вибоїнах сивих доріг…
Оце «з повагою» міг інкрустувати у вірш лише поет, який вже дожився до свого стилю, який часто думає про смерть, яка єднає, а не розрізняє світи, світло і темряву, яка пише про талант і талан митця, свідомо і підсвідомо приміряючи їх, як-от у вірші «Талан художника»:
Ось, ніби німб згубило янголя –
Стоїть кульбаба в сонячнім промінні:
Лиш дунь, і пух злетить десь за поля…
Наснагу геній бачить у прозрінні.
–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––
Левада й ліс – усе навкруг живе,
Таким і мусить бути на полотнах!
Хто знає з нас, що рівне, що криве???
Талан – люстерко в нетрях дум бездонних.
Із того ж ряду «шопенівський» вірш «Маестро», який, як відомо посвяченим і освяченим, має мати щось дитяче, або ж у дитяче, дитинне трансформовуватись, розвиватись за відомим духовним принципом: «Якщо не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне. І хто смиренний, як ця дитина, той буде найбільшим» (Матвія 18:1-5), чи за цим: кожен поет – психологічно дитина…
Тому й так очікувано-закономірно, що у книзі Валентини є дитячі мотиви, живі, бешкетливо-наївні вірші для дітей, серед яких «Паперовий змій» зі симпатичною строфою:
Ой-ой-ой нечемний, наробив кіт шкоди:
Паперовий змій наш в дірах впав на сходи!
Кіт мерщій до хати, та й сховавсь під ліжко,
От, пустун кудлатий, застидався трішки.
«Абеткою для малят», де
Аня мовить «А» частенько,
Аня – дівчинка маленька.
А Андрійко – старший братик,
Аню вчить слова казати.
Еля ходить наче пава,
Ескімо їсть величаво.
“Елю, дай же хоч скуштую!”, –
Еля ж – ніби і не чує…
Особлива родзинка, яку я щемливо ціную в ліриках, – гумор: не лише у житті, але і в творчості, нотою, репрезентантом якого є, скажімо, вірш «Данило та гарбузи».
Але попри всі ці теми, настрої, мотиви Валентина Чайковська – лірик.
Тому найпронизливіша, найорганічніша вона у віршах про природу, зокрема про пори року, де є такі-от строфи:
Ще пурхає в полі останній метелик,
Невже заблукав у шпичастій стерні?
А вересень Осені стежку вже стелить
Крізь теплі серпанки молочно-парні.
(з вірша «Осінь»)
Це все – любов, з любов’ю, заради любові.
Але, звичайно, у цій книзі багато вічно молодого, як сама жіноча душа, кохання, яке, що характерно, передано поетесою через діалоги «Вона і він»:
ВОНА:
Тріпоче серденько чомусь, здається, так одвіку –
Я так давно тебе люблю, що дні вже збились з ліку.
Без тебе я, жаданий мій, всі дні ходжу в задумі,
Прийди й цілунком відмети усі бентежні думи.
ВІН:
Намрійся хоч на хвильку, прийди у сни, кохана!
(«Нірвана кохання»)
Є ще у книзі перекладений з російської вірш Давида Левіна, є вірш-звернення «Що ти знаєш, Європо?», є «Дощ після війни»…
Метастази «нашої» війни вже добралися і до Святої Землі, де живе й молиться за нас поет із волинським корінням і пташино-тужливим прізвищем Валентина Чайковська.
Тому й книга ця – непідробна жіноча чаїна туга за…
Кожен читач може тут поставити своє слово і стати причетним до великої загадки творчості, любові, Всевишнього….
Так і хочеться сказати на завершення, благословляючи по-братськи цю ліричну книгу у високий, широкий і глибокий світ: «Ця передмова підтверджує: ці українські вірші талановитої і світлої жінки Валентини Чайковської з міста Назарет, з річки Йордан, зі Святого Міста Ієрусалим»…