Справді, у віршах закодовано багато такого, про що ми й не здогадувалися за життя автора. Власне це не відкриття, а прозріння живих на вічний спомин про поета. Таке спало на гадку, коли працівники музею «Зборівська битва» готували перший збірник матеріалів до Радошівських читань, що мали відбутися у грудні 2015 року. Серед рукописів засновника і першого директора музею Григорія Барана-Радошівського знайшли ще не опубліковані вірші. Вони ніби заново відкрили знаного у краї митця і змусили глибше заглянути в його творчу майстерню.
Поезія у долі людства – цікавий феномен. Вона – у небі, на землі, в молитві і думках, нею просякнуте повітря, яким дихає людина, тільки-но з’явиться на світ, тому що поезія народжується у душі. Там її рай. Її царювання, живильний простір і трапеза. А душа кожного неповторна. У митця вона глибша і ширша, оголена до прозорості, завсіхболіюча і Богом освячена, особливо душа поета.
Коли уважно читати поетичні збірки Григорія Барана-Радошівського, відкривається світ ніби знайомий, та водночас незнаний. Вірші подивовують саме образами, і те, повз що зазвичай проходимо байдуже, раптом засвічується чарівною красою – дивним і прекрасним постає світ, Божий світ; облагороджуються почуття, багатшає палітра переживань і співпереживань. Тільки оригінальний талант, позначений своєрідністю стилю, може викликати такі відчуття. Стиль поета Григорія Радошівського, безперечно, має витоки традиційного письма, однак жодного писацького копіювання не спостерігаємо. Навпаки – вражає оксюморонне злиття ніжно ліричного настрою з крицевою різьбою віршованої подієвості, традиційна канва форми із сюрреалістичною багатошаровою символікою образів. Справді оригінальний поетичний стиль.
Чи не рідна блакитноока Волинь живила корені таланту Григорія? Адже народився Григорій Якович Баран 1 грудня 1929 року на Шумщині у селі Радошівка (звідси й літературне ім’я поета – Радошівський). Тяжкі випробування випали на його долю. Як писав Петро Тимочко, «не міг оминути їх талановитий юнак, вихований в українському патріотичному дусі, тоді, коли наш люд у повоєнні роки вів безнадійну, але вперту борню за волю» [12, 2]. Дев’ятнадцятирічного Григорія арештовують більшовицькі посіпаки і за «написання антирадянських віршів націоналістичного спрямування» [12, 2] засуджують до страти. У камері Григорій Баран чекав виконання смертного вироку разом із майбутнім поетом Іваном Гнатюком. Згодом вирок страти юнакам замінили на двадцять п’ять років таборів суворого режиму. Все подальше життя вони залишалися побратимами. Іван Гнатюк написав спогади про пережите. Так вийшли друком книги «Стежки-дороги», «Бездоріжжя». Григорій Баран подав в’язничні мемуари у публіцистичних добірках для часописів «Тернопіль», «Вільне життя» – «Під катовим портретом», «Смакуючи нові доноси», «У зв’язку з відміною смертної кари».
Г. Радошівський залишався собою і не тільки зберіг, але й розвинув свій талант та утвердив світогляд. Після заслання повернувся в Україну, з великими труднощами здобув вищу освіту. Закінчивши Львівський університет, працював журналістом у різних періодичних виданнях Тернопілля, аж поки не зупинив його Зборів. У цьому містечку відчув поет голос минулого, що пройняв серце незламного борця. Працюючи в місцевій газеті, Григорій вивчає історію Зборівщини, зокрема досліджує Білий Берег – місце Зборівської битви 1649 року. Відтак поступово, рік за роком, збирає матеріали для майбутнього музею. Зборівщину у своїх віршах Радошівський називає «Козацькою Землею», бо скільки в околицях козацьких могил! Невтомний краєзнавець береться їх упорядковувати. Був серйозний спротив цій його діяльності, – відчув і погрози, і шантаж. Не заманили його й пряником – обіцяними розкошами та квартирами. Одержимий бажанням воскресити пам’ять про Зборівську битву та заснувати музей, Григорій відчайдушно стукає в усі владні кабінети, дзвонить до впливових осіб, тож домагається окремого приміщення для історичного музею «Зборівська битва». Таким стає добротна будівля колишнього банку «Україна». Далі – самотужки стягує і пристосовує для експозицій меблі, систематизує зібрані експонати, продовжує пошукову та краєзнавчу роботу. 1990 року виростає за Зборовом край шляху величезний курган з кам’яним хрестом (робота майстра-каменяра Григорія Смереки) – відновлена Козацька могила, яку протягом століть стирали не раз з лиця землі різні вороги, що думали панувати в Україні. Організатором відродження пам’ятного місця був, як уже зазначалося, Григорій Баран-Радошівський. А 1995 року офіційно відкрив свої двері створений ним історичний музей «Зборівська битва». Відтоді музей, присвячений видатній події – Зборівській битві 1649 року – став візитівкою міста та й усієї Зборівщини.
Отож у Зборові і особисте життя складалося, і вірші писалися, ще й які! Якщо визначати тематику творчості, вона схематично нагадує промені сонця, а саме коло–сонечко – Україна, за яку боролися і козаки, і січові стрільці, і воїни УПА.
А усе починалося з козацтва. Січові лицарі жили в уяві Григорія змалечку. Хлопчиком чув брязкіт запорізьких шабель, тупіт козацьких коней. Ця болюча романтика волі не покидала поета до кінця його днів. Поезія увібрала образи минулого так само природно, як жили вони у душі митця. Це виразно демонструють сюрреалістичні видіння вірша «Листя спада»:
Несу, понесу
докір і сум…
Ліс голіруч
став проти туч.
тиха стрільба –
листя спада
в тишу ходьби
серед стрільби.
Зникли стежки,
йди навпрошки
в барви сумні,
як по війні.
Хтось тут бував,
татарував
чийсь ятаган,
повнивсь ридван,
з листям кудись
ледь відкотивсь.
Я ж понесу
Осені сум… [11, 59]
Митець «чув» Україну через віки, як-то мали дар зчитувати серцем українські кобзарі:
До предків іду. Не день і не два
сповіданий думами йтиму.
Кобзарська душа – душа січова
одкашлює степом і димом.
Ти чуєш, ти бачиш у розпалі герць,
той розпал не вигас у кобзах.
Козацький наш рід на мушкети зіперсь,
Покрову святкує в обозах [11, 48].
Для того, хто хоче пам’ятати, минуле ніколи не бачиться тільки минулим. Пережите народом відлунює у сьогоденні і лине у майбутнє безсмертям шляхетного духу героїки і патріотизму, залишаючи історії лише подію.
Чи прилине вітер,
Чи зірветься буря,
Хоругва розквітне
на фортечнихмурах.
В небосяжній згадці –
сурми, сурми поряд
і хрести козацькі
в Крем’янецьких горах [11, 46].
«Струнами-кобзами насповідалася, шаблями, косами насилкувалася… ти – Україно!» – так відчуває свою Батьківщину Григорій Радошівський і просить:
Візьми мене і мій світ,
ми будемо вічно вкупі.
Повернемось в Заповіт,
в Козацьку ревучу купіль.
З собою візьми мене,
Хай світ наш Собором стане.
Хоробр стає зі стремен –
Надоченашівський ангел [11, 48].
Мотиви боротьби за волю, любові до України, дух непокори гнобителям та загарбникам різних часів визначають поезію Григорія Радошівського та ідейну сутність його ліричного героя. Від конкретних побутових замальовок («Забрали сідло») до патетично-урочистих, ніби клятва, віршів («Вірую!», «З дум і заповітів») – в усьому пружному поетичному тілі поезії Григорія Радошівського струменить енергія життя і боротьби, невмирущість духовного осердя, великої волі і великої віри. Часові площини не по-мистецькому зміщені. Ось батько знімає з горища сідло, каже, то січове, але атрибут козацької давнини, сідло разом зі стременами, забирають гарнізонці-червонопогонники для цілком практичних потреб. Та хлопчині, ліричному героєві вірша, залишається не просто згадка про це сідло, а дух справдешніх лицарів, бо коли падав, то незмінно піднімався і йшов далі без страху і нарікань.
Щоразу в окопи, в полин
Біжу – упаду і зведуся.
Мене дістає навздогін
Димок у козацьких вусах [9, 11].
Описував поет пори року – і при тому були козаки, змальовував дівочу красу, материнську любов, вірність коханої – і тут означував бодай одним словом чи образом, але виразно, присутність і сутність січових лицарів, згадував слово Кобзаря, Тараса Шевченка, – дарував нове життя запорізьким ватажкам, як-от Іванові Підкові, Богдану Хмельницькому, Івану Богунові. І навіть мотив колискової пісні з уст кріпацької мадонни – матері Тараса Шевченка – будили в уяві образи волі і борні:
Літа сирітські визирали
Із-за могил, возів і грив.
Там десь про волю кобзи грали,
Козацьку люльку шлях курив… [9, 72].
Григорій Радошівський увічнив «крицевими різцями» поетичного слова козацьку історію Зборівщини, на полях якої відбулася велика історична битва 1649 року. Наполегливо, із забуття, з-під гусениць бульдозерів (у буквальному розумінні!) вихоплював він козацьку славу краю. Нема малого – є Батьківщина; нема провінції – є Україна з багатющою історією звитяг малих і великих міст, сіл, селищ. Таке прочитуємо у вірші «На Зборівськім шляху». «Сповиті небом України» – наче стягом, усі, хто народився на цій землі. До їх синівської совісті і промовляє поет у різьблених своїх віршах. Та найбільш сконцентроване чуття ліричного «я» Григорія Радошівського у поемі «Мальви прийдуть на поклін».
На перший погляд, митець говорить про конкретну історичну подію 1649 року, змальовуючи героїку місцевого зборівського люду в боротьбі із гнобителями. Та слово поета мовить уже за нього і про минуле, і про сьогодення. Особливістю поеми «Мальви прийдуть на поклін» (як і поеми «О, якби! Якби…») є мозаїчність сюжетних вкраплень. Цікаве явище у композиційному плані. Це не зовсім безсюжетність і не традиційна фабула ліро-епічного твору. Також не просте монтування окремих епізодів в один твір. Виразність подієвої основи проступає в уяві читача через емоційне сильне зворушення під час звучання поеми! Саме тому складні сюрреалістичні образи, переплетені традиційними мотивами любові до Батьківщини, героїзму її захисників, шляхетності духу простих людей, що виборюють право на гідність життя, – все це разом як молитва. Слово молитви лине до Бога, коли промовляєш уголос, інколи навіть не розуміючи відразу усього, що розкодовуєш звуком. Так читають уголос поезії Тараса Шевченка, Василя Стуса, Ліни Костенко, багатьох талановитих поетів. Читаєш по кілька разів, поки «дійде», і головне – такі твори першим відкриває серце, а потім уже розум.
У «Мальвах…» Григорія Радошівського романтика душі та героїка боротьби подається у сюрреалістичних площинах відчуттів зображених героїв. Магія слова, пластика поетичних образів виходить на перший план, залишаючи сюжетним фрагментам роль чарунків, як-от у бджолиних сотах. Це, так би мовити, калейдоскоп яскравих сюжетних вкраплень у живе ліричне полотно. Читач малює в уяві події через враження від непересічних вчинків простих верхоставців: Степка-дзвоняра, Мальвіни, Грицька Турчиняка тощо. Автор їх любить, автор – з ними. В його серці той же вогонь любові до Батьківщини, той же дух відваги, та ж святість у серці, пробуджена дзвонами через віки.
Загинув верхоставський побратим Степко Дзвоняр, але у читача складається враження, що душа його вселилася у поета. І дзвонять дзвони поезії для всіх прийдешних поколінь, щоб не захиріла історична пам’ять.
Цінність поеми «Мальви прийдуть на поклін» у тому, що це насамперед – високохудожній твір, який виразно окреслив індивідуальний стиль поета Григорія Радошівського; при тому це мистецьке втілення історичних подій XVII століття, змальованих мозаїчно, яскраво, з глибоким підтекстом і знанням як історичних деталей, нюансів, так і події Зборівської битви 1649 року в цілому. Автор робить верхоставців-зборівчан нашими сучасниками, а сучасного читача на хвилі поетичної наснаги переносить у ті буремні часи. Сучасник має змогу взяти до рук поему, жанр якої визначений самим автором – «Сповідь у дзвонах і шаблях». В основі поетичного твору – одна з найвидатніших подій в історії України – Зборівська битва 1649 року.
Якщо до Зборова приїдете коли
(в попутній навіть трапиться потребі),
то в світлих обрисів спитайте про вали,
про гаті запитайте і про греблі.
Хоча інакші береги оті,
Не оминайте їх – пестунок літа.
До Стрипи-річки, до джерел прийдіть –
Своє чоло вмивали в них століття.
Блукав на попелищі Верхостав
(одтупотіли ханські походеньки),
легендами і лісом обростав,
себе і рід вписавши в ті легенди.
Трухлявіли хрести, іржавів чийсь орел,
А ратай розправляв над ними плечі,
На Білім Березі шукаючи джерел
І глини підходящої для печі…
…Тут гетьман тричі побував, і всі рази
Празникувала челядь на помості.
Тоді округу всю, обидва береги
Скликав Дзвоняр. Палали смолоскипи.
Відходили полки… А люди берегли
Багаття празникове біля Стрипи.
[Тут і далі цитати з поеми „Мальви прийдуть на поклін за виданням „В гучнім оркестрі завірюх”. 10…].
Поет докладно описує природу у долині Стрипи, тодішній побут верхоставців, давню церкву, настрої українського населення тієї пори.
Дощі під Збаражем, дощі під Зборовом.
Десь з-під повітки серпень визира.
Струмками Білий берег переораний,
Снується дим з подвір’я гончара […].
Здається, автор сам був очевидцем тих подій, пережив усе, що трапилося з його героями.
Поема має шість розділів – «У дозорі», «Голуба колиска», «Шаруга», «У пастці», «Степкові грімниці», «Цілувало небо заплющені очі». Головними героями поеми є зборівчанин Грицько Турчиняк, його побратим – запорожець Ілько Корчак, дівчина Мальвіна, дзвоняр Степко, зрадник Іваник. «Того літа Україна шикувала свої полки. Йшли відчайдухи, високо звівши голови. І не одна з них, потрапляючи на мордерські палі, була дороговказом визвольного здвигу. Знекровлені сини воскресали в піснях і думах кобзарів. Та слава кликала у безсмертя нових відчайдухів. …Стигло літо в козацьких очах»[…]. У час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького «взялась за шаблю Україна, а верхоставці? Є й вони»[…].
До глибини душі залюблений у романтику козацької вольності, поет зумів у віршовій формі сконцентрувати українське єдиномисліє Зборівської битви, що об’єднало народ із козацтвом:
За себе стати мусимо, за рід свій,
До волі поривається душа.
Ми не блукальці в сплаканім сирітстві,
Господня ласка нас не полиша. [10, 100].
Весь текст поеми дихає правдою волі і борні, в яку неможливо не повірити. Живими постають перед нами давні наші земляки-зборівчани. Вони прихильно зустріли козаків і підтримали їх, як-от Грицько Турчиняк, який став побратимом запорожця Ілька. Запорожець Ілько Корчак – наче батько сміливим зборівчанам-відчайдухам. І поет не погрішив проти правди, бо народ так і сприймав запорозьких козаків – як оборонців, як загальноукраїнський батьківський захист:
Корчак – душа. А то, як батько,
Всіх розумів. І знав багацько.
Він прихилив Грицька до себе,
Коли Грицько торік пристав
До товариства. Теж був серпень,
Як побратимом хлопець став.
Шість пар гнідих тоді привів
І з гетьманом пішов на Львів. […]
Особливо зворушливо змальований образ дзвоняра Степка («Про те, що скажуть люди у піснях, промовлять дзвони, як у свято» […]). Степко гине, але встигає передати свою допомогу козакам та сповістити про це дзвонами.
Автор йде нібито й за історичною канвою, водночас виповідаючи душу, недаремно у підзаголовку значиться, що це не просто поема, а сповідь про те, що болить, про те, що ми повинні пам’ятати, з чим маємо жити і що заповісти дітям.
«Святішою земля однині стане», бо нащадки відновили пам’ять про своїх героїв:
Козацька честь – козацька криця
Як свідок відчайдушних жнив…[…]
І завершальним акордом звучать слова епілогу поеми:
О Україно, доле, доле!
Ти вся, ти всюди – битви поле […].
Якщо порівнювати поему «Мальви прийдуть на поклін» з творами інших авторів, що писали про Зборівську битву, то власне ця «мантровість» проступає дуже виразно. Так, про видатну подію 1649 року написав поему «Зборівська битва» і відомий поет Георгій Петрук-Попик. Григорій Радошівський прихильно ставився до своїх побратимів-письменників, читав їхні твори, стежив за творчим процесом. У його бібліотеці, багато книжок якої залишив у музеї, є чимало з автографами авторів. Так, Георгій Петрук-Попик подарував книгу вибраного «В обіймах блискавиць»з з такими словами: «Зборівському музею Козацької слави з фрагментами поеми «Зборівська битва» на 416 стор. цієї книги… Автор. 1 грудня 2002 року. м. Тернопіль».
Твір Г. Петрука-Попика про Зборівську битву написаний ще у серпні 1964 року і присвячений 315-річчю Зборівської битви. Автор у збірці вибраного подав лише окремі частини поетичного твору. Однак ті фрагменти окреслюють твір як цілісний і як такий, що відповідає жанрові поеми. Розділи «Богданова ніч перед боєм», «Королева ніч перед боєм», «Бій», «Після битви», «З епілогу» власне і подають фабулу твору. Можна сказати, автор заримовує факти, сторінки історії. Його увага зосереджена на постаті гетьмана Богдана Хмельницького, у той час як поема Григорія Радошівського «Мальви прийдуть на поклін» оспівує простий зборівський люд, що підтримав козацькі полки Богдана Хмельницького в надії вибороти собі свободу і власну державу. Твір Георгія Петрука-Попика більш публіцистичний з неприхованою авторською оцінкою постаті Богдана Хмельницького та подій української історії, на яких позначилася діяльність гетьмана. Судити великих – справа невдячна: хто відчув напругу тих подій, що бурхливим припливом змивали цілі народи, хто ніс на власних плечах тягар їхнього обов’язку; хто, крім Бога, може освітити істину та правдиво, без міфів і легенд, передати всі чинники поразок і перемог української та й вселюдської історії? Науковці-дослідники можуть закинути авторові його прямолінійність і категоричність, його мітингову патетику, та нема підстав дорікати, бо вибух емоцій завжди суб’єктивний, бо поет вибухає болем, роздумуючи над подіями давно минулих днів. Ліричний герой поеми мовить:
Якби під Зборовом не зрада, не жаль твій, Гетьмане, в хмелю…
І не було б: ні Берестечка, ні Переяславських вудил,
І ні Батурина, ні Крутів у нашій долі не було б.
І піднесла б до сонця віття велика нація твоя.
Отож, Г.Петрук-Попик, як і, до речі, уродженець Зборівщини поет Богдан Лобур, котрий теж написав про Зборівську битву, подає віршову ілюстрацію подій, проникливу, щиру, живу. Автор переймається станом душі гетьмана Богдана напередодні битви. Розділ «Богданова ніч перед боєм» виписаний філігранно, психологічно вмотивовано. Внутрішню налаштованість Хмельницького передають такі рядки поеми:
Не сирота ж ти, мій народе!
Так!..
Переможним буде бій![8, 417]
Не спить і польський король Ян Казимир. Проте, крім роздратування на «бидло», що «вирвалось з покори!..» – жодного шляхетного пориву коронована особа не виявляє, бо, вважає автор, у перипетіях тих подій таких у короля не могло бути.
І от бій. Точно, майже документально виписаний однойменний розділ. Певна річ, автор перечитав не один документ, тож розділ «Бій» можна читати напам’ять як фрагмент екскурсії перед діорамою «Зборівська битва» (в історико-краєзнавчому музеї Зборова є твір художника Степана Нечая «Зборівська битва»).
Розділ «Після битви» зводить докупи всіх учасників битви, а понад те Георгій Петрук-Попик вивищує свій жаль з приводу неповної, не доведеної до кінця перемоги козацького війська та знову занурюється у стан душі гетьмана Богдана. І в «Епілозі» дозволяє собі, чи то пак ліричному героєві, категоричні висновки щодо наслідків Зборівської битви 1649 року, вважаючи цю подію витоком як великих перемог, так і безглуздих, нелогічних з точки зору автора, поразок. Поет говорить, що в українській долі то відгукнулося трагедіями Батурина, Крутів, червоного терору і голодомору. Поема Г.Петрука-Попика «Зборівська битва» – це, по суті, розмова з Богданом Хмельницьким, в якій відчувається глибокий біль поета за велику націю.
Якщо накласти на певну схему, поема Г.Петрука-Попика – Зборівська битва і гетьман; поема Г.Барана-Радошівського – Зборівська битва і народ, а саме зборівський люд. І хоча зборівчани залишилися тоді під польським пануванням, їхні подвиги і жертовна боротьба не були марними. Коли повстає дух народу, його вже не скорити нікому і ніколи. Повстання духу – уже перемога. Це стверджує поема Г.Радошівського «Мальви прийдуть на поклін».
Оспівав митець і свого улюбленого героя Івана Богуна, який особливо прославився під Берестечком. Йому присвятив окремий поетичний твір.
Григорій Якович був невтомним у творчій і дослідницькій діяльності. «Є земля Козацька на планеті, є в ній поколінь жертовні стоси…» [9, 88] – проникливо написав поет ці рядки і запалив іскрою ентузіазму не одного зборівчанина. Багато людей, перейнявшись пристрасним бажанням митця пробити замулені джерела давнини, долучилося до відновлення слави історичного минулого краю. Однак системної роботи та фінансування, на жаль, не було. Григорій Баран-Радошівський дочекався хіба що кадрової підтримки, кілька років і аж до смерті – 13 травня 2013 року – залишався почесним директором музею та працював як краєзнавець і дослідник. Ним зібрано також багато матеріалів про національно-визвольну боротьбу на Зборівщині, з-під його пера вийшло чимало публікацій, що розкривають нові сторінки тих буремних подій ХХ століття.
Героїка боротьби людей шляхетного духу, навіть якщо вони були простими сільськими хлопцями, супроводжувала поета все життя. Можна сказати, що звитяга визвольної борні багатьох поколінь українського народу – провідний мотив творчості митця. Створюючи музей «Зборівська битва», Г.Баран-Радошівський не обмежився темою битви 1649 року, а долучив зібрані документальні матеріали, фотофакти, книги про подвиги січових стрільців, боротьбу ОУН-УПА, самотужки різьбив з дерева постаті буремної епохи ХХ століття для надвірної експозиції. Григорій Якович, як поет і колишній політв’язень страшної комуністичної системи таборів ГУЛАГУ, описав пережите у віршах. Бачимо в них оскал сатанинської системи тотального нищення народів, антигуманну і жорстоку, однак безсилу супроти Бога і чистих серцем борців за свободу, Вітчизну та людську гідність.
Надія, воскресла у слові. Так можна сказати про вірші митця. Справді, навіть тепер він з нами – у слові. Як і кожен талановитий поет, Григорій Радошівський не лише відтворив минуле Зборова, зокрема події XVIIстоліття, у поемі «Мальви прийдуть на поклін», але й передбачив майбутнє. Уболівав за долю держави, українського народу глибинно, тому й відкрилося. Ось поетичний чотирнадцятистрофник «О, якби! Якби…», для якого автор і жанру-то не визначив, а написав підрядком «Віч-на-віч і на відстані». Поетичні канони не були першорядними у творчому процесі Григорія Радошівського, бо насамперед нуртував, осмислював, вбирав серцем, а потім ліпив образ, випалював напругою власних переживань. Доля України боліла йому до останніх днів земного життя. Тож рубав словами безкомпромісно, викриваючи пристосуванців і вождиків – «їх наплодилось до зарази, своїх жаднюг і забігайл». «Партійці і без партійки, аби був зиск», ота їх критична маса прорвала Майдан, який назвали революцією гідності. Певна річ, доки терпіти? Судять ті, яких треба самих судити за злочини проти людяності; повчають ті, що позбавлені моралі; керують психічно звихнені захланці, які впритул не бачать народу.
Прочитайте 14 строф поетичного твору Григорія Барана-Радошівського «О, якби! Якби…» і знайдете відображення пережитого нами, українцями, за цей майданний покутний час – від грудня 2013-ого й понині. Як Страсті Христові на Хресній Дорозі – 14 стацій роздумів і болю. І надії…
Григорій Радошівський творив до останнього подиху. Віршотворення не було для нього самоціллю, лиш природним втіленням внутрішнього світу, який не кришився і не ламався, не в’янув і не старів. Поет любив, беріг світ душі і писав. Не замислюючись, чи надрукують його вірші, чи визнають талант, чи це потрібно комусь. Писав.
Отже, за життя вийшло друком кілька поетичних збірок – «Квіти на постаментах» (1969), «Біль перебитого крила» (1994), поема «Мальви прийдуть на поклін» (1995 рік, а написано 1979 року), «Підпалені присмерки», «В гучнім оркестрі завірюх» та останні видання «Живу…», збірки спогадів «Себе – душі твоїй» та «З порога ночі». Сам про себе поет говорив так:«Жити, щоб пережити, – то дуже мало. Але так було. І ти забарився. Забарився, щоб тепер доганяти? Кого?
– Себе.
То в залишених по війні окопах, то в лісорубках Сибіру, то на зчовганих наглядацьких порогах часописів…
Де ти, Поезіє? І чи була на тих простудних протягах свавілля? Скажи»[11, обкладинка].
Григорій Радошівський списав у поетичному слові не тільки автобіографію, але й історію українського народу.
Струнами-кобзами насповідалася. Шаблями-косами насилкувалася.
Насповідалася і наспівалася. Однеймовірила і одсибірила.
В снах не відснилася батькові й синові. Не покорилася в імені, в символі.
Від покоління до поколіня з віку-правіку ти – Україна![…]
З поетичних творів Григорія Радошівського можна укласти добірку цитат на прославу козаччини.
* Степ шаблями хрестивсь – гей, гей! – відляхував і відтатарив.
* Мій роде, тебе сповивали степи у Славутнім крижмі.
* Я схилюся з літами, хоругви не схиливши. Будуть мальви між нами в подарованій тиші.
* Є Земля Козацька на планеті. Є в ній поколінь жертовні стоси.
* Хрест на грудях вічно не поблідне – прадіди ним волі присягли. Бачу Україну із козацьких сідел, бачу із освячених могил.
2010 року громадськість Зборівщинивідзначила 80-річчя з дня народження Григорія Барана-Радошівського, провівши у районному Будинку культури урочистий вечір на прославу ювіляра. До святкування подвижника-краєзнавця долучилися і митці Тернопілля, зокрема члени Тернопільської організації Національної Спілки письменників України та журналісти краю.
А 13 травня 2013 року його прощали – всі, хто любив і хто не любив поета. За що? Знає пан Бог.