Волонтер Андрій Тімофєєв — про допомогу армії та ситуацію на сході після поїздки в АТО
Андрій Тімофєєв мешкає в Кам’янці-Подільському, що на Хмельниччині. За покликанням — викладач, обожнює свою роботу і Україну. Після Ілловайського котла він серйозно перейнявся проблемами армії. Вдавати так, що ніби нічого не відбувається, жити як раніше, він просто не зміг. Каже, що вдома не сидиться, тому поповнив ряди волонтерів.
Це друга поїздка Андрія в Піски. Перед від’їздом він не був налаштований на інтерв’ю та й не хотів, щоб про нього писали, мовляв не прагне ореолу, та й робити добрі справи треба мовчки. Сідає в бус, наповнений гуманітаркою хлопцям і, посміхаючись, гукає: «Дасть Бог повернуся, то поговоримо».
Понеділок. Роздався дзвінок. То був Андрій, який наважився поспілкуватись з нами задля того, щоб всі зрозуміли, Східна Україна, то не інший кінець світу, тому кожен, хто працює і спить в мирі, має допомагати людям, котрі залишилися в зоні АТО.
Все зав’язалося з того, що Андрій спочатку сам купував необхідні речі і передавав їх волонтерами бійцям. Розповідає, що якось його сусід повернувся додому на відпочинок, а той воював у 5-у батальоні, а потім ніс службу в «Правому секторі». Андрій зустрівся з чоловіком і за чаюванням вирішив, хай там що, але поїде в зону АТО. «Я сказав, що маю машину і не боюсь ворожих куль, можу їхати куди завгодно. — продовжував він ділитися з нами під час бесіди. — Згодом, в Києві, я познайомився з волонтером, звуть його дядя Ваня, котрий давно опікується боївкою розвідників. Так, зорганізувавшись, двома машинами ми рушили на Схід».
Цього разу кам’янчани загрузили бус харчами, формами, взуттям, бронежилетами, ліхтариками, ножами й іншими потрібними речами. Діти передали багато малюнків і оберегів. Андрій каже, що хлопці дитячим роботам ще більше раді, ніж ласощам.«Знаєте, коли я побачив в очах військового сльози, який тримав малюнок, то зрозумів, що моя місія хоч і маленька, але хочеться підтримувати світло там, де воно згасає. Хлопці наші молодці, тримаються з усіх сил, а додає їм оптимізму підтримка як рідних, так і абсолютно незнайомих для них людей. Тому важливо, щоб від малого до великого йшов добрий меседж для наших військових», — наголосив.
За словами Андрія, хлопці згуртовані, завжди на поготові до бою й не втрачають оптимізму. Особливої поваги, він каже, заслуговують добровольчі батальйони, бо кожен з тих, хто їх поповнює, приходить на війну з Росією свідомо й готовий до останнього свого подиху обороняти країну від ворога. Гуманітарна допомога є дуже потрібною: від бинта і до тепловізора — там всьому раді. Раді були Андрію й дяді Вані.
«Як тільки ми дістались Пісків, все передали з рук в руки командиру «Правого сектору». Він бідкався, куди скласти харчі. Кухар Прапор (мій земляк, як потім з’ясувалося) заходився готувати на всіх вечерю. А зранку почалось волонтерсько-бойове життя: підйом, шикування, завдання. Я не фахівець, тому завдання завжди були найлегші: організовувати блок-пост і перевіряти авта з метою виялення диверсійних розвідгруп противника», — продовжив волонтер.
Для того, щоб бути волонтером багато не треба, вважає Андрій. Немає грошей, можна їх знайти, немає можливостей, то можна робити маскувальні сітки, в’язати шкарпетки або робити обереги. Головне, не ховати голову в пісок. Активно організувати гуманітарку цього разу Андрію допомагали не тільки знайомі та друзі, але й панянки з Жіночої сотні Кам’янця-Подільського, які за дуже короткий час зробили понад десять маскувальних сіток. Приєднались до гарної справи волонтерський пункт міста на чолі з пані Кошелєвою й церква УПЦ КП, безпосередньо її настоятель отець Олександр.
«Взагалі зараз в Україні формується унікальне волонтерське братство, — каже кіборг. — Відгукується на заклик багато людей. Ось навіть останнього разу, просто у фейсбуку, попросив Віктора Бронюка, соліста гурту «ТІК», щоб продав кілька дисків з автографами для бійців, то він сам приїхав на зазначене місце і подарував диски, листівки, шкарпеток пакунок і короб цигарок. І в цей момент справді розумієш, що, коли бійці попросять танк у волонтерів, то він у них буде!»
Валентина Ковальчук
