Людські долі бувають різними: то вони спалахують яскравим світлом на безхмарному небозводі, то тремтять чистими росами на крутосхилах життя, то в’ються пораненими чайками посеред безголосого літа чи мовчазної осені.
Хтось в цьому світі розхмарився зовсім, роклеявся, опустив долу руки від усіляких негараздів, хворіб, духовної сліпоти, не чекаючи від життя вже нічого путнього, доброго, а хтось навпаки хапається за кожну соломинку, коли, не приведи Господи, тіло розтинає підступна недуга і шукає зцілення у молитві. Віра і любов до Бога – це дорога до спасіння й очищення від гріхів, немочів, недуг. Свою долю не оббіжиш, не перетриваєш, вона є альфою і омегою життя. Пульсують слова, а перед очами мерехтять дві, нещодавно почуті історії, визрені з-за канви чортківських буднів.
Перша історія.
Олені батьки жили заможно. Мама і тато – успішні, дуже талановиті танцюристи. Гастролі, овації, квіти і вдячні погляди глядачів супроводжували їх постійно. Своїй дочці, яку любили понад все на світі, якби могли, то б прихилили небо. Танцюристкою хотіли вони бачити й свою Олю. Вже в десять років дівчина побувала у багатьох країнах світу, була учасницею престижних змагань, турнірів, конкурсів. Танець для неї був як музика, як життя. Батьки-тренери не дали б і мушці зобидити своє ластів’ятко. Але біда як той злодій підкрадається несподівано і раптово. На одному із виступів дівчину скосила серцева недуга. Світ потьмянів, небо, здавалось, упало на землю, батьків охопив страх і відчай. Заморські лікарі ледь спасли життя юному створінню. Але вже через кілька місяців ніхто не пам’ятав про ту прикру та жахливу пригоду. Не дослухаючись думки батьків Оля знову завертілась у танці. Але ненадовго. Через короткий період часу тіло дівчини почало пухнути-набрякати, Вона розтовстіла так, що навіть не могла самостійно не то що ходити, а й пересуватися. Мрія стати відомою танцівницею в Олі померла раз і назавжди. Тепер, через роки згадує вона свою мрію і з жахом і з насолодою, але Бог дав їй інший неоціненний дар – ЖИТТЯ.
Друга історія.
Це була щаслива, життєрадісна, мала дівчинка. Її очі завжди світилися добротою, випромінювали яскраве світло, оповите серпанком сонячних мрій. Оленка добре вчилася в школі, була приємна у спілкуванні, мала багато друзів. В її оселі завжди було гамірно і сонячно від щебету найвірніших друзів. Оленчин батько помер, коли вона була ще зовсім крихіткою, єдиним сонцем, втіхою, радістю була її матуся. Мама також для своєї дочки зібрала б у жменю всі сонячні промені. Наче грім з ясного неба було заключення лікарів: у вашої Оленки – рак і залишається їй жити десь зо два роки. Після цього дівчину мов підмінили: замкнуляся у собі, майже не виходила з дому, тільки подовгу молилася перед іконкою Божої Матері. Мамині сльози ятрили душу, краяли серце навпіл.
Тепер кожного дня ходить Оленка до церкви і молиться. Вітром промайнуло десять років її життя, а не два, як запевняли свого часу дочку і матір лікарі. Тепер Оленка твердо вирішила присвятити своє життя Богу – піти в монастир.
Ці дві історії об’єднує Божий промисел. Сила Божого благословення, або покари, які тяжітимуть над нами допоки стоїть світ.
Надія Погорецька