Так склалася моя творча доля, що за довгі роки співпраці з різними ЗМІ мною написано чимало рецензій. Серед цих відгуків на книги є найбільше розмислів про видання поезій та перекладів. Можливо, тому, що сам віддаю перевагу версифікації. Але ж водночас з великою насолодою для себе писав про видання щоденникової прози і публіцистики, наукові монографії, колективні збірники та альманахи.
Значно менше в моєму доробкові є рецензій на прозові видання, коли вони були під однією обкладинкою. Пригадується, що останнім часом писав тільки про збірку малої прози «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва з Кременця і авантюрно-пригодницький роман «Де скарби твої?..» Марії Лавренюк та Сергія Синюка з Шумщини.
Тепер переді мною книга з двох повістей «Мій ворог – Хасан» Петра Сороки з Тернополя, яку благословило у світ видавництво «Навчальна книга – Богдан» з обласного центру. Під однією обкладинкою знаний письменник зібрав реалістичну та ірреальну повісті.
Чи була доцільність у такому поєднанні? Гадаю, що так. Вже хоча б тому, що ці твори мають однакову тематику. Вони – про футбол. А якщо сказати точніше, то прозаїк розповідає про почування людини, викликані цією захоплюючою грою. І для мене, як для читача, немає значення те, в якому ключі ідея реалізована автором: реалістичному чи фантастичному.
Їх з’яву у творчому доробкові письменника не можна назвати випадковістю. Пан Петро сам є великим прихильником цього виду спорту. Про своє ставленни до нього він неодноразово згадував в своїх денниках та інтерв’ю. В одному із творів він навіть стверджував, що в ньому помер великий футболіст (через несприятливі обставини часу) і він неодмінно досягнув би хороших результатів на цьому поприщі. А в інтерв’ю журналові «Золота пектораль» у 2010 році Петро Сорока згадував про те, що саме його хороша гра у футбол допомогла йому під час військової служби на атомних полігонах під Семипалатинськом.
До речі, саме цьому періодові життя і присвячена повість «Мій ворог – Хасан». Я радше назвав би її повістю спогадом, бо у творі вистачає автобіографічних моментів. Мимоволі віриш у сценки взаємовідносин молодого солдата української національності і чеченця Хасана Мазаєва. Через те, що автор не тільки детально та уміло описав їх, зумівши уникнути непотрібної деталізації. Описування поєдинку представників двої національностей зачаровує і намаганнями автора з притаманним йому шармом розповісти про наболіле. Особливо вражає зображення заключної сценки твору, коли вони таки зустрічаються.
Причому тут футбол? Таке питання може неодмінно виникнути. Та суть і полягає в тому, що «великі лови» (якщо можна так назвати вияснення стосунків між українцем та чеченцем) і було спровоковане футбольним матчем між командами солдатів – чеченців і солдатів-українців, в якому останні отримали перемогу завдяки голам забитим вихідцем із нашого краю. Саме Хасан Мазаєв попередив майбутнього письменника, що був тоді удатним футболістом, що заріже його, коли той заб’є хоч один гол у матчі чеченців та українців. Молодий солдат не захотів всерйоз сприймати цю погрозу. І після перемоги команди вічних аутсайдерів (в цій ролі перебували українці) довгий період переховувався від абрека (так солдати поміж собою називали Хасана). Слава Богу, що все закінчилось нормально і не дійшло до кровопролиття. Що там не кажіть, а такі моменти запам’ятовуються. Чи не тому, що змальоване з неабиякою точністю, додає інтриги?
Мені здається, що саме це спонукало знайомого письменника висловити думку: ця повість може стати спонукою до художнього фільму, якби кіномитці взялися за реалізацію такого задуму.
Звісно, що така думка не може не тішити. Але, як на мою думку, є усе ж момент, який не дозволяє однозначно глянути на твір. Довго думав над тим, де вже читав щось подібне у Петра Сороки. І згадав про повість «Карагач над полігоном», друге і дещо доповнене видання якої побачило світ у 2011-ому. Однаковий сюжет, ті ж самі герої. Але це ще не все. Зробимо екскурс до оповідання «Мій ворог – Хасан або великі лови» у книзі «Знак серця». І на його фоні нинішня повість виглядає розлогим переказом знайомого сюжету.
Автор цих рядків двояко ставиться до такого підходу письменника до творчості. По-перше, прозаїк має право на подібні вчинки. Уважне співставлення дає підстави сказати, що це може бути хорошим уроком для тих, хто насправді залюблений у красне письменництво. Бо автор (і тільки він) має право до безміру удосконалювати свій твір. По-друге, новий твір може втрачати первинність сприйняття через старий сюжет. Якщо в даному випадку письменнику тактовно вдалося уникнути негативу, то це зовсім не означає, що в майбутньому його не буде. Усе залежить від самого творця.
Тепер про повість «Володар часу», яку автор означує як ірреальну. Не заперечую, що у цьому творі є багато елементів фантастики. Але водночас бачимо, що письменник вдало балансує між дійсним та надуманим. Чому йому це вдається? Сам автор значною мірою пояснив це тим, що в одному з денників сказав, що не читає сучасної фантастики. Як не парадоксально це звучить, але мені здається, що удача загостювала у письменника. І знову, між іншим, маємо підстави говорити, що футбол є помітною складовою твору, бо його герої захоплюються цією грою.
…Перечитано останні сторінки нової книги письменника, яка по-справжньому захопила. Водночас подумалося, що варто б укласти книгу про ставлення тернопільських літераторів до цієї гри. Думаю, що історія Петра Сороки про «великі лови» могла б стати окрасою такого видання. Тільки хто візьметься за реалізацію такого задуму і хто його фінансово підтримає?
Ігор Фарина