Поезія Дмитра Княжича – молодого київського автора – насправді дуже містка. В плані змістових поворотів і нашарувань, в плані топосу, в плані схрещення часів, характерів і цілих менталітетів. І там є стихія. Окремою розмовою може стати розповідь про те, як оригінально і віртуозно автор прочитує свої тексти – вони тоді зразу переходять у перформанс. Але ще по-іншому вони звучать друковані, бо також мають голос – не тільки автора, але і  власний (Іванка Стеф’юк).

 

Двадцятиріччя

До двадцятої річниці Незалежності

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

           Євген Маланюк

 

Незалежність без волі – дим без вогню,

Як простирадло, натягнене тогою.

Криволінійні – своєї гнуть.

Тілесна й духовна убогість.

 

Світ замкнено в шорах жадібних повік.

Ламкою кригою – криза.

«О, в тебе шорти нові?»

«Ні, джинси старі обрізав».

 

Писати вірші, строчити есе –

Чи варто? Попит змінився – міленіум:

Футболки із написом «СССР»,

Поїдені міллю стяги із Леніним…

 

Соборність душ бережіть, як державну.

Ринкові реформи – залежність і злість.

«Раніш був порядок!» – бряжчав орденами

Досвідчений сталініст.

 

Очі до неба: тяжкий нині час –

Підлітковість, проблема росту.

В двадцять років – повія? Ні, цнотливе дівча,

Що надумало гратись в дорослу.

 

Українофобія   

Лили помиї – цебрами-відрами…

Ніхто не спиняв: «Може, так і треба?..»

Добрячі кусні з історії видрано.

Слава і пісня – ствердли на кремінь.

 

Об козацькі шаблі відкривали пляшки,

Сякалися у рушники і клейноди.

Розчавити нікчем кулачищем важким! –

Таж… ніколи – нація вічно в цейтноті…

 

Вона ж, відвернувшись, у гордім спокої

Думу гадала про славне минуле.

Помиї лили, що й самим по пояс.

Тікаючи – впали і захлинулись.

 

“Патріотизм”

Пекли пироги з калиною,

Варили з калини варення.

«Без калини, – казали, –

Нема України».

 

Калинових кетягів кров

Пироги й варення гірчила,

Але їли, хоч і кривились –

Бо ж «Без калини – нема України».

 

Обривали кущі калинові,

Пхали ягоди дітям до рота,

Научали: «Їж, сину-доню!

Без калини – нема України!».

 

І хто зна, чи довго було так,

Тільки перевелася калина –

Бо усю запекли в пироги

Й наварили бочки варення.

 

Сполошилися: «Пробі! Гвалт!

В нашім краї щезла калина!

З чим же ми пироги пектимем?

З чого ми варення наварим?

Без калини – загине Вкраїна!»

 

Щоправда, хтось вчасно згадав

Про вишневі садки коло хати –

Та вишні почули

Й від страху позасихали.

 

*    *    *

“Я” помножив на сім, та не вийшла сім’я.

Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?

Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:

Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

 

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.

Струмінь променя взяв за гарячу десницю.

Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.

Розсезамленій казці слухач відіснився…

 

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,

Як до сну після пещень знеможена втома.

Коли яблуко-світ поділили на два

Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

 

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:

Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.

Тягне пальці трава до моїх підошов,

Мов коханка мандрівця хапає за поли,

Шелестить: “Не пущу… Не покину… Ніколи!”.

 

*    *    *

Доісторичність. Мушлі. Хвилі.

Холодний промінь заламавсь.

А море у тюрбані білім

Мовчало, творячи намаз.

 

Думки посивіли від солі,

Лягли на дно, втяглися в мул…

У світло бив плечем до болю,

Зісковзуючи у пітьму,

 

Де чорні сяяли перлини

(Безцінність і бездушшя в них).

Я на хребті прибою злинув,

Упав на берег і затих.

 

Вляглась двосічна непокора,

Згубивши еллінський шолом.

Мовчав туман. Молилось море.

І в мене світло увійшло

 

*    *    *

Знаєш, друже, існує хвороба – любов.

Я колись занедужав, шукаючи ліки

Стоптав ущент черевики,

А дістав лише томик Лі Бо.

 

Знаєш, мудрість – вона часто зла,

А нерідко кошлата і вузлувата.

Продай брата, аби відкупити Сократа.

Не обрящеш тепла, коли радість – зола.

Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –

Зчорнобілюють душу строкату.

 

А танський поет у компанії Місяця й тіні

Вино смакував і себе мудрецем не вважав.

Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –

Та він у щасливім сп’янінні

Віддавався хворобі любові,

Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!

 

І що йому з того, що пляшка порожня,

Що на плечах не шовк, а лахи?

Кольорується мудрість його непреложна,

У віках не засипана прахом.

 

Так, мій друже, від щастя й сльози

Не варто шукати ліків.

Треба просто піти в магазин

І купити нові черевики.

 

  Безсоння

Костянтину Мордатенку

Х-невідомість – закресленим віршем,

Розп’яттям святого Андрія – на душу.

Зраджених мрій, розчарованих вір щем

Душить.

 

По слово – немов по ярлик ув орду іти.

Сургучева пітьма, але рими вже місяться.

За що ж лунатизмом мене ви мордуєте,

Ваша зірковосте, княже Місяцю?

 

Вже не в первину розмішувать чай сном.

Північ лицює усе на свій штиб.

Пророки й поезії завжди невчасно

Приходять у світ. Утекти б!

 

Мав би сандалі Меркурія – виборов

Місце під Місяцем, зорям – погоничем.

…Вечір. Мовчання. Музика Вебера.

Вірші Антонича.

 

Пам’яті Володимира Івасюка

Пісною піснею не нагодуєш

Ти солов’я із букового лісу.

Як він співав! Зірки шипіли, впавши

У чорні води. Місяць кресонув –

Снопи зірок розсипалися небом,

Та впали знов.

Від Бога і до болю,

До кровотечі в горлі, до надриву

У серці, яке стис мольфарів перстень,

Щоб навпіл не порвалося від співу.

Валилися дерева, бо хотіли

Чимшвидше обернутися на скрипки.

Дрібненькі жайвори губили голос,

І хвилювались ріки в такт пісням.

А як замовк – то заволала тиша.

З піснями обеззореного неба

Зорею покотивсь мольфарів перстень

І зник в чар-зіллі. Калинова гілка

Стриміла знаком оклику із серця…*

 

* За деякими свідченнями, тіло Володимира Івасюка було знайдене в лісі, повішене, з численними слідами насильства. У рану під серцем була застромлена гілка калини.

 

*    *    *

Я лечу над безберегим морем

В тихім сяйві сонної води.

Море – наче древо синьокоре,

Білі баранці – його плоди.

 

Жаль, землі на обрії не видно –

Хоч тверда, і тьмяна, і важка,

Але завжди є суха стеблина

В бортовім журналі моряка.

 

Коли штильне море світ кулястий

У первісну пласкість випрямля,

Коли воду розсікають ласти –

Під тобою також є земля.

 

Крила у юнацькій непокорі

Небо тнуть, як тишу голоси.

Я лечу над безберегим морем

І не знаю, доки стане сил.

 

Я повівся підло із землею –

Проміняв її на пару крил.

Що мене ще досі в’яже з нею?

Та тріпають спогади-вітри

 

Сторінки зачитані й затерті

Марно і немарно житих літ.

Я готовий до своєї смерті,

Та хотів би вмерти на землі.

 

*    *    *

Ти мене…

Я тебе…

Сонце витягується між губами,

Сонце о-гублюється,

Губиться у межигуб’ї.

 

Ти мене…

Я тебе…

Зорі, столочені в пудру,

На твоїх щоках –

Колючі, як пил на шляхах.

 

Ти мене…

Я тебе…

За твоїм плечем

Тополя і Сонце –

Як літера «ю»,

Вітер читає протяжно: юууууууууу

(Відлунням із Ліверпуля: “I love”

Тричі).

 

Кличе

Вітряний вечір,

Підштовхує в спину –

Руки – на плечі – за плечі

Ніжно, невпинно,

Неквапно, негрубо –

Ти мене…

Я тебе…

В губи –

(Сонце, тополя, вітер)

В губи поціль! –

Я тебе поціл-

ууууууууую!