Позабуденність високого неба для мене – як позахмарні висоти: душа їх не сягає. Починаю розуміти, чому адресати мої такі пасивні в листуванні: не сягають високого неба духовності.
Його серце світило усім
Помер Григорій Білоус. 28 грудня 2011 року пішов від нас тихо, без докорів і суєтності, устигнувши сказати друзям на прощання світлі і добрі слова. Може, призначені вони були конкретним адресатам. Та нехай їх почують усі, щоб пробудилися душі для добра, для краси і для любові до світу і до людей.
«Нам треба вижити. І зреалізувати себе…» – написав Григорій Білоус в одному з останніх листів до мене. Він назвав новелу-послання «Серце на долоні». Серце зупинилося, але слово – ні! Напередодні прозвучала по радіоканалу «Культура» поема Григорія Білоуса «Світлиця для янгола», мандрує світом книга його листування «Слова, слова, спасіте наші душі», зберігає тепло синівської любові його епічний «Рудоман». А все-таки сумно, сумно без нього! Коли відходить така людина, втрата завжди відчутна.
Тож пом’янімо Григорія Білоуса, торкнувшись його чутливого слова. Зворушливі й глибокі за змістом ці листи-новели.
«Уже все листя облетіло з дерев, котрі стоять голими деркачами – метуть хмари і вимести не можуть за обрій. Хочеться святковості в природі. Снігу, як чистого аркуша на письмовому столі. Давно так не кортіло писати, як нині, але стримую себе: треба дозріти до творчого стану.
Дні непомітно, але невпинно довшають, а життя моє коротшає. Завершується рік, як книга, кілька сторінок якої ще кортить дочитати.
Головне: вже знаю, як завершити поему. Для мене дуже важливо – знати останній рядок, як ватерлінію твору. Кленовий листок я уподібнював не долоні, а скорше казковому килимкові-самолету, а точніше – це деталізація моєї метафори “Листи – перелітні птахи наших душ”, яку Євген Баран узяв за епіграф до розмови про книгу мого листування з друзями.
Особливо хочеться почути читачеву думку про “Світлицю для янгола” – що він вичитав у поемі, бо там багато смислових нюансів.
Відходять у небуття, прошу многих написати про колег-небіжчиків – не пишуть. Чому б то? А тому, що немає що згадувати. Пройшли одне проз одного, не взявши до уваги бодай кілька фрагментів з життя колеги, і бажано – з творчого життя
У всякого із нас, сущих письменників, має бути своєрідний нагромаджувальний фонд життєвих вражень і думок про кожного свого колегу, щоб можна було добрим словом згадати його колись. Про многих же за їхнього життя ходять легенди, які згодом переходять у спогади. Людські біографії складаються не з балачок, а з учинків. Небагато було їх у моєму житті, та все ж були – і переважно визначальними.
Минулого четверга надіслав до Бельгії всі свої книги на прохання тамтешньої читачки, котра дуже пошанувала книгу мого листування. Для неї, українки на чужині, читання цієї книги було душевною потребою, наче ті листи частково були адресовані і їй.
Листування з друзями є ефективним засобом боротьби з негативними емоціями. Друг – це не жилетка, в яку можна поплакатися, а духовна опора. Я намагаюся не виходити до друзів зі своїм поганим настроєм, щоб не обтяжувати ним їх. Справжній друг може сам здогадатися про стресовий стан – і допоможе розрадити його.
… День нинішній випав у мене з рук, як нерозмотаний клубок, і покотився в небуття. Я дозволив собі, виснаженому майже щодобовим безсонням, виспатися. Звечора гортав луганський літературний часопис – надіслав Олексій Неживий, порадувавши публікацією в ньому частини моїх окрушин. Отже, листопадова увага до мого Слова триває і в грудні.
Позабуденність високого неба для мене – як позахмарні висоти: душа їх не сягає. Починаю розуміти, чому адресати мої такі пасивні в листуванні: не сягають високого неба духовності. “Гуси, гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята…”. Не беруть. “Нехай тебе задні візьмуть”, А задні з сил вибилися, ледве самі летять…
Летить за вітром чистий аркуш паперу, як осінній кленовий листок – і душа моя на ньому…»
У вінок пам’яті Друга і Учителя слово-квітку кладу.
Леся Білик, м.Зборів, Тернопільщина