Четвергового ранку Петро Гамалій вибирався з центра міста, сам твердо не усвідомлюючи , куди і чому він іде. Не найняв карети, ні навіть простого візника, а манжав, насупивши циліндра-капелюха на очі й підпираючись тростиною. Йому задувало в обличчя, свистіло над головою, лопотіли поли довгого плаща. Його дивакувато-тендітна постать ще зовсім не старої, але вкрай знесиленої, вимученої людини хилилась під вітром пізньої осені.
СМЕРТЬ У МОСКВІ
(За однойменним оповіданням Бориса Харчука)
Сценічні етюди
Дійові особи:
Петро Гамалій
Цар
Шеф третього відділу
Покоївка
Чернець
СЦЕНА ПЕРША
Автор. Четвергового ранку Петро Гамалій вибирався з центра міста, сам твердо не усвідомлюючи , куди і чому він іде. Не найняв карети, ні навіть простого візника, а манжав, насупивши циліндра-капелюха на очі й підпираючись тростиною. Йому задувало в обличчя, свистіло над головою, лопотіли поли довгого плаща. Його дивакувато-тендітна постать ще зовсім не старої, але вкрай знесиленої, вимученої людини хилилась під вітром пізньої осені.
Тут з’являються люди і гомін ринку на фоні аристократичних ресторацій й брудних трактирів, кам’яниць державних установ і кам’яниць людських жителю. Можна також зобразити кухарку, яка повертається з торжища, поганяйла, що лупцює батогом свою клячу, квапливого чиновника.
Автор. (після довгої паузи) Провулки, вулиці й майдани наче б відпихали його від себе.
Петро Гамалій. Трохи знаю Підмосков’я. Бував у розкішній садибі Юсупових. Підніжки царського престолу. Для великого збагачення породичалися з татарськими князями. І, розбагатівши, завели звичай римських можновладців, кохаючись у симетріях класичної архітектури. (Продовжує говорити презирливим тоном)А Багрови? Не менш родовиті, ніж Юсупови. Дворяни і шанувальники мистецтва. В своїй косогористій садибі з безліччю ставків, стежок і дерев’яних місточків хочуть вберегти первені праслов’янщини. Та смішно і сумно на все це дивитися, коли люди самі вже давно втекли від тих давніх коренів. (Він сплюнув і пішов геть з того місця).
Автор. Вибравшись із центру, покинувши за своїми плечима білокам’яне місто, він зупинився, постояв, схилившись на тростину, й не рушив ні до Юсупових, ні до Багрових, а рішуче завернув на Варшавський тракт.
В тій рішучості, з якою він завернув на цей шлях, легко підпершись тростиною і легко ступаючи мовби зблиснула усвідомленість мети. Він ішов, а пронизливий північний вітрище смалив йому в правий бік. Штиблети місили грязюку. Заболочені поли плаща били об коліна, як поламані крила.
Петро Гамалій мовчазно стоїть на осінній негоді і про щось думає.
Автор. (після паузи) Що його вело? Чиїй він підкорявся волі? (Знову виникає пауза)На цій дорозі, гнаний холодом, Петро Гамалій був ніхто. А може людина, що взяла всі болі землі й несла їх під захмареним небом? Він був письменником і був одиноким. Як письменник – цілком геніальний, речник правди про людське і вселенське. Звідси і його одинокість, бо хіба багато знайдеться вірних слову й ділу?
Петро Гамалій. Таке то воно, це життя. І в такі моменти чомусь все більше думається про Південь. Там все потопає в гарячому промінні й де навіть о цій передзимовій порі благословенна природа не втрачає теплого подиху. Відчуваю подих своєї одинокості, як заблуканий мандрівник без сонця. Батьки давно померли, хлібороби сповнили свою обітницю й відійшли, як трави. Чи знав я взаємну любов. Не те визнання багатьох, найчастіше невідомих, незнаних, що зоветься примарною славою, а любов єдиної душі, яка знала б його і була мені вірною, ту любов, яка так звеличена в піснях моєї країни, ту любов, яку возвеличував досконалим словом? Мабуть, що була вона в мене…
Автор. Тракт врізувався у ліс і письменник увійшов під дерева. Він звернув із шляху, ступав по жовтому мокрому листі й воно шурхотіло під ногами. Письменник ступив начеб навмання. Тут усе було йому рідне. І продираючись гущавиною, зачіплюючись за кущі, струшуючи останній листочок з чорної вільшини, він мовби дошукувався таємничої спорідненості сущого і його брудні сліди на безлічі чистого листя видніли, як потворні печатки.
Петро Гамалій стоїть перед сосною, скинувши циліндра-капелюха, але не схилившись на тростину. Вітер куйовдив йому голову, як верхів’я лісу. Відступив, побачивши звалене вітроломом дерево. Сів на стовбур і дивився на сосну, яка гігантувала над лісом.
Автор. (після паузи)Він мовчав, сидячи перед сосною. Що думав? Що відчував? Чому невідступно дивився на неї? Чому синім вогнем яріли його сині очі? Яке полум’я обпікало його мозок і серце?
Петро Гамалій. Люди поклоняються многості богів. Найплюгавіший єфрейтор і той може вважати себе мнимим заступником Бога на землі. Але світ тримається не на безлічі істин, бо правда є єдиною і тільки брехня буває багатоликою. Шлях правди – це шлях краси.
Автор. Запитай, як він підступив до осягнення цієї істини, то навряд чи він зміг би пояснити.
Петро Гамалій. Багато можна про це казати, та знаю, що почав запричащатися нею, коли мати була вагітна мною і потім, коли вона годувала мене своїми грудьми – молоком роду. Годували, няньчили мене похапцем від важкої, пекельної праці. І все її слухалося, росло з її тепла. Для всіх. Це я запам’ятав. Так творився світ краси, повстаючи з роси та води. Я привітав цей світ дзвінким сміхом. Як мати випускала на волю насіння, кидаючи його в землю, так і я випускав своє слово й воно усміхалось та сяяло. Його називали талановитим і казали, що відчувається смак генія, але це мене мало обходило. Казали, що ввели мене у царство духу, а його там не було. Стою над пропастищем, через яке не перескочити, сміюся страшним сміхом. По один бік – багатство, воля, а по другий – бідність, рабство. (Сміється.)
Автор. І в ньому чулися ридання й прокляття погорджених, їхні крики й застерігання. І, почувши його, одні казали про священну місію слов’янства. Не чув нічого. І ще дуже сміявся над пропастищем своїм гірким словом. Тоді від нього всі відмовилися. Він не змирився й кинув усім – люди подивіться на себе! Був бездольний. Тепер став безпритульний. І носило його по всіх усюдах, завихрило. Ніде не міг нагріти місця. Все дошукувався, що таке добро і що таке зло. І що таке людина?
Петро Гамалій. Мати навчили всього. Крім одного: язик дано для того, щоб приховувати думки. Бачив гармонію, коли земля у весняному цвіті під звуки перших громів іде до шлюбу з літом і коли приходить пора золотої осені. Чую цю гармонію у риках голодного хижака, в природі. А в людей?
Петро Гамалій знову примовк, дивлячись на довкілля. І сам не міг збагнути, що збуджує його думання.
Петро Гамалій. (Продовжує після тривалої паузи) Вони, люди, – уособлення добра і зла. Їхній корінь – це добро і зло. Ось яке вони дерево пізнання. Щоб їх упізнати, їх треба любити. А щоб любити, не треба приховувати думки на кінчику язика. Тільки ненависть підступна. А , може, нема ні добра, ні зла? Добре – це те, що для всіх і для кожного. Так і зло. Тільки краса непідвладна ні користі, ні вигоді. З неї воду не п’ють.
Сцена друга.
Автор. Саме в той час, коли Петро Гамалій сидів у лісі під сосною, шеф Третього відділу зайшов до царя на доповідь. Він знав, що цар не бездграмотний і приховує свої думки з допомогою язика та пера. Ні, тоді, одержавши резолюцію, яку можна було тлумачити так і так, ні зараз, ні до свого скону не зважився б запитати царів як їх виконувати. Шеф – жандарм і цар – жандарм розумілися дуже добре. Справ, як завжди, було гора, а часу, як зажди, обмаль. Насамперед йшлося про змову у військових, про селянські заворушення, про грабіж казни, про старообрядців, про пасквілянтів-емігрантів, про масонські ложі… Цар слухав і розмашистим косяком ставив свій підпис на паперах, ні разу не піднявши очі. Шеф третього відділу підвівся, встав і наче б не зловмисно, а так собі мимохіть.
Шеф Третього відділу(з єхидною усмішкою)А Петро Гамалій і далі колобродить…
Цар. Ну хай про мене, але про…?
Шеф Третього відділу. І про її величність…
Цар. Хай і про царицю, але про… (Заговорив похмуро і довершив несказане жестом, махнувши від себе округло рукою)… отєчєство.
Автор. Вони знали, що робити зі змовниками, як контрактувати пасквілянтів-емігрантів… Вони не завдавали собі клопоту, як вгамувати письменника. Але що робити з письменницьким словом. Яке лягає на папір і чекає свого часу? Воно ще ніколи не мовлене, але живе на сто літ вперед. Заворушники його чують носом і здіймають заколоти. Та якщо заколотників можна спрямувати на каторгу, то як заарештувати, посадити в карцер, допитувати, судити, а тоді погнати етапом на каторгу слово?
Шеф Третього відділу. Пильнуємо…
(Він вклонився цареві).
Автор. Письменник про це не знав. Він цим не переймався. Він не вважав себе борцем. Його ж звинуватили не в чому-небудь – у зраді Батьківщини!
Сцена третя.
Петро Гамалій. Дивно все це, дивно. Мене обходить і турбує слово. Переймаюся ним. Хіба слово не є втіленням людського духу? Саме в той час, коли відступаються коханці симетрії класичної архітектури і ревнителі слов’янофільства, коли імператор, як той павук, плів свою павутину, треба думати про вірність слову. Воно ж живучіше від своїх творців. Слово має бути вірне завжди. Слово зради не знає. Мушу йти шляхом свого слова, щоб там хто не казав би.
Автор. І він сидів сам на покинутому стовбурі серед лісу. Над ним кружляло осіннє листя, спадаючи на його неприкриту голову. Перед ним лягав туман, пасемкуючи і чіпляючись йому до ніг.
Автор. (Задумано) Слово незрадливе. Воно, як добро і зло, тому й держать у своїй волі. Правда, його можна використовувати. Але на якийсь короткий час, на мент. Невже воно беззахисне? Та хіба хмари не заступають сонця? Слово безкорисливе. Воно для того, щоб безчестя, вірність і зраду, доблесть і боягузтво. Воно – сама краса і живе за її законами, які можна осягти , але не можна переступити, ні зруйнувати, ні знехтувати. Воно служить усім. Як не згадати прадіда, який колись говорив мені: «Ліпше тобі, сину, лежати без голови, як їсти і пити на безголів’я батькам, братам і сестрам». Який він правий був. До цього недодати, від цього не відкинути.
Петро Гамалій. Він не мало думав над цими словами свого предка. Яка могутня сила змусила його шаблюку над головою зла? Що це було? Страхітливий, дикий порив невгамовної безсердечності чи суворе, велике доброчинство? Грубе, залізне, непом’якшене бездушшя чи уривчастий лаконізм сили і свободи? Що це було? Добро? Зло? Його уявляє степ, місячна ніч, яка розкриває глибини космосу над широким Дніпром, і далеке стугоніння землі від копиторунців , яких веде сюди нерозумний син. І схитується верболіз, кричить пугач і з’являються вони – синовбивець-батько і відступник-син. Двоє на цілий степ. І світить місяць, і блищить козацька шабля. Не в письменницькій компетенції осуджувати. Виправдовувати, співчувати. Герої це роблять самі. Життя поза межами болю.
Петро Гамалій. Чому стають зрадниками? Що їх родить? Невже гріховна утроба матері? Те ще жодна з матерів не привела своє дитя до зла. Це поріддя безсилля і рабства. Горе тому, хто боїться смерті. Заповіти мертвих героїв вар тісніші ніж життя слабких пристосуванців. (Продовжує після паузи) Вільні й раби, третього не дано. Що там хто не хотів би.
Автор. Працюючи над історичним циклом романів із століть татаро-монгольської навали , який так і залишився незавершеним, Петро Гамалій зробив начерк підневільного краю. Великий хан, упоєний необмеженою владою, упоєний покорою і послухом, їздив займанщиною, збираючи данину. Йому було все покірне. Він їхав поневоленим народом і ніхто не заступав йому шлях. Та він виїхав на узлісся. На сипучому шляху росла сосна. Вона і заступила ханові дорогу, тягнулася до нього своєю гострою глицею. І з кожної глиці рясно капала кров. Хан зблід, а потім з великого постраху почав утікати, а сосна все тягнулась до нього. І рудів пісок… Кровотічна сосна на сипучому піску – цей апокаліпсичний вияв уяви привів письменника до підмосковного лісу.
Сцена четверта.
Петро Гамалій. (Скинувши циліндра-капелюха) Два голоси поселилися у мені. Натуркує в ліве вухо один голос, а в праве натуркує другий голос. Обличчя голосу, який туркотів у ліве вухо. Було гладенько вибрите, але безкровне, сухотне. Гострі вилиці, задиристе підборіддя, різкі складки, промовистий лоб, завчасно лисіючий череп, волосячко на якому ділилося проділом і гострі далекоглядні, але спрямовані в один бік очі. Обличчя голосу, який туркотів на праве вухо, було бородате і дуже поважне. На ньому не пролягало жодної різкої зморшки, щічки повнились рум’янцем. Ніс не стирчав клинцем, як у першого, а сидів картоплиною, і гладеньке чоло, яке ховалося в каштани стих пасмах густого волосся, і милі лагідні небесні очі.
Автор. Перший промовляв про винятковість цивілізації. Другий – про винятковість самобутності. Мінялися царі і міністри, повставали народи і змінювався світ, а вони продовжували протистояння. Два голоси двох облич, що туркотіли на праве й на ліве вухо, являли собою чи не двоголового орла, який міцно стояв на своїх ногах.
Петро Гамалій. Переді мною прірва людського лиха. На нашій, не своїй землі латану свитину з каліки знімають, знімають з шкурою. Чую голос двоголового орла: «Де й хто у підмісячному світі живе ще щасливіше. Ще вільніше.» Чую, як він розсміявся. Його сміх, яким він розсміявся, розійшовся на всі кінці планети й вернувся до мене. Я жахнувся від його страшної сили. Вода точить камінь, але ні голоси застережень, ні окрик двоголового орла не покинули сумління. І я син, щоб не прославляти свою матір, яка випускала на волю для краси й добра насіння, яка випускала на волю яйця гусей та безліч пташви для всіх?..
Автор. Він бачив це не раз. Минав час, а він день у день сиднем сидів над папером, як його мати над грядками. Звершивши роботу, приїхав у столицю й прийшов до лісу – до сосни. Тепер він дивився на неї. Сосна нагадувала йому матір – усіх матерів.
Петро Гамалій. Нові й нові асоціації зроджуються в голові. Міряю дерево з кореня й до верха – насолоді не має меж.
Автор. Враз його погляд застиг і занімів. Сосна не переінакшилась, не стала іншою. Здіймалася над лісом і була повита туманом. Але він побачив її по-іншому: овальна крона, розкидисті китиці, своїм східним боком крона малювала східну півкулю. А західним – західну півкулю землі перед ним і над ним.
Петро Гамалій. Заплющую очі – образ не губиться, не зникає. Розплющую очі і бачу перед собою всю планету.
Автор. Тоді встав з поваленого стовбура й підійшов до сосни. Його ногам ступалося м’якенько, так м’якенько що він погойдувався. Письменник натягнув циліндра-капелюха. Підіпхнувся тростиною і швидко подався до міста. Воно зустріло його громом коліс і копит, гуркотом бруківки, людським виром, блідим поблимуванням газових ліхтарів та монотонним побамкуванням дзвонів церков і соборів, які сповіщали про закінчення буденного й кликали на вечірню.
Петро Гамалій. Не приховую. Що люблю звуки дзвонів. Бо вчуваю у них щось віще. І йти стає легше, коли кваплюся до готелю «люкс», де живу у бельетажі.
Сцена п’ята
Автор. Він піднімався сходами, а покоївка, яку попросив прислати в порть’є , вже чекала біля дверей його номера. Вона була молода, в білому фартусі, тереблячи знічев’я свою заплетену довгу косу. І дуже мило, зовсім не навчено, а цілком натурально й невинно усміхалась самими губами. Старанно приховуючи два ряди білих зубів. Письменник вклонився й попросив розпалити камін.
Покоївка. Вже горить, Петре Миколайовичу, я давно розпалила. (Після паузи, коли чекала, чи не попросить він почистити одяг й взуття й попришивати ґудзики, продовжила.) Ваші штиблети. Ваш плащ?
Петро Гамалій. Потім, потім, дорога й мила дівчино…
Автор. Камін палахкотів. Під ним лежала купка дров. Пахло сосновою смолою. Кинувши тростину на диван і не скидаючи циліндра, не роздягаючись, квапно розчинив валізу, витяг з-під білизни, із самого споду грубу книгу, подібну на конторську, бухгалтерську, й несучи її в одній руці, другою захопив фотель, щоб підсунути його до каміна. Фотель був важкий. Тоді він кинув свою грубу книгу на нього й обіруч підтяг до каміна, а потім ухопив книгу, розгорнув титульний лист, на якому стоять його ім’я, прізвище, а посередині значилася назва роману, рвонув із силою й кинув у вогонь.
Петро Гамалій. Люблю писати на конторській книзі. Цупкий папір, широкі аркуші. Та більше мучить кожне слово. Іноді чекаю місяцями, щоб прийшло до мене. І ось – фінал. Благословляю кожен свій день, який дарував хоч єдине досконале слово.
Автор. Він носився із своїм новим романом, як з писаною торбою. Він жив перемогою добра над злом, прагнучи ідеалу. Там, у лісі, сидячи під сосною, він відчув, що його покинула правда. Сосна безжально губила віджилу глицю, зеленіла.
Петро Гамалій. Їй ніщо ця осінь, близька зима, сокира і пилка. Хіба не від неї утікав сам хан?
Автор. Вогонь жер сторінки рукопису і вони пахли сосною. Він нещадно виривав їх і кидав у вогонь, забувши докинути дров. Сторінки його твору залишали чорний попіл, який дихав хіба що холодом. І відчуваючи цей холод, письменник шматував рукопис, одна сторінка довго не займалася, він став на коліна й дмухнув на вогонь. Полум’я полізло по густих рядках, наче б читаючи їх. (Продовжує після нетривалої паузи) Після цього письменник відхитнувся від каміна з такою силою, що циліндр злетів з голови , але він того не помітив, вирвав новий аркуш і пожбурив його у камін.
Петро Гамалій. Надзвичайне рило, як мені здалося у той момент, могло позирнути з першого ліпшого рядка, з кожної сторінки. Так боляче від цього. Добре, що слово не зраджує. Бо я йому вірний. Бо що таке зрада, що значить зрадити жінці, батькові. Товариству, як пуститися на переступ проти честі, слави, братерства?.. Проти однодумства й одностайності? Бо що таке правда, як не реальне боріння добра і зла?..
Автор. Петро Гамалій зашарудів рукою, шукаючи цупкий аркуш, але не знаходив. Він не стямив коли дошматував рукопис, кидаючи його у вогонь. Рвонув палітурки, роздер їх і теж кинув у вогонь. Його сушило. Він опустився у фотель і втомлено дивився у вогонь, який горів, догоряючи.
Петро Гамалій. (З придихом) От і все. Немає рукопису, немає. Якщо шлях правди – то шлях волі і якщо воля – це краса, я зрадив красу…
Сцена шоста
Автор. У п’ятницю шеф Третього відділу доповів цареві, що Петро Гамалій спалив свій рукопис.
Шеф Третього відділу. (Без емоцій.)Письменник відривав сторінку за сторінкою й шпурляв у камін. Цар. Що це значить?
Шеф Третього відділу. Чи рукопис потрапив у вогонь, чи до наших рук – однаково…
Автор. Спираючись обіруч об стіл, цар повільно підвівся зі свого високого крісла і , втримуючись обіруч за стіл, пильно подивився в офіцера третього відділу.
Цар. (Різким і гнівним тоном) Ви розумієте, що він чинив? (Продовжив після паузи) Та ви розумієте – він спалював самого себе! (Кричучи)…Самого себе!.. (Ходив по кабінету, аж кроки відлунювали) А ви дурень… (бурмочучи)
Шеф Третього відділу. А, може, він спалював нас із вами?
Автор. Цар зупинився і застиг. Він стояв, тримаючи руки за спиною. Його руки розімкнулися. Він притис їх до грудей.
Цар. (Тихо) Якщо він спалив нас, то кому і куди його віддати?
Шеф Третього відділу. Синодові.
Сцена сьома
Автор. Запала тиша. І в готельному номері, де жив Петро Гамалій, теж стояла тиша. Глибока. Недобра. Він сидів перед каміном. Нічого не бачив. Йому здавалося, що навколо ніч, темрява, чорнота. Він не відчував незручності, довго сидячи в однаковій позі. Його покинули рішуче всі чуття. Так наступив і вечір. Загув великий дзвін. Письменник цього не бачив і не чув. Сидів заклякло і незворушно перед каміном.
Петро Гамалій. Надзвичайне рило – чиновничок, в якого обличчя пішло у довгі вуха й у видовжений рот із великими зубами, виставленими наперед. Думав, що позбудуся його, коли спалю рукопис, а те рило переслідує мене й переслідує. Чавкає, хрюкає, задоволено водить очицями. Самовдоволене й статечно-поблажливе. Вогонь не очистив це рило й не спалив його.
Автор. Петро Гамалій прийняв, відкинув від очей й ступив до каміна. Він встромив у нього руки й намацав повно попелу. Тоді випростався і засміявся своїм грізним сміхом. Віннабраву жмені попелу, перетирав його в долонях і сміявся своїм грізним сміхом.
Петро Гамалій відступив від каміна, спіткнувся за щось. Зігнув голову й побачив, що наступив на самого себе.
Петро Гамалій. (Гомерично сміючись) Мушу підійти до дверей. Мушу…
Петро Гамалій повернув ключа, а тоді потягся до дивана й завалився на нього. Над ним закружляла стеля.
Автор. Але це не був скін. Він спав, не прокидаючись, безпробудним сном. І в цей час до готельного номеру зайшла покоївка. Вона розпалила камін, прибрала. Впоравшись, вона стала, схрестила руки на грудях й довго стояла над ним.
Покоївка . (Знову зайшовши в номер) Я не візьму з нього ні копійки. Як би він не наполягав, ні копієчки! Годі й того, що й так буде доплачено. А потім… Скільки б не заробила, мій батько все у мене відбере, щоб проциндрити на горілочку. Та ще й поб’є… Але ж батенько в мене сухотний, хворий, а я в нього одна…
Автор. В своїй кліточці-комірчині вона знайшла ґудзики. І вернувшись, покоївка никло підступивши до дивана, приміряла свої ґудзики до тих, які були на плащі й задоволено всміхнулася…
Покоївка. (Стоячи біля дивана, говорить сердито) Ото сплюх!..
Автор. Нітячись, спробувала його розбудити. І не поворухнувся, тоді вона осміліла і, як безчуттєвого. Роздягла його. Впоравшись зі штиблетами й плащем. Покоївка внесла зі спальні ковдру йтепло вкрила постояльця.
Покоївка. Все! Штиблети почистила до блиску, вичистила плаща, пришила ґудзики. Розкрив би бодай одне око й угледів би все. (З жалем) Спить. Та нічого! Побачить і чисті шабле ти, і чистого з пришитими ґудзиками плаща… (Пішла)
Сцена восьма
Автор. Петро Гамалій прокинувся, ледве вона покинула номер. Боліла, розламуючись голова.
Петро Гамалій. Як душно!..
Автор. Спробував перелягти на інший бік і застогнав. Заметався, стогнучи й кличучи будь-кого на поміч. Та ніхто не відгукувався. Покоївка досвітком знайшла його на дивані, просто на долівці. Викликано лікарів. Вони констатували нервове потрясіння. Письменника перенесли на диван. Йому не легшало. Й уранці із суботнім сонцем у номері з’явився чернець-послушник Богоявленського монастиря. Він сів у ногах хворого…
Чернець. (Простягаючи його худу висохлу руку) Брате мій…
Автор. Як уже відомо, письменник не мав рідних і близьких. У нього не знайшовся й приятелів. Тому він не заперечив, коли чернець умовив його переселитися в богадільню монастиря. Хворому відвели келію. Їсти й пити він відмовився. Напади хвороби чергувалися приступами. А чернець, який фанатично вірив у царство небесне, уповав на Бога ще й тому, що постояльцем з готелю «Люкс» переймався сам архімандрит – член найсвятішого Синоду. Чернець (узявши руку письменника після приступу, тихо зашепотів) Блажен муж, що радою несправедливих не ходить… і не сидить на сидінні злоріків… (Продовжить після паузи) Блажен муж…
Петро Гамалій. Сосна…
Автор. Це було його останнє слово. І його очі заплющувались і заплющувались. Чернець перехрестив його і хрестячись, рішив із келії. Письменника ховали того ж суботнього вечора, З плином часу вдячні нащадки вирішили провести ексгумацію. Тіло письменника лежало не обличчям догори, а ницьма. Його було поховано живцем. Він перекинувся у могилі, нап’явся усім своїм хребтом, щоб вийти із землі.
Олег Василишин
Ігор Фарина
3-5 березня 2013 року.