Один із них був вожаком зграї, другий – Молодий – дворічний вовк. Глибокий сніг, ламаючи на собі льодяну шкаралупу, ловив їх за ноги, топив під самі плечі, і тоді вони напружували всі свої втомлені м’язи, великими стрибками, вигинаючи дугами спини, поволі рухалися вперед.
БАЛАДА ПРО ЗАГНАНОГО ВОВКА
Батькові
Їх лишилося двоє. Лише два вовки залишилося із недавно чималої зграї.
Вони тікали лісом, потім степом, знову лісом, знову степом… Їх оточували – вони прослизали під самими дулами рушниць; на них нацьковували собак – вони люто відбивалися і знову тікали. Тікали, напевне знаючи, що не втечуть.
Один із них був вожаком зграї, другий – Молодий – дворічний вовк. Глибокий сніг, ламаючи на собі льодяну шкаралупу, ловив їх за ноги, топив під самі плечі, і тоді вони напружували всі свої втомлені м’язи, великими стрибками, вигинаючи дугами спини, поволі рухалися вперед.
Загонщики раз по раз страшенно лаялися, коли вовки віддалялися і ось-ось могли вирватися з кільця. Вони підганяли своїх собак, які при наближенні до вовків, підгинали хвости, намагаючись чкурнути убік, боячись попасти під гострі вовчі ікла.
Та сили покидали вовків. Першим здався Вожак. Він увесь час біг попереду, прокладаючи грудьми шлях Молодому, від чого груди, порізані тонкою льодяною кіркою, вкрилися кров’яним пилом. Обідрані ноги і розсічене кулею вухо надавало Вожакові якогось жалюгідного і в той же час зловіщого вигляду. Лише зуби, біліючи у відкритій пащі, були готові кожної миті вп’ястися у переслідувачів.
Вожак опустився на сніг якраз тоді, коли Молодий кількома стрибками випередив його і зупинився. Він нетерпляче рвав кігтями сніг, люто блимаючи очима то на Вожака, то на чорні цятки на снігу, від яких віяло тютюном, порохом, людським і собачим духом.
Вожак підвівся і вони глибоко глянули в очі один одному. Молодому здалося, що в очах Вожака зблиснули сльози. Він, було, рушив до нього, але той люто клацнув зубами, і від того Молодий здригнувся і зупинивсь. Вони ще якусь мить стояла один проти одного – старий проти молодого, ведучи мовчазний, вовчий діалог. Та ось Вожак рвонув обома передніми лапами сніг, і Молодий, наче зрозумівши все, що мовив йому Вожак, різко повернувся і кинувся, не оглядаючись, вперед.
Вожак залишився сам. Кілька хвилин він стояв нерухомо, дивлячись, як віддаляється і віддаляється темна постать. Тоді розвернувся і поволі рушив на облаву…
Переслідувачі оточили Вожака щільним кільцем, тримаючи напоготові рушниці. За ними боязливо підступали собаки, з люттю й страхом поглядаючи на паленіючі очі свого далекого предка.
Вожак не захищався. Коли б йому раніше хто сказав, що його життя закінчуватиметься ось так, він би вмить роздер його на шматки. А тепер…
Тепер він мовчки спостерігав, як на нього накинули міцну капронову сітку, як його скручували, в’язали… Лише одного разу його ще могутнє, але вкрай виснажене тіло, стрепенулося. Це тоді, коли звідкись іздалеку, через вигуки переслідувачів і гавкіт собак, над степом, над лісом, над усім вільним світом полинуло розпачливе, але таке близьке і переможне вовче виття. Це був Молодий! Від того виття переслідувачі ще з більшою люттю вилаялись і міцніше затягли вузли на спійманому.
Вожак не пам’ятав, що було далі. Він заплющив очі і лише зрідка чув, як його кудись несли, комусь показували, перед кимсь вихвалялися…
Опам’ятався вже у міцній металевій клітці. Навіщо його залишили живим він не знав, із подивом бачив, як щодня до нього просувалася рука в шкіряній рукавиці і кидала до ніг шматок м’яса. До жодного з них Вожак не доторкнувся ні разу, хоч від голоду в очах мерехтіло, кружеляло різнобарвними колами.
Те, чому він завдячував життю, прийшло до його свідомості через кілька днів, коли він побачив колишніх своїх переслідувачів, які підкотили до клітки машину і заходилися вантажити на неї його, Вожака.
З нього вирішили зробити приманку!
Так, саме приманку, щоб вислідити і добити решту зграї, – вовків, які розбіглися від погоні по навколишніх лісах і яругах.
Клітку возили довго, виставляючи її на узліссі чи де-небудь біля добре влаштованих засідок.
Коли б хтось із тих, хто придумав усе це, вмів читати по вовчих очах, то неодмінно побачив би там гірку іронію.
Як могло таке спасти на думку тому, хто вважав себе мудрим, що вовк, який протягом усього свого життя, як найдорожче, беріг честь, міг по-собачому зрадити?
Його возили ще кілька днів, та жоден із вовків не відгукнувся і не наблизився до клітки.
І Вожакові вже самому почало здаватися, що жоден із його зграї не вцілів і тепер зі своєю ганьбою він мусить упоруватися сам.
Та однієї морозяної місячної ночі сталося те, чого так чекали ловчі.
Коли повний диск місяця вихопився із-за хмари, Вожак вперше за багато днів, очевидно, інстинктивно, підняв догори голову і завив. Завив протяжно і голосно; завив, мабуть, від болю, від образи, від безсилля. І коли вже збирався лягати на холодне металеве дно клітки, раптом почув із темніючої лісової глибини вовчу відповідь!
Він рвучко звівся на ноги, прислухався.
Невже правда, невже це не луна грає з ним у гірке ігрище?
Та ні! Тепер виття пролунало ближче та ще й помножене голосами вільних вовків, тих, кому вдалося вирватися зі смертельного кільця і врятуватися.
Серед цього багатоголосого виття Вожак упізнав одне – високе і дуже. Це вже було не розпачливе, як колись, а радісне і переможне. Це був Молодий!
А коли серед дерев замиготіло п’ять пар яскравих жаринок, Вожак спочатку радісно, а потім із острахом стрепенувся – засідка! Та враз згадав, що ось уже котрий день його залишають самого, міцно прив’язавши клітку ланцюгами до металевих паколів.
Згадавши це, він з усієї сили підскочив, боляче вдарившись об металеві рейки. Клітка здригнулася і задзвеніла ланцюгами.
Вони прийшли рятувати його!
Вовки оточили клітку, терлися об метал. Від цього він нагрівався. Вожакові ставало тепліше. Вовки припадали до землі, рвали навколо сніг, радіючи зустрічі. Вожак вхопив зубами одну з рейок і заходився люто гризти, розбиваючи до крові ясна. Це саме робили і вовки, але клітка стояла непорушно, тьмяно поблискуючи під блідим місячним сяйвом.
Наступного дня ловчі радо розглядали сліди – на цю ніч вони вже напевне залишаться у засідці, вони перехитрять вовків!
Вожак відвернувся від лісу і ліг. Лежав, роздивляючись сніг, далекий степ і тих, що, кутаючись у теплі кожухи, ховалися у затишну засідку – вони тішилися майбутньою перемогою.
Він був спокійний. Його зграя живе, і це було головне.
День наближався до кінця. Легкий морозяний туманець вже спускався на дерева, пеленив обрій, ховав перші зорі…
Вожак розплющив очі підвів голову і довго-довго вдихав чисте, солодкувате повітря. Воно обпікало легені, очищало душу, огортало чимось тугим і рідним
Вожак якусь мить стояв нерухомо, а потім, різко випроставшись, наче сталева пружина, підстрибнув, цілячись головою у гостре ребро клітки…
Коли місяць вийшов із-за лісу, навкруги було тихо, аж моторошно. Навколо клітки стояли люди і дивилися, як тоненькі струмочки вовчої крові збігали у сніг, і далі, у Землю.
А зграя, не дочекавшись Вожакового поклику, відходила у далекі глухі ліси. Вони поспішали.
Лише раз, вибравшись на простір, вовки довго вдивлялися у темніючу смужку лісу – туди, де помирав Вожак.