Михайлів Л.Л. Час горобиної ночі: поезії. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017, – 176 с.

Слова, винесені у заголовок цього відгуку на видання,- цитата одного з тривіршів поета. І вони – не випадковість, бо дуже точно відображають ситуацію життя віршника, який недавно переступив 65-річну межу земного буття. Себто позирає на навколишність і бачить дивовижжя. Як і кожна людина з поетичним складом мислення. («Дні сприймаю, наче птиці, що влітають у кімнату,//І тоді уже не спиться, //Коли світ навкруг крилатий»).
Цей крилатий світ уяви письменника й наснажує пошуки. Про це ще більше думаєш, коли читаєш лірику з громадянськими мотивами. Звісно, що тут можна було б назвати твори чи процитувати рядки, які вважаю вдатностями. Але поки що не робитиму цього. І поясню свою позицію в наступних реченнях.
Ці вірші, незважаючи на однотемність, поділив би на кілька частин. На перше місце поставив би тексти, в яких автор співає осанну ріднокраєві. Здається, що саме цим пройняті вірші «В архіві», «Несуть мене думки», «Пересилити біль». У ряді поезій маємо доторки до непростості сьогодення. Як тут не назвати твори «Ми часто думаємо», «Піду у ранок», «Сомнабулічні герої». Як на мене, то вірші з проекцією у сьогочасність з усією гострістю ставлять запитання: чи не перехрещена ця тема із вдивлянням у проминуле. І позитивну відповідь дають такі римотвори, як «Осмислю старі шляхи», «Ми інші в часі»…
На кілька частин поділив би лірику так званого філософського штибу. Й почав би зі згадки про мотиви богошукань, бо саме вони є найосновнішими у віршах «Ворухнулися вії хмар», «Біля монастиря», «Скарби і розкоші»… Зрозуміло, що тут заслуговують на увагу і поетичні розмисли про пошук особистістю власних координатів у вселенському поступі. Це характеризує такі твори, як «Горобині ночі», «Черствіють небеса», «Чи йшов я в сиву ніч». Безперечно, на цю тему можна багато говорити, щоразу висуваючи нові аргументи. Та хай це роблять ті, кому подобається. А автор цих рядків хотів би торкнутися розмислів віршувальника про літературну творчість та її місце в житті людини. Чимало цікавого про це можна дізнатися з текстів «Я все напишу», «Мед зацукріє», «Є спіралі часу». Той, хто візьме в руки цю книгу, захоче наголосити на сприйнятті філософських мотивів. Можливо, відміннім від моїх думок. І слава Богу! Так і має бути. Скільки людей – стільки і мислей.
Відчувається, що автор вміє бачити навколишність через несподівану призму і на основі цього створити акварельний малюнок. На це прозоро натякають вірші: «У душу зірка осені влетіла», «Літо перейшло квітуче поле», «У дерево низьке не вдарить грім» та інші. Своєрідного шарму пейзажній ліриці додає інтимність. Любовний струмінь джерелить вірші: «У душу зірка осені влетіла», «Ти станеш моєю зорею», «У тобі зупинилася мить», «Місяць, як свічка, пливе у зимові дими».
Отже, громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність виступають певними логічними стержнями книги. Та мене хвилює не це, а неповторні взірці неординарного підходу до слововираження. Наведу кілька прикладів. Ось, приміром, так поет говорить про громадянськість: «О човнику Карпат, мені навстріч пливи, //Побуду ще хоч раз в своїм човні дитячім». А ось ще одна цікавинка такого штибу: «Люди, наче медоносні бджоли, //Завжди у праці, у турботах дня». А може, пірнемо у філософічність? «Мов у вулкані, не стихає кратер.//І тільки наші сонцебілі дні //Все перемелють, наче у млині». Зачудовують і пейзажні замальовки. Наприклад: «Пришило ґудзики кульбаби //Літо до мойого рукава». Знаєте, наткнувшись на таку чарівність. захотілося одягнути на себе робу пошуковця. «У душу зірка осені влетіла //І на нові вершин повела», «Мебрана слухання та є мембрана тіней, //Та є найбільш довершена мембрана тиші». Азарт шукання не покидає мене і тоді, коли душа маленькими ковтками п’є джерелицю любовної лірики: «Ти станеш моєю зорею, //Я променем стану твоїм».
З вдатностей, які процитовані, можна зробити певний висновок про виражальні засоби, яким послуговується поет. Але частковість (в цьому упевнений) не спроможна наголосити на аспектах, котрі мають істотне значення з літературознавчої точки зору та читацького сприйняття. І тут, як мені здається, найголовніше місце належить метафорі. Відрадно, що нерідко надибуємо цікавинки: «Тіні сказати щось хочуть», «Моє кохання давнє плаче, //Вуста кусаючи до крові», «Берізка золотою аквареллю //Малює ранок на небеснім тлі».
Але розмова про метафоричність поезомислення була б, напевно, неповною без згадки про інші цікаві образи. Тим паче, що їх знаходимо таки чимало. Й окремі з них варто назвати. Це – «вії хмар», «келих озону», «парад гріхів», «груди землі», «вітрів обвітрені обличчя», «пектограма лісу», «долоні доби», «дні кленові», «коридори віку», «зоря вірша». А ще, либонь, згадалося про такі цікавинки, як «очі грому», «печери хмар», «околиці років», «крила неба», «невидимий вогонь». Згодімося, що на цьому тлі чарівно виглядають і порівняння. Приміром: «Пролетіли птахи, наче стріли», «Мов зайчики, в кущі побігли тіні», «Роки, немов човни, відчалять». Інколи можна зустріти буквосполучення з присмаками неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «безмеж», сонцебілі», «другоряддя», «планида», «буцегарня» тощо.
Перегорнуто останні сторінки книги. «Складаємо дні, мов книги, на полицю минулого. //Може, хтось прочитає їх». Ніби й буденна фраза. Звичність і образність укупі. І водночас відображено прагнення кожної людини, яка береться за перо. Не секрет, що письменник хоче, аби його почули і в майбутньому. Зрозуміло, що і Любомир Михайлів охоплений таким бажанням. Але, очевидно, живе і збагненням того, що для цього треба ще наполегливіше йти шляхом шукань, оминаючи глевкі болотища банальності та пірнаючи у невмирущі моря метафоричності, свіжої образності та цікавого словотвору.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких.
м. Шумськ на Тернопільщині.

Leave a Reply

Your email address will not be published.