Ми сидимо з Анатолієм Нямцу, завідувачем кафедри слов’янської філології та порівняльного літературознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за чашкою кави у кафе, по вулиці Прорізній, у Києві.

Розмовляємо про владу техніки в суспільному житті і все більшу загрозу від неї. З вікна видно залиту сонцем вулицю. День білим вухом нахилився до тротуару. Небо над будинком має якийсь дивовижний, червоно-золотий колір. Анатолій Євгенович дістає з кишені мобілку і каже:
– Зателефоную дружині.
Але залефонувати не вдається. Закінчилися гроші.
– Спробуй з мого, – кажу і ставлю на стіл смартфон.
– Це не вихід, – каже. – Ось автомат, можна проплатити.
Лише тепер я звертаю увагу на прямокутник автомата, що визирає з-під крислатого листя монстери, біля дверей, голих, як кістка без м’яса. Анатолій Євгенович провадить пальцем по моніторі, набирає номер і чується якесь гудіння, схоже на далеке бдзижчання бджолиного рою, хоч і дещо мелодійніше. Та автомат зависає і він повертається до столика.
– Бунт машини проти людської особистості, кінець фаустівської кулььтури, – каже. – Бо що таке автомат? Думаєш, знак могутності соціального ладу? Ні, знак його безсилля, занепаду і паралічу. Робот, механізм, мертва праця, що владарює над живою працею й інтелектом.
– Не переймайся, зателефонуй дружині з мого, -наполягаю я.
– Справа не в дзвінкові, – каже він. – Автомат – це вуличний бог, металевий Мефістофель, прирівняний до людини. Він повертає людині її ж таки образ, тільки спотворений, скривлений. Автомат підпорядкований ефекту симулякра. Він свідчить, що нема ні його схожості з людиною і тим більше з богом. Є лише логіка операційної пам’яті. Техніка повертається проти свого творця, викидаючи назовні фатальну силу бунту. Цей процес нагадує описаний Фройдом прорив енергії через ініціацію витіснення, коли зруйновано всі захисні механізми.
Відколи я знаю Анатолія, він глибший за море, ширший за небо. Апелює до Фауста. Поняття фаустівської душі і фаустівської культури, яке запровадив Освальд Шпенґлер у своїй праці «Присмерк Європи», є основними для нього. Фаустівська культура – символ Західної Європи, глибоко пережитий духовний простір, позначений акцентом боротьби простору проти матерії і техніки.
У фаустівській культурі все зводиться до проблеми «я». Я пам’ятаю бурхливе обговорення кандидатської дисертації Анатолія Нямцу «Закономірності осмислення традиційних сюжетів і символів в літературі (сюжет про Фауста в російській радянській драматургії»)» 1984 року у відділі теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Поблагослови, Господи, сили молодого науковця і підтримай чин його розуму і рук. Я, тодішній аспірант відділу, був свідком і учасником цікавої дискусії про фаустівське «я», що прагне до самоствердження й свободи. На матеріалі драми Анатолія Луначарського «Фауст і місто» й інших творів російської драматургії ХХ ст. дисертант говорив про дуалізм людської особистості, її приналежність до світу ідейного, нуменального, і світу чуттєвого, феноменального, що по суті, складало автопортрет фаустівської душі. З ним сперечалися старші наукові співробітники Микола Ігнатенко та Олег Білий, наводячи аргументи із дискусії реалістів і номіналістів про універсалії в середньовічній філософії. Ще до розмови долучалися академік Ігор Дзеверін, який тоді очолював відділ, Олена Шпильова, Григорій Сивокінь, В’ячеслав Брюховецький, а також аспіранти відділу. Він тепер, мабуть, забув про тодішні страждання, або згадує про них, як про воду, що збігла.
Як вода витікає із озера, так людина витікає із себе. Анатолій Нямцу успішно захистив кандидатську дисертацію у 1985 році, однак тема Фауста – двоїстість людської сутності та її переплетення з багатьма легендарно-міфологічними сюжетами і символами продовжувала хвилювати його і визначила вектор подальших наукових пошуків. У 1997 році в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка він блискуче захистив докторську дисертацію «Легендарно-міфологічна традиція у світовій літературі (теоретичні та історико-літературні аспекти)» за двома спеціальностями: «зарубіжна література» і «теорія літератури». Я на цьому захисті не був, бо на той час перебував на стажуванні у Варшавському університеті, та навіть туди дійшли дуже схвальні відгуки про цей захист. На дорогах його засяяло світло.
Ще мені запам’ятався квітень 2002 року, коли в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України захищав докторську дисертацію «Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття» Володимир Антофійчук. Він лише зодягався у красу і славу. Науковим консультантом цієї роботи був професор Анатолій Нямцу, у них багато спільних інтересів, зокрема й наукових. Тоді любов торкалася землі і неба. Згадаймо хоча б книгу «Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ- ХХ ст.» (1996), що вийшла у їхньому співавторстві. Я був одним із опонентів дисертації Володимира Антофійчука. Зрозумів, що його заповітна мрія – обрій. Під час обговорення масла у вогонь підлив доктор філологічних наук Микола Ігнатенко, він заявив, що подібна проблематика виходить за межі спеціальності «українська література», це – «порівняльне літературознавство». При цьому він послався на статтю у німецькому журналі, який показав присутнім. Проти його тези виступив Дмитро Наливайко, зазначивши, що дисертант не ставив перед собою компаративних завдань. Анатолій Нямцу не брав участь в обговоренні, але його позиція щодо цієї проблеми була зваженою. Він вважав, що в даному випадку маємо справу з міждисциплінарним перехрестям, коли предмет виходить за межі однієї дисципліни, проте мета дослідження залишається в рамках української літератури. Йдеться про інтердисциплінарність – співпрацю на перетині проблем. Після захисту зібралися у відділі української літератури, щоб перекусити. Були присутні Микола Сулима, Володимир Моренець, Володимир Погребенник, Володимир Антофійчук, Анатолій Нямцу із своєю дружиною Авророю Михайлівною та ін. Слово взяв академік Віталій Дончик. Він сказав, що дисертація Володимира Антофійчука значно ширша за задум, вона написана в благотворній атмосфері наукового центру «Біблія і культура», який започаткував професор Анатолій Нямцу. Разом із своїм колегою Володимиром Антофійчуком вони є героями дії і духу і відкривають науці красу і незмірні глибини Біблії та її сучасних інтерпретацій.
Особистість Анатолія Нямцу стала взірцем фаустівської душі. Я тут спираюся на відмінність між індивідом і особистістю, на яку вказав Микола Бердяєв. Індивід – категорія натуралістична, особистість – категорія духовна і етична. Вона несе в собі образ Божий і покликана до царства Божого. Вся краса в цьому світі, краса людини і природи, твори мистецтва – це часткове перетворення світу. Світову гармонію і світовий порядок можна мислити лише есхатологічно, як пришестя царства Божого. Звідси – трагізм фаустівської душі.
Як науковець Анатолій Нямцу творить свою особу і в своїх працях виражає свою особистість. Повітря прозоре лягає на трави, як очі озера. Над ним струменіє дух. У самотворенні фаустівського «я», особистості дух здійснює творчий синтез, щоб не допустити роздвоєння і розпаду «я» на частини. Учений мислить не категоріями історичного чи космічного часу, а екзистенціального, який не обраховуть автоматично, бо його плин залежить від напруги переживань, від страждань і радощів, у ньому переплетені творчі піднесення й екстази. Розірваність життя полягає в тому, що людям сьогодні пропонують хліб за відмову від свободи духу. Саме цю проблему порушив у «Легенді про Великого Інквізитора» Федір Достоєвський.
Анатолій Нямцу завжди боронив свободу духу і зневажав рабство. Були його слова, як сонце в фіолетовому тумані. У цьому я мав нагоду переконатися під час нашої співпраці у спеціалізованій вченій раді Д 26.001.39 в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Її очолював і очолює доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Ростислав Радишевський. На ній захищали і захищають докторські й кандидатські дисертації зі спеціальностей «література зарубіжних країн», «література слов’янських народів» і «російська література». Тут співає майбутнє молодими вустами.
Від 2003 року, від часу обрання до вченої ради, Нямцу вносив у її засідання нестримний дух полемічності, стихійної енергії, натхненної імпровізації, різносторонності знань, переконливості аргументації, чіткої логічності і дивовижної здатності реагувати на заторкнуті проблеми. Ним рухало натхнення – відкритість фаустівської душі, її жар і таємниця владарювати над умами і серцями присутніх. Він виступав проти реферативності й трафаретності наукових праць, бо вважав це перегрупуванням і перерозподілом матерії. Вважав, що кожен такий дім стоїть на піску. На його думку, нове у науковій праці має йти не від світу, захаращеного догмами, а від духу, продуктивна наукова уява має бути метафізичною силою, яка веде боротьбу з недосконалою дійсністю. Любов блищала на блакитній воді його вікон, де сходила пахуча лілія серця. Саме таким пафосом боротьби за новизну просякнуті його іскрометні виступи під час обговорення докторських дисертацій Володимира Єршова «Польська мемуаристична література Правобережної України доби романтизму: еволюція, проблематика, поетика»; Надії Петриченко «Наративно-жанрова специфіка української, польської, російської прози першої половини ХІХ ст.»; Олексія Сухомлинова «Етнокультурні художні моделі літератури українсько-польського пограниччя»; Марії Брацки «Міфоісторичні, етнорегіональні та аксіологічні концепти прози польсько-українського пограниччя середини ХІХ ст»; кандидатських: Наталії Сухомлінової «Романістика С.Кличкова в контексті неоміфологічних пошуків літератури «срібного віку»; Марії Бабік «Образ героя-естета в російській літературі ХІХ-ХХ століть (генезис і типологія)»; Юлії Білонос «Художня парадигма «автор-читач» у романній творчості Мілорада Павича»; Олени Охотної «Творчість Алеко Константинова: концепти «ідентичності» та «іншості»; Андрія Букрієнка «Проза Міядзави Кенди: архетипні джерела авторського міфу» та ін. До цього можна додати фахові і принципові виступи Анатолія Євгеновича на нашій вченій раді як опонента докторської дисертації Оксана Корнієнко «Ґенеза і трансформація міфопоетичних парадигм у російській прозі 30-х років ХХ століття», Олесі Стужук «Художня фантастика як метажанр», Олени Ткаченко «Жіноча персоносфера Іво Андрича: концептуальні засади та семантичні конфігурації» та ін.
Стилеві Нямцу-науковця притаманні такі прикмети, як здатність формулювати нові проблеми і генерувати велику кількість різноманітність ідей, уміння бути оригінальним і реагувати на ситуацію не тривіально, а переконливо, логічно й аргументовано, формулюючи гіпотези щодо майбутнього літератури, здатність до аналізу й синтезу, гнучкість мислення. Нитка за ниткою він в’язав свої твори. Про те, що Анатолій Євгенович уміє виявити сутність проблеми, включати свіжі ідеї в контекст проблемної ситуації, комбінувати і синтезувати, свідчать його монографії. Назву головні із них: «Міф і легенда в світовій літературі» (1992); «Новий Заповіт і світова література» (1993); «Загальнокультурна традиція у світовій літературі» (1997); «Фантастичні парадокси людського світу» (1998); «Світ Нового Заповіту в літературі» (1998); «Євангельські образи і мотиви в російській літературі» (1998, 1999)»; «Ідеї і образи Нового Заповіту в світовій літературі» (1999); «Поетика традиційних сюжетів» (1999); «Традиція у слов’янських та західноєвропейських літературах (проблеми теорії)» (2001); «Легендарні образи в літературі» (2002)»; «Поетика сучасної фантастики» (2002); «Основи теорії традиційних сюжетів» (2003); «Міф і література (теоретичні аспекти функціонування)» (2005); «Міф. Легенда. Література (теоретичні аспекти функціонування)» (2007); «Російська література в контексті світових традицій» (2009); «Російська фаустіана» (2009; «Слов’янські літератури в загальнокультурному універсумі» (2012) та ін. А ще 35 наукових посібників і розробок, 17 випусків журналу «Біблія і культура», 2 випуски збірника «Слово і текст», біля 300 статей у науковій періодиці та ін. Окремі з його монографій, навчальних посібників, збірників, випусків журналу «Біблія і культура» мені довелося рецензувати, зокрема: «Міф. Легенда. Література (теоретичні аспекти функціонування)» (рецензія у «Слові і часі», 2008, №8, а також у моїй книзі «Орнаменти слова», 2011); «Слов’янські літератури в загальнокультурному універсумі»; «Основи українсько-російського перекладу»; «Основи перекладознавства»; «Міфопоетика Вільяма Ґолдінґа».
Головна проблема його досліджень полягала в тому, що на вершині цивілізації роль техніки панівна й охоплює всі сфери. Людина згадує про своє природно-органічне життя, свій «золотий вік» і хоче, щоб він тривав і досі. Та він давно минув. Тому вона придумує міфи про нього, щоб якось гармонізувати себе з нестерпною дійсністю. Вічні образи – Прометей, Каїн, Федр, Медея, Мойсей, Вічний Жид, Дон Кіхот, Дон Жуан, Гамлет, Фауст, Чайльд-Ґарольд, Конрад Валленрод та ін. – це лише спроба осмислити перевагу цивілізації над культурою і повернутися до природи.
Критерії істини, на думку Анатолія Нямцу, містяться в духові науковця, в духовності, а не в об’єкті дослідження, в нумені, а не в феномені. Це дощ, подібний на вітку, з якої злетіла птаха і зійшов дух. Творчий акт є зв’язком між нуменом і феноменом, виходом за межі феноменального світу, екстазом, трансцензусом, який у науці має характер впорядкування знань на основі певних принципів і методів (аналогії, формалізації, моделювання), його суттєвою ознакою є системність і логічність. Анатолій Євгенович вимагав від своїх докторантів і аспірантів утверджувати не автономію інтелекту, а автономію духу, бо справжня наукова новизна праці постає не від самого буття, де до предметів і явищ прилипло безліч думок, що стали догмами, а від свободи науковця як цілісної людини. У цьому я мав нагоду переконатися, виступаючи на публічних захистах опонентом дисертацій, виконаних під патронатом Анатолія Євгеновича. Зокрема докторських: Володимира Антофійчука «Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі ХХ століття», Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 2002 і Галини Драненко «Онтологічні й аксіологічні виміри міфологічних структур у контексті французької літератури ХХ ст.», Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2012; кандидатських: Оксана Литвинюк. «Аксіологічна трансформація загальнокультурних традицій у контексті творчості Вільяма Ґолдінґа», Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2011 і Ольги Добринчук «Трансформація сюжетно-образних мотивів гомерівського епосу в літературі ХХ – поч. ХХІ ст.: основні тенденції та закономірності», Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2012. Жодна з них не була перерозподілом літературного матеріалу, а приходила ніби з іншого виміру – з плану свободи і духу дисертанта. Над цими дослідженнями нависала тінь Фауста –бунтаря проти схоластики у науці, що спонукала до новизни. Бо кожна з таких робіт була, як страждання, народжене в радощах. Як сонце, що своїм промінням писало про щастя на перших зелених листках. Як любов, що утопією пливе над головою.
В одній із своїх статей професор Володимир Антофійчук писав про загальнокультурне значення міжнародного науково-дослідного центру «Біблія і культура», заснованого й очолюваного професором Анатолієм Нямцу, заходи, проведені за ініціативою Центру, а також про видання науково- теоретичного журналу «Біблія і культура». Цей часопис як палітра, що ввібрала всі барви, слова і звуки і надавала їм дивовижного змісту і форми. Він консолідував зусилля вчених України і зарубіжних країн у дослідженні однієї з найактуальніших проблем сучасної гуманітарної науки. Він розкривав нові грані розуму і свідомості. Мені поталанило бути і членом редколегії цього видання, і рецензентом окремих випусків, і його співавтором. На сторінках «Біблії і культури» було опубліковано більше десяти моїх статей, серед них: «Європейський вимір української повоєнної еміграційної літератури», «Драматизм і семантика вічного образу», «Літопис руський як інтертекст давньопольських хронік», «Символіка західноукраїнського ландшафту в творчості Олександра Довженка», «Апокаліпсис Євгена Маланюка», «Християнський риторизм Юрія Клена», «Поезія українського зарубіжжя: аспекти референції та інтерпретації», «Польські джерела творчості Петра Гулака-Артемовського, «Образ Івана Ґонти в повісті ”Wernyhora” Міхала Чайковського» та ін.
У 2016 році, після перерви виходу часопису «Біблія і культура» Євген Анатолійович намагався відновити статус-кво цього видання. В Україні якраз розпочинався демонтаж наукових традицій і перехід на європейські стандарти, що в основному зводився до скорочення спеціалізованих рад і втрати наукової легітимності часописів. «Біблію і культуру» викреслили з числа фахових наукових видань, навіть не зважаючи на її міжнародний науковий авторитет. Ані відчайдушні зусилля Анатолія Євгеновича, ані мої оббивання порогів ДАКу і Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського і зустрічі з різними чиновниками не змогли зарадити справі. Було запропоновано починати з нуля: видати 2-3 номери часопису, а потім знову подати його на реєстрацію. Після цього, у 2017 році, вийшов 17-ий, останній як на сьогодні випуск журналу «Біблія і культура», в якому, серед опублікованих статей, була і моя – «Ренесансна література українсько-польського пограниччя». Я не втрачаю надію на те, що знайдуться сподвижники – однодумці, вихованці Анатолія Нямцу і продовжать видавати цей дивовижний теоретичний журнал, один із найавторитетніших в Україні і Східній Європі, зроблять усе потрібне, щоб його включили до числа наукометричних видань. Бо серця наші поспішають до добра і мудрість говорить на вулицях і майданах.
Анатолій Євгенович був чудовим організатором науки, знайшов собі ласку в очах озер і небес. Він у 2002 році заснував і очолив кафедру слов’янської філології та порівняльного літературознавства, відкрив спеціальність «Переклад (українсько-російський)», організував безліч наукових конференцій та симпозіумів, серед них такі резонансні, як «Біблія і світова культура», «Міф і легенда у світовій літературі», налагодив видання часопису «Біблія і культура» і наукового збірника «Слово і текст» (2 випуски). Він був людиною високоморальною, скеровував силу своєї волі на загальну справу, а не приватну, жертвував своєю особистістю заради колективу. Над його головою сяяли Господні очі, що зірко стежили за ним. Колеги по кафедрі згадують про нього: «Життя кафедри з постійними щоденними проблемами – це сенс життя відомого науковця. Без перебільшення – його турбує все: пунктуальність викладачів і студентів, рівень професіоналізму колег, знання і творчий порив студентської молоді, а найголовніше – атмосфера, що панує на кафедрі, комфортні умови праці викладачів, тепло й затишок у кафедральних аудиторіях. Відкрите серце, повсякденна турбота про майбутнє кафедри, відданість справі є прикладом для тих, хто працює поруч з Анатолієм Євгеновичем». В його особі справді прочитувався доведений до пластичної виразності прообраз духовної особистості, фаустівської душі, що не належить до світу об’єктів, а спрямована до прийдешнього, незважаючи на те, що прості шляхи часом провадять до смерті.
Нас із Анатолієм Нямцу об’єднувала щира дружба, основана на схожості характерів та інтересів у загальній справі, а не захоплення один одним. Важке каміння і тяжкий пісок, та від взаємоповаги вони легші. Він був дуже делікатним і доброзичливим, необтяжливим стосовно друзів. Умів слухати й заперечувати, коли на це були підстави, та все ж покладався на свободу співмовця і боявся зруйнувати його прихильність. Він був тактовним, делікатним, ввічливим, не робив і не говорив того, що могло б образити. У правій руці його було щастя, а в лівій – натхнення і праця. Він вважав співбесідника за рівного собі і був чесним і благородним до нього, дотримувався правдивості у словах і ділах, і коли треба, вмів говорити правду, бо замовчування її вважав за зло. Він здатний був поєднати береги своїми карими очима. Його моральним принципам були чужі лихослів’я, святенництво, лицемір’я, пиха, зарозумілість.
Кілька разів я запрошував Анатолія Євгеновича на зустріч із студентами ІV курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де читав і читаю теорію літератури. Практичні заняття за його участю перетворювалися у бурхливі дискусії довкола проблеми міфу. Скарбниця його знань була безмірна. Він добре знав концепції міфу Мірча Еліаде, Клода Леві-Стросса, Нортона Фрая, Гільберда Дюранда, П’єра Брюнеля, Клода Абастадо, Жана-Луїса Баскеса, Даніеля Маделената, Гелени Тузет та ін. Ставив студентам цікаві запитання: «У чому схожість байки і міфу?»; «Чи можна вживати термін ”біблійний міф”?; «Що відомо про смерть міфу?»; «У чому полягає схожість і відмінність міфічної нарації і літературної?»; «Чи можна вважати фантастику сучасною міфологією»? і т.д. Деякі його спічі вражали новизною і відкриттям нових, домі невідомих аспектів згаданої проблематики, напр., міф без нарації, міф як науковий артефакт, міф як ліки супроти травми і переляку тощо.
Античний афоризм «Чим людина розумніша, тим вона скромніша» ніби був списаний з нього, це його найкраща характеристика. Він у полі відчував себе орачем і птахом. Схоже, мало думав про своє «я», бо вважав себе за звичайну людину, і в той же час був дивовижно безкорисливим. Якось у розмові з ним я пожалівся, що в Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського надто пошарпана і заяложена «Літературна енциклопедія» за редакцією Фріче і Лунарського, годі деякі сторінки прочитати. Яким було моє здивування, коли під час однієї з поїздок до Києва він привіз і подарував мені усі дев’ять томів цієї енциклопедії. «Збагачуйся, я вже її опанував», – сказав він, усміхаючись. Безкорисливість, скромність і простота були умовою його моральної краси. Він завжди був зайнятий важливою справою і не мав часу вигадувати щось зайве. У нього була ясна голова і добре серце, він прагнув виокремитися серед іншим своїм добрим іменем, бажав, щоб його цінували за знання, наукові досягнення, правдивість і благородство.
Та вже жовте листя журавлів розсипалося над його головою і лебідь свічі лопотів своїми крилами. Я з великим жалем і смутком дізнався, що 3 травня 2018 року, після важкої хвороби, на 69-му році життя перестало битися серце відомого вченого, педагога і просто чудової людини. Сни затуляли вночі мої очі журавлями. Я пригадав нашу зустріч (хоч їх було багато) у кафе, на Прорізній, і його розмову про автомати. Він часто скаржився на те, що крім неорганічних і органічних тіл з’явилися тіла організовані- автомати і машини. Ще у своїй книзі «Міф. Легенда. Література» писав про те, що через технічне засилля світу людина випадає з ритму відповідного природного життя. Людина, поранена людською цивілізацією, хотіла б повернутися до органічного природного життя, яке їй уявляється раєм. Але повернення нема, це одна з ілюзій свідомості, це міф. Заходить сонце в блакитну прохолоду, бринить у ній легка, тонка печаль. Фаустівська душа страждає, що цивілізація розірвала зв’язок між природою і людиною і почався процес дегуманізації суспільства, про що писав Хосе Ортега-і-Гассет. Анатолій Нямцу залишив нам у спадок свої болючі роздуми про те, що цивілізація на своїх вершинах надзвичайно винахідлива щодо знарядь нищення людини, але техніка не містить у собі сил, які воскрешають індивіда як природну істоту. Над цим побивався Фауст. Машина загострила есхатологічну тему і проблему кінця історії. Та є людський дух, є перехід від світу детермінованості до царства свободи. Микола Бердяєв наголошує: «Справжнє духовне подолання кордонів нашого часу і простору буде належати новій духоносній епосі, епосі параклетизму». І всі ми, як і Анатолій Євгенович, маємо наближати цю епоху. Бо легшою стала земля від його праху і тонкий міраж квітів цвіте на палітрі трав.

Олександр Астаф’єв (Київ)

Leave a Reply

Your email address will not be published.