В живому часі думки перельоти –
відважні свідки вічної турботи
про нуртоплиння буднів безконечних,
через яке пливуть душі гризоти.
Ігор Фарина
Мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя (директора інституту фізіології ім. О. О. Богомольця), найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту і щоб його не втрачати, то цей витвір мусить працювати за призначенням: «Мозок вбивають лінощі. Мозок гнучкий в будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО і все, що спонукає до РОЗДУМІВ».
* * *
Мандрую площею біля пам’ятника Іванові Федорову у Львові. Хочу дослідити й пізнати таїну вітру, сивого вітру, його тужливу самоту. Гортає той вітер і сьогодні пожовклі сторінки старих книжок. І той вітер, що невтомно гортав пожовклі сторінки книжок, був наче «сивим». Сивим від старості, досвідченим. Можливо, він дослухався, чи хтось запитає: «У вас є для мене книжка, моя книжка, написана для мене, яка чекає, коли я за нею прийду?» Не прийшов ніхто… Ми так і не довідаємося про таємницю самотнього сивого вітру.
* * *
Спонукати людей до розмислів – справа нелегка. Суспільність не схильна заглиблюватись у роздуми – мислити здатні одиниці, адже «Люди взагалі живуть тільки почуттями, а вимагати від їх, щоб вони жили думками, це однаково, що вимагати від богів, щоб вони нас почули» (Тодось Осьмачка, «Думки, що виникли під час писання книжки “Ротонда душогубців”»).
Серце болить, коли зауважуєш, як багато людей уникають думання, роздумування, чи мислять і висловлюються недбало, через що маліють; нібито повірили Герману Гессе: «І, певна річ, вони (люди) не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити» («Степовий вовк»). Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок.
* * *
«Всяка думка подібна до тіста: варто добряче її пом’яти – усе з неї зробиш», – несподівано зауважив Іван Тургенєв. Цей процес, попри все інше, мав би нагадувати тренування інтелектуальних здібностей. Тож будемо виймати із пам’яті думки і, без якоїсь певної системи, то осмислювати їх, то залишати без коментарів, – щоб розбуркати наш мозок чи навіть повернути його до життя. І передовсім – заохотити себе й іншіх до читання розумних книжок. Це додасть нам мудрості, життєвої енергії, сприятиме омолодженню пам’яті, душі, духу. Конкретний привід задуматися – події в нашій Україні, що їх сприймаємо звично-бездумно…
* * *
Усе плине, усе змінюється… Чи є в цьому світі незмінні істини і щось стабільне? «І сказав Бог Мойсеєві: “Я Той, що є”. І сказав: “Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас”»** (Вихід 3:14). «Оскільки ми мусимо бути стабільними у вірі, щоб процвітати, ми дійшли висновку, що “істинний” світ є сущим, а не змінюваним та перетворюваним (F. Nitzsche 1959)» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Ми є і створені Богом – це незаперечна істина. Що ще?
* * *
Я сповідую життєву цінність: людина мусить бути чесною перед собою, то буде чесною перед Богом і іншими людьми: «Чому ж, мій Луцілію, все ще сумніваєшся, що найважливіший засіб осягнути блаженне життя – це бути переконаним у правдивості слів: “Немає іншого блага, окрім того, що чесне”?» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія»).
У мовчанні й тиші осмислюємо просту й сердечну мудрість: «Знову немає більшого щастя / за те, що є» (Богдан Смоляк, «Словник мовчання»). Надзвичайної мисленної сили й щирості ця думка – бути щасливим у тому, що «є». За краще «є», за те, що «є», мусимо боротися, – бо можна втратити й найменше… Які думки – така й людина… Усе в людині хай буде гарним – і поведінка, і думки, що є її внутрішнім рушієм.
* * *
Зустрічаю знайомого, розпитую, як живе, про що думає, що читає?!
– Нема, нема часу – нічого не читаю…
«Запросив» його з Маленьким принцом «відвідати» четверту планету (з однойменної повісті Антуана де Сент-Екзюпері), відмовився…
* * *
Сьогодні був на кладовищі – смітник і звалище залізобетону. А відомо, що стан місцини, де спочивають наші рідні та предки, свідчить про міру цивілізованості народу, про духовність громади. Як ми ставимося до своєї історії, своїх попередників, родичів, просто ближніх, – такі ми і є, і в разі негативного ставлення ніщо не може нас виправдати… Поспішаємо… Уже й не зауважуємо, що навіть відвідування могил наших рідних звели до традиції — один раз на рік! А це дійство мало б бути душевною потребою кожної людини, усвідомленим поверненням до свого «Я»: «Рухатися до себе, щоб потім, давши лад своїй душі, й до інших іти, пам’ятаючи про обов’язки громадянина, людини загалом» (Андрій Содомора, «На гребені збігаючого часу». У кн.: Сенека, «Діалоги»).
* * *
Пригадую 1983 рік, факультет підвищення кваліфікації Київського політехнічного інституту. Недільного ранку купив квіти і поїхав до Канева. Наступного дня доцент із Сум, єврей, підходить до мене і каже: «Я заповажав тебе». Чому він мені це сказав?.. Чому євреї знають свою історію, шанують предків, батьків, люблять одне одного, а ми часто якісь не такі?.. Як тут не затужити, але так, щоб ніхто не бачив, над словами нашого батька Тараса Шевченка: «Хрести дубові посхилялись, / Слова дощем позамивались…» * * *
Добра книжка нагадує людям про їхнє минуле, про те, що людина завжди мусить залишатися Людиною, «Бо лише люди можуть повертатися до людей, і в цьому нетлінність світотвору» (Василь Земляк, «Зелені млини»).
Розмірковую з мудрої позиції Монтеня: «Серед різних філософських поглядів я охоче пристаю до тих, які найвірогідніші, тобто найлюдяніші і наші; розважання мої, згідно з тими звичаями, скромні і смиренні» («Проби»). Бо найстрашніше зло – коли ми «тілом тягнемось в один бік, душею в інший» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія»). Але «Духу нашому не вистачає годин для його занять… Найпрекраснішим, на мій суд, життям живуть ті, хто формується як усі і по-людському, ладком, але без чудес і переходу міри» (Монтень, «Проби»). Намагаймося жити саме так.
* * *
Дивлюся на особняки за високими, неприступними мурами; своїми нечупарними тінями затемнюють вони навколишній світ, заступають людей від людей; думки там, либонь, як у в’язниці, томляться й щезають, не втілюючись у життя. Простою та зрозумілою мовою людської мудрості сказано все про все: «Велич душі полягає не в тім, щоб рватися вперед і вище, а в тім, щоб уміти стримувати себе й обмежувати» (Монтень, «Проби»).
* * *
Все розумне має свої межі, але чомусь лише людина здатна виходити за встановлені доцільністю межі, за межі законів учення Ісуса Христа. Водночас вона здатна вірити в неможливе, що загрожує трагічними наслідками. Істина потребує захисту. Біймося думати без участі серця, щоб не наздоганяла думка дію. Чужі думки переосмислюймо і розумом, і серцем.
Цей світ незрозумілий, дивний, надскладний та химерний, як і деякі думки. Поштова марка продається за 9 мільйонів доларів США, а люди вмирають з голоду. Загадкові прикраси, речі вільно побутують у нашому житті, а ми, не звертаючи достатньої уваги на їхній потаємний зміст, легковажимо цим… «Хрест, аркан і стріла – прадавнє знаряддя людини, нині їх принизили чи звеличили до символів; не знаю, чому вони так зачаровують мене…» (Xорсе Луїс Борхес, «Перевтілення»). Я знаю, і це мене бентежить.
* * *
Днями прочитав: надійшли наукові дані про те, що життя в космічний простір занесене із Землі (ніяк не навчимося кидати сміття в урну, а своїм недосконалим розумом пнемося до незбагненних висот).
* * *
В усі часи люди дошукувалися сенсу життя. Аристотель висловив думку, що сенс людського життя не в задоволеннях, не в щасті, а у виконанні вимог розуму на шляху до блага. А український поет, цілком оптимістично, заявив:
І якщо від життя
Неможливо втекти,
То й про сенс його –
Сенсу немає питати.
Микола Руденко
* * *
Пишучи про Жан-Жака Руссо, Володимир Єрмоленко сотає думку: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі (й іншим. – Б. Д.) на користь. Мідь перетворити на золото» («Далекі і близькі»). Тому Боецій вважав, «що розумна людина не може бути нещасливою чи страждати. Адже вона своім розумом, силою волі, глибоким розумінням власного земного призначення може переносити будь-які тяжкі удари долі, осягнути найвище благо і наблизитися до нього» (Володимир Кондзьолка, «”Останній римлянин“ Северин Боецій»). Щось у тому є від істини…
* * *
Переглядаю закінчення роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Роздумую над долею Квазімодо. Чи міг він уникнути смерті? Очевидно, що міг, але спалах кохання, якого нічим не замінити, сильніший за смерть: «…Знайшли серед жахливих трупів два скелети, з яких один стискав другого в обіймах. Один скелет був жіночий. …Другий скелет, який міцно обнімав першого, був скелетом мужчини».
Фатум, доля (із грецької) – це єдине поняття спонукало Віктора Гюго до глибинних роздумів про кохання й смерть, відтак і до написання роману. Час, обставини, випадковість можуть певним чином вплинути на нашу долю, наші життєві позиції, але все інше залежить від докладених зусиль, праці. Ніхто ніколи нам не допоможе, якщо не будемо самі собі допомагати. Під лежачий камінь вода не тече, а ми нарікаємо на долю…
Тарас Шевченко жив у повній злагоді зі своєю долею, своїм вибором:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
У надважких, нестерпних обставинах він висловив надзвичайно глибоке переконання: «Не нарікаю я на Бога, / Не нарікаю ні на кого…» І жив цим переконанням.
* * *
Трагічно помилкова думка: якщо ліквідувати диктатора, то Україна відразу чи невдовзі перетвориться на справжнісінький рай. Зло необхідно викорчовувати з корінням, а це робота нелегка. «Невідомі» сили рвуться до влади. Привид українського самасшедшого бродить у наших душах і вулицями наших міст. Я був обурений обговоренням в одному літературному середовищі роману Ліни Костенко «Записки українського самасшедшого», але… «Криголами не плавають в болоті» (Ліна Костенко). Громада мусить дорости до своїх справжніх проводирів.
* * *
Політику неможливо осмислити логікою людського буття: терористів закликаємо до миру й добровільної здачі зброї. Якими мотивами керуємося? Може, терористи читають Монтеня: «Великий і чудовий архітвір людський – жити як слід»?..
* * *
«Імперії майбутнього будуть імперіями розуму» (Вінстон Черчиль), але цим імперіям необхідно підготувати духовний ґрунт, бо інакше глобальної катастрофи не уникнути. «Ми достатньо надовго затримались на берегах космічного океану. Тепер ми нарешті готові рушити до зірок» (Карл Саган), але мусимо зрозуміти дуже просту істину: до зірок варто рушати лише забезпечивши свій духовний розвиток. Людині властиво думати, мріяти, а для думок та мрій також необхідно готувати ґрунт і, що дуже важливо, прораховувати наслідки їхнього впливу на людство, на довколишній світ (природу).
* * *
Осягнути сутність і задум Творця нашим людським розумом неможливо. Це залишається доконаним фактом, і він прийнятний для нас: «Я Той, що є» (Вихід 3:14) – крапка. Бог не каже, хто Він, бо відповідь вийде за межі людського розуміння. Чому не задумуємося над цими словами? Кожну книжку слід читати з розумом, а тим більше – Біблію: «Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»).
* * *
Тисячі філософів, сотні тисяч книжок, а людина й досі не має розуміння сенсу свого життя. Пригадую думку, у філософії Спінози центр ваги зміщений із правильної віри на правильну поведінку в житті. А в Еріха Фромма знайшов подібне: вища мета релігії не в правильній вірі, а в правильній дії.
Тисячі різних течій та конфесій у християнстві, служителі яких закликають людей дотримуватися тих чи інших положень їхніх вчень, традицій. Чи вони ставлять на перше місце дію своїх вірних? Віра і діла?.. Стосовно цього згадався запис Тараса Шевченка від 16 лютого 1858 року в його «Щоденнику»: «…зашел в собор послушать архиерейских певчих. В архиерейской службе с ее обстановкой и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается евангелие. Самое подлое противоречие». І тут пригадав думку Валерія Шевчука: «Сковорода казав: – Та Біблія, яку проголошують у церквах, – це сміття. Біблію треба розуміти, бо вона має подвійний зміст. Вона побудована на символах, алегоріях і він також будував свої притчі за таким принципом. “Зовнішні” всі ці історії – він називав їх сміттям. Але там закладений Вічний Розум. Значить, це справді Божа Книга».
Біблію, Євангеліє, розумну книжку треба читати в тиші й мовчанні – це потребує глибиних роздумів і розумових зусиль. Як тут не згадати повчальні листи Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського: «О книги, найкращі порадники! Найкращі друзі. … щоб ти присвятив себе тим книгам, яких, як каже Муре, “рідко хто бере в руки”… ніколи зло не буде мати більше сили, ніж мудрість. О, як небагато тих, кому вдається наблизитись до цього Корінфа» (за Періандра Корінф перетворився на культурну столицю материкової Греції).
* * *
Паскаль писав, що його вражає велич творіння і нікчемність смерті. Далеко не всі задуми Творця відкриті нашому розумінню: «Думка про те, що Святе Письмо таїть, окрім буквального, ще й символічний сенс, не є безглуздою й поширена з давніх-давен… Оскільки події, про які йдеться у Святому Письмі, істинні (Бог – це істина; а істина не може бути облудною)…» (Хорсе Луїс Борхес, «Дзеркало загадок»).
* * *
Чарльз Діккенс любив повторювати: усі говорять, ширяться думки, якими всі користуються, але ніхто не може пояснити, чи вони (думки, чутки) відображають істину речей. А Катон радив: «Не дослухайсь до чуток, бо й сам понесеш якусь чутку: / Що промовчав – не жалів ще ніхто, не один – що промовив».
* * *
Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають однакові долі. Очевидно, що це дивне передбачення.
Анаксагор вважав, що «В усьому є частинка всього»; слушна думка, та й сучасні наукові дослідження це підтверджують, бо все в усьому, але – в розмаїтті форм, по’єднань та співвідношень.
* * *
Спінозі здавалося, що «Бог нікого не ненавидить і нікого не любить». Химерна чи лукава думка? Якщо це правда, то навіщо Він посилає на Землю пророків? Навіть великого пророка Ісуса Христа: «І ось голос почувся із неба: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!”» (Євангеліє від Матвія 3:17).
* * *
Підсумовую думкою Леона Блуа: «Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з’явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім’я, його неминуще Ім’я у списку Світла… Історія – неосяжний літургійний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас». А це вже підсумок підсумку від Борхеса: «Згідно з Маларме, світ існує заради однієї книги; згідно з Блуа, ми – рядки, або слова, або літери магічної книги, і ця нескінченна книга – єдине, що існує в світі: вірніше кажучи, вона і є світ» («Про культ книг»), бо «Світ існує, щоб увійти до книги» (Маларме). Ми ж руйнуємо цей світ – виходимо за межі книги, системи, яка існує на основі рівноваги. Я ж думаю, що сенс буття людини – плекання свого інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом.
* * *
Духовність, душа… Читаю книжку Томаса Мура «Піклування про душу» (Львів: Астролябія, 2020. – 448 с.): «”Втрата душі” – це хвороба ХХ сторіччя… ми втратили мудре сприйняття нашої душі, ба навіть зацікавленість у ній… ми як нація постаємо перед численними загрозами зла… У цій книзі я опиратимусь на мудрість минулих часів, але з увагою до нашого сучасного життя…
ГОДІ ТОЧНО ВИЗНАЧИТИ, ЩО ТАКЕ ДУША». То про що оповідає автор книжки на 448 сторінках??? Як можна піклуватися про те, якщо ми не знаємо що воно таке!
Якщо дослідити текст Біблії, то доречними є такі висновки:
- Дух – Божа невидима енергія, мізер якої людина, тварина одержують з відповідного джерела. Все живе у Всесвіті також має дарунок від Божого Духу…
- Душа – життя, людина, особа, тіло… («Значення слів “душа” і “дух”». У кн. Богдана Дячишина «Пережите-перечитане»).
* * *
Кожна думка має мати свій ґрунт, і якщо вона правдива, то є життєвий результат її дії. Дія ця надпотужна, неймовірної духовної сили.
У сім’ї українських селян-кріпаків народжується поет. Яка місія судилася йому? Чи це знак від Бога? Голос його поетичного генія заявив, що Україна була, є і буде: «І оживе добра слава, / Слава України…»
Народ неможливо знищити, якщо Бог йому дарує унікальний талант, бо тим Він засвідчує, що українці, власне, були, є і будуть, – як Божий народ, зі своєю мовою, піснею, думою й менталітетом господаря рідної землі.
Очевидно, місія Шевченка полягала в ідентифікації України й українців, бо імперія зла працювала над тим, щоб поглинути цей народ, його культурну й побутову самобутність. Так було впродовж усієї людської історії в усіх закутках Землі. Кожен народ є Божим, бо він під Божою опікою. Але сприйняти цю опіку, це благословення може тільки народ, вільний у своєму духовному розвитку, тому що «Господь же – то Дух, а де Дух Господній – там воля» (Друге послання ап. Павла до коринтян 3:17).
* * *
Конструктивний пієтет до Шевченка висловлює Оксана Забужко: «Шевченків міф, на сьогодні, – головний духовний набуток України загальноцивілізаційного значення. Яким чином “спрацює” його “програма” в новому тисячолітті – залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований… Та й узагалі, цілий “Кобзар” можна (і треба!) розглядати як безнастанний, часами вельми драматичний, але завжди безпосередній діалог людини з Богом (на це, між іншим, звернув увагу Ю. Шевельов…). В повному корпусі у поезії Т. Шевченка слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус, Христос та Христів вжито 1281 разів» («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»).
Отже, Шевченкова програма порятунку-відродження України – передовсім програма Божа! Яка потужна енергія духу, думки, який мисленний злет у двох лише поетичних рядках: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!» Мольба, благання, просьба прийти до серця й розуму, духу життя. Відступати нема куди – за нами правда, любов, мова, пісня, незнищенний народ, Київ і Дніпро: «От і настав наш День Гніву. / Лінію оборони тримают живі» (Ліна Костенко).
* * *
Не можу оминути ще однієї правди, знання якої допомогло б уникнути деяких життєвих проблем. Берт Геллінгер, психотерапевт зі світовим ім’ям, вважає, що в основі життєвого успіху наших дітей лежать стосунки з батьками, особливо з матір’ю. Основою всього є любов, а батько і мати, гадаю, по-різному проявляють її. Підтвердження знайшов у книжці Еріха Фромма «Мистецтво любові» (чомусь небагато читачів цієї книжки). Стосунки з дітьми, особливо в наш час екстенсивних технологій та примітивних неконтрольованих розваг, завдають батькам болю й печалі. Ми керуємося власним розумом у стосунках з дітьми і гадаємо, що «Той біль, якого ти не заслужив, / Найболісніший» (Овідій). Очевидно, треба конче навчитися терпіти те, чого не уникнути, і глибше розуміти речі, на які ми звертаємо увагу. Еріх Фромм прийшов до висновку, що мати любить своїх дітей, незалежно від їхньої поведінки, а батько любить – за послух і за те, що бачить у них свої власні риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дана не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво. Розуміючи це, можемо позбутися багатьох проблем у сімейних стосунках.
Пам’ятаймо й те, що материнську любов не набувають: вона або є, або її нема. Така ж важлива думка: віра дитини в Бога закладається матір’ю: «На Тебе з утроби я зданий, від утроби матері моєї – Ти мій Бог (Псалом 21[22]:11). Думаймо, роздумуймо, хоч які б не були складні вичитані думки.
* * *
Недавно переглядав давніше читаний дев’ятий том 50-томного зібрання творів Івана Франка. Звернув увагу на помітку на рядках вірша Мелеагра «Напис на власній могилі». Автор зізнається, що в старості «Часто рад… побалакать», і закінчує вірш таким побажанням: «То хай і тобі, мій друже, / Дасть бог радість старості / Балакучої дожити». Чому я зробив помітку і яку загадкову думку тут приховано?..
* * *
Прочитав у Борхеса, що «…час легко спростовує відчуття, але не розум, – здається, невіддільний від ідеї послідовності», тож мить захоплення здатна обдарувати відчуттям вічності і перемістити нас в такий стан одкровення й блаженства, що ми можемо й не зауважувати плину часу. Ще якась інша подія виводить нас зі стану небуття:
В сю мить, як дід помер,
Почув,
Як голосно іде годинник.
Михайло Саченко
* * *
Не можу спокійно споглядати на індустрію брехні й комерції, яка ґрунтується на астрології. 1990 року прочитав кілька праць Івана Климишина, які закарбувалися в пам’яті (дуже розумні, складні речі вчений пояснює зрозумілою мовою). Автор – чи не найвідоміший у світі український астроном, академік Академії наук вищої школи, професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Наведу кілька його думок, що видаються мені аж надто актуальними:
- Астрологію необхідно сприймати з гумором, як і Кощія Безсмертного. Це «наука» для будинків розваг;
- Ніхто не має права ставити межі могутності Творця;
- Європа живе так, ніби Бога не існує;
- Якщо змалку людина знатиме, що Творець існує, – вона буде добрішою, милосерднішою й уважнішою до інших, а у хвилини розпачу матиме віру й надію.
Мудрі та слушні думки, варті нашої найпильнішої уваги!
* * *
Через силу дочитав до кінця повість Торґні Ліндґрена «Слід змія на скелі». Не моя книжка і не для мене, але є в ній кілька дуже цікавих та актуальних думок. Книжку перекладено більш ніж тридцятьма мовами, адже її автор – один із найуспішніших шведських письменників сучасності. Цього заперечувати не буду, хоча маю застереження. Лише принагідно зауважу: поважаю думку «Читач завжди має рацію», що її сповідував, зокрема, Микола Руденко.
Далі. Свого часу я досить детально досліджував біблійні тексти (в основу вищезгаданої книжки лягло осмислення Біблії) і вловлюю фальш їх трактування й поверхневого розуміння. А деякі письменники, вважаючи, що читачі не знають Святого Письма, довільно, навіть брутально виривають фрагменти тексту з того чи іншого вірша і вдаються до примітивного його трактування, – для підсилення власної думки, яка не має нічого спільного з біблійною. Зверхність і губить таких письменників, бо завжди нагодиться читач, котрий знає цитований біблійний вірш напам’ять, сприймає його в цілісному контексті (не так давно у схожу невдячну ситуацію поставив себе щодо мене читача один львівський прозаїк; відтоді й не хочеться брати до рук інших його книжок, хоча він пише доволі талановито). А тут фіксую таку ж оказію з Ліндґреном. Переповідаю текст на сторінці 47: Якоб зійшов з розуму, сидить на даху будинку з рушницею, і може все статися, «…бо шляхи Господні недовідомі». Наводжу повний текст біблійного вірша: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!(Послання an. Павла до римлян 11:33). Зауважмо, як далеко відбіг талановитий швед від правди й достовірності.
Але повернімося до тексту книжки, бо вона цього варта, та й не можна своє міркування вважати за абсолют. Ось надзвичайно глибокі думки автора: «Нікого не виправдовує те, що він людина. Адже це наче означало б, що він нічого не винен. Наче ні за що не відповідає. Наче вже своїм народженням оплатив дещицю свого боргу, бо взяв на себе тягар жити людським життям». Справді, виправдання неможливе, якщо народжена людина не живе людським життям… Чи за принципом, декларованим у текстах Юрія Іздрика: живи як хочеш для свого задоволення, не звертай уваги на оточення й нічим не переймайся…
* * *
Згадалося з Гегеля: «Достойне смерті все, що народжується». Можливо, й помилкова думка, бо все, що народжується, передусім достойне життя – це основний закон усього живого. Лідґрен же постійно наголошує: «Від долі не втечеш»… Читаймо Екклезіаста 3:11; 9:11, і то дуже уважно, бо наше життя «від часу й нагоди» залежить. Бог був би несправедливим, якби кожному приготував долю. Далі шведський письменник із задумою підсумовує: «Бо хто знає, що в людині?» І це, очевидно, перефразована думка пророка: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне, – хто пізнає його?» (Книга Єремії 17:9).
Не хочу нав’язувати своє розуміння тексту, але в тиші й спокої вчитаймося в ці вельми цікаві й суперечливі думки; можливо, й Ліндґрен мав за мету заохочувати читачів до роздумів та співпраці. Що ж, дуже часто «…ми своїми думками не керуємо, вони ростуть у нас, як бур’ян, хочемо ми того чи ні, думки – це ніби якісь записи в наших душах, їх не можна відокремити від того життя, яке Ти нам визначив, Господи, кожна людина отримала від Тебе не схожий на чийсь інший розум і не схожі на чиїсь інші думки». Академік Олег Кришталь стверджує: «Без повної піраміди знань, експертизи знань – нема повноцінного життя нації». Повноцінне життя можливе, якщо мозок кожної людини буде працювати за призначенням, наповнюватися добрими знаннями, а духовність збагачуватиметься у гармонії з логікою буття.
* * *
…Думки, думки, – свої й чужі, із книжок. Нема їм кінця, місця на папері, і неможливо все, чим повниться пам’ять, осмислити, а внутрішній цензор нагадує словами Катона: «Хоч із науки вдалось тобі знань почерпнути багато – ще й багато черпай і, гляди, не відучуйся вчитись».
* * *
Ой, багато ж цікавих та повчальних порад запам’яталося! Попри те, пам’ятаймо твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя…
* * *
Був час, коли голос домінував над пером, і Климент Александрійський записав: «Розважніше за все не писати, а навчатись і вчити усно, бо написане залишається («Стромати»). Пам’ятайте – написане залишається! І тут напрошується думка із «Дерева над водним потоком» Петра Сороки: «Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка».
Цікавий ще й такий факт. Ісус Христос навчав усно. Якось Він щось писав на землі, але цього ніхто не прочитав (очевидно, в цей час Він роздумував над проблемою книжництва й фарисейства (див. Євангеліє від Івана 8:4–6).
Добре думати й читати, але необхідно ще й діяти, бо дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві.
* * *
«Слово – найсильніша зброя людини» (за Аристотелем), «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко), – так і наші слова, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані.
«Немає магії сильнішої, ніж магія слів» (Анатоль Франс), бо словом можна зачарувати й розчарувати… «Слово – це те єдине, що залишається навіки» (Вільям Хезлітт), живе в народі й передається від покоління до покоління. І завжди слово – у парі з думкою.
Слово передає думку. Пам’ятаймо, що «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» (Сааді, «Бустан»). Сказані слова «володіють нами» – будьмо правдомовцями, пильнуймо своїх слів, діймо у відповідності зі сказаним словом, оберігаймо рідну мову, бо «Арістотель вважає, що думка і мова відповідають одна одній, тобто, що зі структури мови можна дійти висновку щодо структури дійсності» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія»). Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває.
* * *
Думки – випадкові, часом химерні, хаотично сплетені у жмут такого неоднорідного, але живого, мислячого людського єства, – можуть розбудити нашу свідомість до глибоких роздумів, пошуку своєї інтелектуальної стежки. Думки пам’яті і повчають, і допомагають жити, бо вони таки живі й розумні істоти. Інколи годі й заснути, бо думки в голові гудуть, як бджоли. Сідаємо за письмовий стіл – і де та думка пропала? Тому пам’ятаймо, що наш мозок для роздумів потребує поживи щоденної, а не випадкової. Конче важливо дихати живими і повітрям, і думками, насолоджуючись запахом думки рідною мовою. Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Усевишнім, тож негоже засмучувати нашого Небесного Отця непошануванням Його дару. Кожна наша думка проростає словом рідної мови, бо в ній – правда, сила, глибинні порухи духовного поступу мислячої людини… Що тут ще скажеш? Розмислюймо… Пізнання ж реалізує думка, яка випереджає дію:
Міркуй, коли кладеш стрілу на лук,
А не тоді, як випустиш із рук.
Сааді, «Бустан»
__________________________________________
*Дистихи Катона / Переклад з латини Андрія Содомори. – К.: Грані-Т. – 320 с.
**Тут і далі цитовано за виданням Біблії (Святого Письма) у перекладі Івана Огієнка.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент