Після здобуття незалежності багато міст і навіть деякі села заснували свої літературно-краєзнавчі, літературно-мистецькі, інші премії та конкурси. Натомість Франкова земля – Дрогобиччина, з якою пов’язано життя, діяльність і творчість десятків видатних і визначних людей краю і України, як, скажімо, Юрій Дрогобич, Іван Франко, Стефан Ковалів та інші, до 2022 р. не спромоглась «видати на-гора» жодної премії. І до 2013 р., і в наступні роки я неодноразово виступав у пресі, писав звернення від імені Дрогобицької «Просвіти» до міського голови Дрогобича Тараса Кучми, а від свого імені три роки поспіль – до голови Дрогобицької районної ради Михайла Сікори, усно звертався до них вирішити це питання. На жаль, усі мої спроби залишились непочутими.
Врешті-решт мені не залишалось іншого, як взяти ініціативу на себе (сприйміть це як факт, а не самовихваляння). Знайшов спонсора в особі підприємця-доброчинця Андрія Веселого, залучив Дрогобицьку «Просвіту» і Львівську обласну організацію НСПУ. Далі була розробка й затвердження положення і складу журі, обговорення кандидатур на здобуття міської громадської премії імені Юрія Дрогобича за вагомий вклад у розвиток міста. Відтак на День міста Дрогобича 21 вересня 2022 р. ім’ярек у ролі голови журі виконав почесну місію нагородження перших десятьох лавреатів.
Серед них був історик і краєзнавець, недавній керівник відділу культури Бориславської міської ради Роман Тарнавський. За моєю порадою він звернувся до кого слід у місті. На початку 2023 р. сесія міськради затвердила положення, склад комітету і т. ін. і ухвалила заснувати міську краєзнавчу, літературну і педагогічну премію імені уродженця села Брониці на Дрогобиччині, бориславського педагога, відомого письменника, громадського діяча, старшого приятеля Івана Франка Стефана Коваліва (1848-1920), якому в грудні 2023 р. виповнювалось 175 років. Так у Бориславі втілили у життя те, чого не захотіли зробити ні в Дрогобичі, ні в Дрогобицькому районі.
Вартих розгляду кандидатур на «ковалівську» премію «за вагомі роботи українською мовою про Бориславську міську територіальну громаду» в номінації «Педагогічні праці» не виявилось, і її не присуджували. Що стосується номінацій «»Краєзнавство» і «Художня література», то тут… Безсумнівно і незаперечно (якщо хтось захоче аргументовано заперечити це, то йому не вдасться) на премію в номінації «Краєзнавство» претендували відомі на Дрогобиччині і дальше дослідники Франкової землі Роман Пастух, Петро Сов’як та Ігор Шимко з їх унікальною в сучасному українському краєзнавстві (саме так!) енциклопедичною книгою-альбомом «Дрогобиччина: свідки епох» у двох томах (Дрогобич, Коло, 2012, 1000 с.), проілюстрованою майже трьома тисячами кольорових і старих чорно-білих світлин.
Для підготовки двотомника вони протягом 2007-2010 років вперше за всю історію Дрогобицького району почергово об’їздили всі без винятку 113 міст, селищ, сіл і присілків, сфотографували всі сакральні та старожитні об’єкти, з’ясували точний або приблизний час їх спорудження, записали цікаві історії, бувальщини, випадки, зразки фольклору і т. ін. Їхнє досягнення зафіксовано в «Книзі рекордів Дрогобича» Романа Пастуха (Дрогобич, Посвіт, 2023, 228 с.). Так-от, з однієї тисячі майже 70 сторінок двотомника присвячені Бориславу і чотирьом селам, приєднаним до міста в 1930 р. Крім того, у ньому йдеться про історію шістьох інших населених пунктів Бориславської міської територіальної громади, яким відведено ще близько 40 сторінок, а разом – майже 110 сторінок. Також у статтях і нарисах подано чимало додаткової інформації про них.
Зокрема, перший зі співавторів написав енциклопедичні статті про кожний населений пункт, у яких насвітлив народноетимологічні та наукові версії про виникнення назв і частково мікротопонімів іншомовного походження, інформацію про демографічний і майновий стан, а також про церковно-релігійний, освітній, просвітній, культурно-мистецький розвиток упродовж багатьох століть, визначних уродженців тощо. Другому зі співавторів належать насичені розмаїтою інформацією подорожні нариси-репортажі про кожну з 23-х мандрівок. Третій співавтор був ініціатором і організатором великого, складного й дороговартісного проєкту, а також водієм власної особівки і фотографом в одній особі. Звісна річ, вміщено список використаних джерел, іменний і географічний покажчики на кілька тисяч позицій та ін. Долучіть до цього важку проблему пошуку 280 тисяч гривень для кольорового видруку двотомного видання, і ви хоч трохи збагнете, наскільки це була виснажлива, трудомістка і ще яка хочете праця. Її здатний адекватно оцінити лише той, хто зробив щось подібне.
Іншим реальним претендентом на «ковалівську» премію вважався літописець Борислава вже згаданий Роман Тарнавський. На його рахунку є фахово написані історико-краєзнавчі книжки «Мразниця» (2006), «Борислав у прізвищах, датах, подіях і фактах» (2008), «Спроба генеалогії Тустановицьких родин» (2012), «Баня Котівська» (2015), «Голгофа Бориславського священицтва тамонашества» (2016), «Тустановичі» (2019), «Коссаки (Гриць, Іван, Василь, Йосиф, Зенон)», 2021). У співавторстві цей історик має книжки і буклети «Храми Борислава» (2001), «Церква св. Анни – історія та сучасність» (2002), «Книга пам’яті бориславців та східничан» (2004), «Історія Бориславської станиці братства ОУН-УПА імені Нечая» (2007), «Ми боролися за Україну» (2007), «Борислав – наше місто» (2012-2013), «Історико-культурні пам’ятки Борислава і Східниці» (2017). А ще йому належать близько 70 публікацій історико-краєзнавчої тематики про Борислав. Сумлінний довголітній дослідник вмістив у книжках бібліографічний та іменний покажчики, і тепер ними може відповідально користуватись будь-хто з наступних дослідників. Навіть із цього «сухого» переліку видно, що Романові Тарнавському теж по праву і заслужено, як мовиться, сам Бог велів стати лавреатом даної премії.
Але не так сталось, як гадалось. На думку автора цієї статті, комітет, образно кажучи, заблудився у трьох соснах, і не останню роль тут відіграла упередженість та зашореність. Як це не дивно, переможцем у номінації «Краєзнавство» визнали літературний нарис «Стефан Ковалів» (Трускавець, 1998, 128 с.) письменника Романа Горака, проти особи і писання якого ваш покірний слуга не має нічого проти. Однак його видання «залізно» претендувало на премію в номінації «Художня література», позаяк у жанровому розумінні є її різновидом. Чому справу повернули не в той бік, треба знати склад комітету, про який ітиметься нижче. Про нього слід сказати ще й тому, що від якогось часу вмотивованість і об’єктивність рішень різних журі, комісій і комітетів з тих або інших премій стали гейби табуйовані для публічного обговорення. Це табу добре пояснює стара совєтська армійська приповідка: «Раз старшина сказав: «Люміній!», значить, «люміній», і крапка! Та й де їх обговорювати, коли одні часописи задихаються від безгрошів’я і дихають на ладан, а інші перестали виходити через відсутність коштів.
Втім, найнезрозуміліше рішення було прийнято в номінації «Художня література». Тут лавреатом визнали колишнього редактора міської газети «Нафтовик Борислава» (НБ) Романа Соловчука, аби здоров був, за раніше вже… тричі (!) «пролавреачений» ув інших містах роман «Барабський міст». Коротко – про головну ідею твору, що виріс із повісті «Грімниця». У ній кохались і хотіли одружитись бориславський пролетар-комуніст і «Маша з Волги», а червоною ниткою крізь неї мав пройти «золотий вересень» сумнозвісного 1939 р. Бурхливі події національно-демократичного відродження 1989-1991 рр., крах СССР і проголошення незалежності України поставили видавничий хрест на «Грімниці».
Минули роки. Соловчук витягнув пожовтілу від часу повість із шухляди і перефастриґував на роман. Тепер героями стали два брати: перший – як носій комуністичної ідеї в рядах КПЗУ, другий – націоналістичної ідеї в рядах ОУН, тобто двох діаметрально протилежних і ворожих ідеологій. Хто ж бо не знає, що ОУН боролась за Українську державу, а КПЗУ в складі чужонаціональної партії і за юдині срібняки силкувалась на догоду Москві привести свій народ до «об’єднання з УРСР у складі СССР». Іншими словами, в комуно-російську кошару і рабство. Натомість у Соловчука обидва брати боролись за самостійну Україну: «Згуртувалися представники різних партій – комуністи і націоналісти. Й одні, й другі виборювали волю своєму народові, хіба різними шляхами йшли до неї». Отакої!
Тепер варто трохи зупинитись і на творчості Соловчука-публіциста. За часів «імперії зла» він залишив далеко позаду войовничого промосковського «плюючого на Папу» Ярослава Галана, завдяки чому удостоївся галанівського «Золотого пера». Неспростовними доказами багаторічного соловчуківського «розвінчування» керівних і рядових членів ОУН-УПА, духовних ієрархів та простих віруючих УГКЦ, оспівування «радянського раю» і т. д. і т. п. є старі газетні підшивки НБ і… збірник його вибраної «а-ля галанівської» базґранини під промовистою назвою «Роман Соловчук. Прощення не буде» з портретом… Лєніна на обкладинці (Карпатська Брама, 2014, 124 с.). Про що лише говорять заголовки цієї базґранини: «Пам’ять того не забуде», «Катам прощення не буде», «Нехай і слід згорить ваш у вогні!», «Сонця правди не заступити», «Народ пам’ятає, народ не прощає», «В союзі серпа й молота», «Вампіри в оборонцях» та іже з ними!.. Тексти його публіцистичної базґранини аж розпирає від негативних епітетів, порівнянь і метафор, спрямованих проти цих патріотичних структур і їх діячів.
Промовистою антитезою до змісту збірки можна вважати розділ «Післямова». Його склали гострокритичні рецензії на Соловчуків антиісторічний опус: «Нагорода за… вислужництво» відомого поета й публіциста Євгена Титикайла, «Лжеісторія на героїчних котурнах» вашого покірного слуги, «Галанівське «Золоте перо» жовто-синім не стане» відомого письменника, журналіста, краєзнавця Андрія Грущака. Заголовки рецензій красномовно характеризують письменницьку й публіцистичну творчість «ексреда НБ» і просто волали до приспаного сумління комітетчиків: «Та залишіть ви той роман без розгляду! Дайте спокій і собі, й авторові, що носиться з ним, як баба з ступою. Нехай і його прокомуністична «Грімниця», і антиісторичний «Барабський міст», і «а-ля галанівська» базґранина заслужено кануть у Лету!». А на скандальну тему «Соловчук і редакція Нафтовик Борислава» можна писати окрему статтю!
Хтось може припустити, ніби члени комітету не знали «золотоперих» заслуг» кандидата на «ковалівську» премію? Ще й як знали! Проте замість проявити громадянську чесність і об’єктивність, вони виявились не на висоті свого покликання. Та й хто мав стати тими «А судді хто?». Як на мене, більшість складу потрапили до комітету скоріше «за посадами», ніж за компетентністю і власними здобутками в тій чи іншій галузі. Одну особу вважають симпатиком, а інша довго ходила у підлеглих ексреда. Ще одна особа пропустила засідання комітету, і сталось, як сталось. І друге «як на мене». Виглядає, справу повернули за принципом «дишла» з відомого прислів’я саме для того, аби в номінації «Художня література» Р. Соловчук позбувся конкурента в особі Р. Горака, адже «Барабський міст» не міг і близько претендувати на краєзнавчу премію. Мабуть, у цьому й полягає безсумнівно сумнівне рішення комітету, потверджене підписом першої особи.
Насупроти цього, якби (ох уже те якби!) комітет підібрали якісніше і відповідальніше, він міг (і мав!) за рахунок зекономленої премії в галузі педагогіки визнати лавреатами у номінації «Краєзнавство» і авторів фундаментального двотомника «Дрогобиччина: свідки епох», і автора об’ємної праці «Тустановичі», а літературний нарис Р. Горака – в номінації «Художня література». Тоді ніхто би не закинув комітетові приховане протегування на користь тієї чи іншої кандидатури. На жаль, упередженість з одного боку і протегування з другого боку переступили межі логіки. Ба більше, за браком аргументів один з упереджених комітетчиків під час нашої розмови вибухнув емоційною реплікою: «Ви вважаєте, що книга «Тустановичі» – це краєзнавство»? Як краєзнавець з великим доробком, я відповів йому як некраєзнавцеві: «Так, краєзнавство! І не аматорське, а фахове!». Після цього співрозмовник промимрив щось на кшталт: «Більше з вами нема про що говорити» і вийшов з ефіру.
Що далі? Без впадання в амбіції винести правильний урок з описаної (не хочу назвати це скандалом) історії, переглянути положення про «ковалівську» премію, оновити комітет за рахунок незалежних і справді компетентних у кожній номінації осіб і надалі постаратись не наступати на ті самі граблі. В іншому разі поза страуса з головою в піску призведе до її повторення і може статися, як у тій приповідці: «Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди».
Роман ПАСТУХ,
журналіст, письменник, краєзнавець.
м. Дрогобич.