Свіжак Й.Д., СЯЙВО І СУТІНЬ: поезії; – Тернопіль: Золота пектораль: 2021. – 128 стр.
Вже стало звичкою: якщо хоч трішки знаю творчість того чи іншого автора, то новий друк порівнюю з попереднім. Якщо з такої точки зору говорити про цю книгу, то не буде перебільшенням твердження, що вона є набагато сильнішою, ніж «Подорожній», який з`явився багато років тому.
І це вважаю закономірним. Через дві причини. По- перше, справжній поет, більше ніж смоли пекельної боїться повторних кіл і йде до глибин, щоб ліпше збагнути світ й себе в ньому. По- друге, треба враховувати і часовимірний фактор, бо думання особистості стає прозорішим та більш відвертим.
Отже, душа ще стрімкіше пірнає у виражальність. Саме це й маю на увазі в даному випадку. Але не хочу загальникових розмірковавань про таке важливе питання. Адже переконаний, що промовистішими є окремі цитати з віршів.
Чимало їх можна відшукати, коли думати про літературні тропи. Серед метафор, скажімо, згадав би про такі: «знову вмиваюся сумом, як пізнім дощем», «кричали до небес своє гортанне храми», «хмари лопочуть повислими крилами» (тут і далі, мовлячи про тропи, вибираю лише один приклад з кожного розділу, але епітетів це не стосуватиметься). Побутують й гарні порівняння.
Правда, їх варто розділити на три частини. Мушу константувати той факт, що серед них переважають ті, які мають сполучники на кшталт «як», «мов», «ніби», «наче» і т.п.: «день хапнув хмарину і собі на шию намотав по брови, як рябе кашне», «хтось на гашетку тисне, наче піаніст», «як чумаки з небес, мов хворі, тебе ревнуть до зірок».
Наголос на присутності сполучників зовсім не означає, що тропи без них є менш цікавими. Бо неординарності маємо і тут: «ти – продовження недовідомих міфів», «а вишиванка – неродима пляма», «охрипне раптом голос – стихлий баритон».
Взірці цього підвиду тропу, про які вже йшлося, належать до простих порівнянь. Та в автора цієї книги є і складні, які поєднують окремі елементи згаданої порівняльності: «твоя судьбаь – як вимазана рима», «ці ночі – наче креп, що одягла війна», «де дотики – немов контакт»
Свою належну нішу у літературнотропних словосполученях займають й епітети, котрі поділив би на дві частини. Не вважаю, зосібна, секретом й те, що Йосип Свіжак експлуатує гру слів традиційного змісту: «найтонша струна», «марнота віків». Але ця епітетність є своєрідною передачею почувань через звичні епітети: «оцифрована брехня», «підхоплена зараза», «обриси стегна».
Ще більше це очевидніє в неординарностях епітетів, котрі характеризують лише цього віршника: «орфографічні щоки», «чорнила ночі», «осатаніле сальто», «морфології хата», «життєві запчастини», «мішки декорацій».
До речі, тут існує ще один момент. В епітетах чи не найбільше логічно переплітаються прихована ліричність і очевидна жорстокість висловлювань. Своєрідний шарм постмодеонового поета.
Його зримо бачимо й тоді, коли перед зором поета постає «населення книги, до якого зараховують рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. У «суржику завжди «зів`януть маки». «Мої однолітки – сухі, забуті вишні». «Ніяк не схожа на стрибок коня». «От недаремно стогнала сова». «Живу в цих поглядах, що світяться зірками». «Топчу і при місяці цю непримітну стежину»
Це, напевно, стосується й кольорових екстраполяцій. «Згодиться пізня сивувата осінь». «І не під осінь, а в зеленім літі». «Як фантастично голубі кущі». «Та ні – чорні груди розірвали надіслані призвідники війни». «Та вірші такі наче білі гриби». «Під сірим небом не ідуть дощі». «Старомодне срібло круглих бань». «Там були лиш червоні сердечка дарованих днів». «Мов яблуко важке на золотавій гілці». «А на ранок із синього ситцю».
Живописання словами зримо бачиться й тоді, коли маємо суміщення кольорів. «І всі ці синювато-чорні мреви». «Покажи тільки чорне, сіре, біле». «…під ним слова, як біле полотно про ніч в печері з негром – чорна драма».
Та барви з`являють й там, де зримої вказівки на них не існує. «У вранішнім вогні мій ясен біля хати вже досягає хмар». «Так само день пройшов важких півкола і десь шовками майорить трава». «Де сніп волосся – місячно-сріблясте..» (Не думаю, що можна обмежитися тільки цими цитатами, бо кольори видніються й в інших рядках, хоч очевидної вказівки на них не існує.)
Коли про кольорові екстраполяції, згадки про «мешканців» та літературні тропи ще говоримо, як про однозначний позитив, то у виражальності книги постмодернового поета є й питання з неоднозначним трактуванням. Це – слововиявність. Іноді автор вдається до вживання неологізмів. І тоді з`являються «сніжнокрила», «рокопад», «зореносні». Добре також автор використовує рідковживані слова: «гостряк». Помітно, що у мовленні своїми стали «говірковості» типу «лигнути», «нагле», «бігме»…
Ще одна цікавинка. Версифікатор іноді використовує старослов`янізми: «хмурень», «кресень». І своєрідною противагою їм стає сучасний лексичний ряд: «он-лайн», «фотосесії», «роумінг». Дихання часу відчувається й в експлуатації слів, які написані латинкою «katolik» “mon amor”, “fata morgana”. Кидається у вічі й те, що віршник доречно вживає медичні терміни, віддаючи данину своїй професії: «біхевіорально», «складки Варагута».
Це, звісно, – свідчення мовної гарноти. Але водномить маємо і те, що понижує звучання поетичної книги. Це – невиправдане звучання росіянізмів. Якщо, приміром, слівце «отстой» нормально сприймається у вірші «Новому миру», бо за це агітує контекстовість, то цього не скажеш про твір «Кембрій», де буквосполука вжита заради рими (принаймі так здається) цю тему несподівано продовжує «Альфа і омега», де «відстій» є повноправним господарем у тексті. Хіба можна говорити про якусь логіку?
Чи таке. Хіба не заради рими вжито «лишні» чи «лапті», хоча тут доречнішими були б українські відповідники «зайві» чи «личаки». Парад мовних «ляпів» продовжують «взимі», «досада», «зрив гранати». (Розумію, що постмодернове письмо передбачає використання іншомовних слів, але чи варто за вірністю цьому принципові приховувати чи виправдовувати сласні вади?)
Зрозуміло, що вони не роблять помітної погоди у сприйманні книги, але… Хочемо того чин і, а на їхньому тлі вдатності дещо тьмяніють. Це, між іншим, продовжує не давати спокою, коли далі розмірковуєш про виражальність поезії Йосипа Свіжака. Цього разу в полі зору з`являється питання про різність форм висловлення думки. Безсумнівно, що у книзі переважають багатострофні вірші та сонети. Але маємо також триптих, диптих та восьмивірш. І переклади, хоч їх розділив би на дві частини. Бо автор сам спонукає до цього. Майстерно виконані інтерпретації творів Р.-М. Рільке, Б.Ясенського, А. Кабанова, незважаючи на жорсткуватість окремих висловів, як, можливо, не всім подобається. Це – з одного боку. А з другого боку спостерігаємо таке. Поет рідною мовою створив вірш «Моєму коханю». І поряд бачимо німецькомовний варіант цього твору у виконанні автора. (Неоднозначність. Різність, безумовно, под обається поціновувачам красного писменства. Але водномить думаєш, що найбездоганніше знання чужої мови неспроможне передати чар оригіналу, бо не всотане з молоком матері.)
Складнішим на цьому тлі є питання про твір «Кровь земли», який написаний російською. Можна тут зрозуміти, що автор звертається до тих жителів України, які вперто вдають, що не розуміють державно ї мови. Та погляньмо на проблему глибше. Вже було мовлено, що німецька мова не є для автора родинним спадком. Російська теж не володіє таким правом. Та вона засіла у свідомості пердставників старшого покоління через історичні обставини. І тому так природно сприймаються рядки: «над люлькой стоя, не закуришь люльку, на лавке сидя в лавку не войдешь».
Можна, напевно,балакати про інші нюансики уже згаданих акцентів виражальності. Та не робитиму цього. Перейду до висвітлення питань, які водночас є важливими і для неї, і для тематичності. І перш за все тут слід згадати про наявність богошукальницьких мотивів. Вони ж є такими необхідними для виражальності, надаючи їй неповторності. І вочевидь є підстава ствердити про філософічність лірики, оскільки релігійні мотиви є її складовою. І тому, очевидно, так природно сприймаються рядки: «за нами пильнує Всевишній», «живу людьми – Господніми дарами», « та, що дуже вірить в Бога».
Органічно звучать і культорологічні наголоси.Тут, правда, існує різність. Маємо вірші з епіграфами з Еклезіаста, Вільяма Шекспіра, Даниїла Граніна, Ігоря Губермана. Існують рядки, які присвячено письменникові Володимирові Погорецькому. Та ще більше маємо згадок про різних майстрів слова: Ігор Римарук, Борис Мозолевський, Леопольд Стафф, Пабло Неруда, Олег Лишега… Та не тільки у цих творах видніється вплив культорології. Адже у книзі нерідко бачимо припадання автора до фольклорних джерел. Вміє він оті стійкі словосполуки зробити такими органічними. «В країні, де срібняк як священна корова». «Ці ближні облизня знічев`я та спіймали», «там точно перемиють кісточки». Чи не можна стверджувати, що така увага до мовних багатств рідного народу народжує власне крилатослів`я: «вперті почуття бур`ян переростуть», «у щастя завше два крила», «у коханні для кожного є один лабіринт»?
Якщо вже доторкнувсь до питання філософічності у віршах чортків’янина, то, либонь, мушу сказати, що для них теж не є чужими громадянськість, пейзажність та інтимність. Скажімо, розділ «Перегуки війни» склали твори-розмисли про російсько-українське воєнне протистояння наших днів. А частина книги «Сніжнокрилій» – гімн коханню. Окремі рядки, які пронизані пейзажністю, узріємо у «Ворожбі на крилі».
Та, в цілому, мабуть, буде неточністю «засовування» творів до певних тематичних ящиків. Радше можна балакати про переплетення мотивів – ознаку сучасного поезомислення. Наведу тільки один приклад. Для вірша «Коли проплив твій голос, як нічний туман» є характерною любовна лінія. І питиму тебе,як відголосся снів». Але бачиться тут і філософський відгук. «А Фенікс вже злетів і розворотом крила спішить до мрій». А ще ж маємо згадки про срібняки Іскаріота. А ще маємо підставу балакати про дивовижність пейзажного малюнка: «спадаючи згори, вібрує хвиля кіс відтінком мрев, немов фонтаном бризок».
Подібні сув’язі є характерними й для багатьох інших творів цієї книги. Тому не бачу необхідності їх множити. Обмежує жанровий обсяг написаного. Зрештою, чи варто розпросторюватися у вираженні міркувань, коли чогось нового така писанина не подарує? Через це намислив доторкнутися до питання протиставлення окремих понять у назвах і у текстах. «Світло і сутінь». Так йменує цей друк Йосип Свіжак. Це максимально передає замисл. Водночас не назвав цей прийом формальною несподіванкою. Завадять так висноскувати «Сувора ніжність» Бориса Демківа, «Німі громи» Богдана Томенчука, «Огінь весни» Ігоря Трача, «Насолода гіркоти» Руслана Щуплакевича…(Цей список можна і поповнювати іменами, бо прикладів у вітчизняному красному письменстві вистачає)
Дуже вартісним є те, що тезу про протиставлення підтверджують й вірші. «Де місяць сонце виручав, як блідолиций син – оракул», «Де аверси жінок і реверси прощань», «Де зліва – плаче самота, а справа – незім’ята постіль»…(За великим рахунком у цих цитатах немає надзвичайності. Звичайний стилістичний прийом, як вказує на те, що постмодерн a la Свіжак не належить до чогось нового на голому грунті, а проростає у нашій свідомості з насінин набутого досвіду.
І ще одне узагальнення на завершення розмови про цю книгу, говоримо про постмодерність поезомислення. Ніби й доречним виглядає цей акцент в даному випадкові. Та чомусь сумніваюся, що можуть існувати написані за вимогами однієї течії. Радше може йти мова про їх переплетення. Адже десь на підсвідомому рівні всі уявлення автора перемішуються, витворюючи химерію.
Ця непростість є цікавою. Але версифікатори мають розуміти, що ці теоризування можуть цікавити лише їх і фахівців- віршознавців. А звичайному читачеві вони є байдужими. Бо їх цікавить тільки справжність та неповторність у текстах. Щодо цього, то авторове поетичне лице у «Світлі і сутіні» помітне. «Моє кохання сніжнокриле… Ще тисне в горлі , хоч за тих.Ми як вино, себе відкрили і струмінь досі не затих», «.. вітер життя тільки ноти до мрійного витер».. чи не оця неординарність змушує укотре пізнавати глибини поетичних слів краянина?
Ігор Фарина
м. Шумськ
на Тернопіллі