Я завше дякую Богові, а теж долі за те, що вони зводять мене в житті з людьми мудрими, щирими, духовними, побожними.
Серед них був і світлої пам’яті мій вчитель та колега, Професор Теодозій Михайлович Возний. Тихий, спокійний, огорнений ніби шляхетною сором’язливістю, завжди думливий, з багатою щирою душею, безмежно люблячим серцем, негаласливий патріот, трудовитий, дока улюбленої справи, Батько од Бога.
Він умів учити й навчити. Згадується Теодозій Михайлович завсіди з таблицями під пахвою, білими руками від крейди. Вчитель на лекціях безустанно писав, пояснював на численних прикладах, аналогіях, контраргументах.
Професор не лише був ментором із хистом, однак дуже заохочував у наукові дослідження студентів у науковому гуртку, яким керував упродовж довгих літ. Майже всі наші наукові спроби переростали в курсові роботи й дипломні проекти. Із нетерпінням я завжди очікував «дня науки» на факультеті.
А як він по-батьківськи опікувався нами, студентами, в діалектологічних експедиціях-практиках. Як мама помагав дівчатам готувати сніданки, обіди й вечері. Мав із собою ліки на всяк випадок при будь-якій недузі.
Працювалось мені з Професором комфортно і приємно: повсякчас відчував із його боку поради, пропозиції. Його цікавили мої справи, життя, здоров’я, думки та мрії. Часто виїжджали на наукові конференції в інші виші України. Було приємно слухати його наукові повідомлення й доповіді, глибокі, переконливі, із власним баченням того чи того питання. Не було випадку, щоби він не віз із інших міст якогось гостинця для дружини й донечки, яких так палко любив.
Не помилюся коли скажу, що, либонь, про Теодозія Михайловича Возного сказав такі слова Митрополит Андрей: «Легше часом кров пролитии в одній хвилі ентузіазму, ніж довгі роки з трудом виконувати обов’язки, знести спеку і жар сонця, злобу людей і ненависть ворогів, брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих; і серед такої праці аж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою».
Зиновій Бичко, НСЖУ