В українському літературознавстів давно утвердилася думка, що в Уласа Самчука було три, так би мовити, «музи», яких він любив: дружини Марія Зоц (перша), Тетяна Прахова (друга) й поетеса Олена Теліга – з останньою біографи не приписують йому роман, але вважають, що й вона його надихала…
Проте справжньою сенсацією стала перша в Україні( проведена в Рівному) публічна демонстрація письменником Віктором Мазаним вивчених і відсканованих ним в архіві Уласа Самчука 16 машинописних копій листів, які свідчать про досі невідоме кохання автора «Волині» із молодшою на 19 років за нього художницею, теж українською емігранткою, Любою Генуш.
Ця епістолярна спадщина класика української літератури зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка у Києві. На думку дослідника, до таких листів не було раніше широкого інтересу, можливо, тому, що на папці, у якій вони складені, є трафаретний опис характеру листування: «приватного змісту про свої літературні плани». Аналогічних анотацій багато на інших теках, тому ця й не зацікавлювала науковців, тим паче, що йшлося про листи до зовсім невідомої особи. Та й, можливо, кількадесятилітній стеротип про три «музи» не дозволяв вести пошуки ще однієї…
«Моя хороша, моя велика і моя золота мріє!»
Пристрасні стосунки між відомим українським письменником і маляркою зав′язалися зимою 1952 року у Канаді – Улас Самчук із Тетяною Праховою вже чотири роки проживали у Торонто, куди прибули із Німеччини.
Із першого листа (всі вони написані у Торонто), датованого 4 лютого 1952 року, з′ясовуємо, що, очевидно, в Уласа Самчука із Любою Генуш, мешканкою Монреаля, була перед тим зустріч, після чого прийшов до нього лист, який приніс сорокасемирічному чоловіку велику втіху і наче розкрилив його (листів Люби Генуш до Уласа Самчука немає у його архіві, тому про їхній зміст можемо здогадуватися лише із відповідей прозаїка).
Він всі ці дні перебував у всепоглинаючій радості (тут і далі збережено орфографію листів): «Любонько! У п′ятницю минулого тижня у моїй соняшній кімнатці було не тільки соняшно, але й радісно. Я тримав в руках шматочок паперу[,] списаний словами… Я так часто і багато маю діло зі списаними паперами, але цей папір і ці слова винятково хвилювали мене».
Про те, що таке знайомство було підсвідомо давно очікуваним попри всі інші пригоди його особистого складного життя, свідчить звертання до неї: «Моя хороша, моя велика і моя золота мріє! Дякую, Любонька! Дякую тій малій, тонкій ручці з тими гарними, загостреними пальчиками, що написали ті слова. Поцілуйте їх моїм іменем і скажіть кожному: дякую!»
Він закликає її бути разом: «Дайте руку і біжім у великий світ! Назустріч, хай оманній, але все таки Великости. Щастя різне, ми з Вами приречені бути жрецями Любови».
Але при цьому звертає увагу на її фразу «не чекайте скорої відповіді»… На його думку, її небажання оперативно відповісти має іншу причину ніж «не вмію писати». Суть зволікання не в цьому, у «Вашій нерішучости і в Вашому постійному опорові тій силі, що жене нас назустріч одне одному».
Щоб розвіяти її сумніви, зазначає, що його рішуче наполягання на потребі їхнього зв′язку не має якоїсь корисливої мети:«Повірте мені, кохана моя, що не пригода, не бажання звичайної насолоди, відограє тут головну ролю. Я шукаю людей, я хочу пронести своє життя серед живих мені подібних, я хочу виправдати себе, як мистця, я хочу творити свою власну космічну систему вічности і тому шукаю собі відповідних партнерів. А коли я побачив Вас, і коли наша майже перша зустріч, була супроводжена таким окликом, як «Я хочу бути людиною»[,] і коли я вичув трепет пригніченої тієї самої Людини у Вашій зовнішній оболонці, мені до болю захотілося визволити Вашу Людину, приєднати її до мого космосу і втілити її в Любов, в Вічність, у Великість, у Часовість і Просторовість. О! Даруй те, що я такий зарозумілий. Може це й зле, але що я мож[у] тут порадити».
Очевидно, що Люба почуття Уласа до неї назвала лиш плодом його уяви, тому він у черговому листі висловлює невпевненість у своєму любовному успіху: «…я таки переконався, що все то безнадійна справа, що ніколи не виллється у те справжнє[,] чого прагнула моя природа».
«Я люблю, Любонько, і що мені все інше»
16 червня 1952 року – день, коли письменник виповів у черговому листі свою повноту щастя – від зустрічі, яка відбулася того дня із нею.
Судячи із цього листа, все раптом у їхніх стосунках набрало зрозумілості –такого стану, якого він прагнув. Тому одразу йому захотілося сказати їй ще більше ніж під час щасливого, трепетного побачення: «Я тільки вернувся з прощання з Вами, я йшов пішки, ніс у собі безодню сонця, хотілось співати, сильна Гльорія звучала в моїй душі. Дома я сів писати, але Ваш образ… Ні, не образ… Ваша ніжність, ясність, соняшність заливали мене і я не видержав. Я захотів передати Вам хоч маленьку частинку своїх почувань. Ні, Любонька, кохана моя, хороша і ясна! Я не хочу рахувати хто буде перший писати, коли і як! Я хочу сам писати, співати, робити музику, почувати і жити! Я лиш кличу Вас зі собою, хочу знищити Вашу зневіру, влити у Вас силу пружности, щоб також жити і жити повно, міцно, яскраво!»
Що відбулося між ними? Що стало тим зарядом піднесеності: чи вогонь обіймів, чи поцілунків, чи?… Розгадку шукаймо у цих словах: «Ви, Любонько, дали мені так багато і в такій чарівній, чистій формі, що було б моїм великим гріхом, щоб я не віддячився Вам. І вірте мені – Ви не будете ніколи, ніколи каятись, що зустріли таке єство людське, як я недолужний. Зараз я повний плянами, проектами, мислями і в у всьому тому живете Ви, в тисячах відозмін, у різніх виглядах і завжди все то гарне, приємне, соковите, барвне».
У цю мить натхненних сподівань на спільне майбутнє він закликає: «Любонько! Чарівна моя мріє! Не будьте пасивною, беріть палету, ставте мольберт, думайте і… кохайте!.. І не забувайте, або не будьте байдужою до Вашого єдиного, неповторного і незамінимого друга, якого Ви щойно там попрощали».
Ця зустріч, певна річ, була надзвичайно обнадійливою. І тому йому кортить пізнати ще раз таку ж або бурхливішу радість: «Хочу думати і хочу вірити, що ми зустрінемось ще і ще раз…».
І побачення відбулося! Стосунки міцнішають, обоє стають ближчими одне одному… Стан його душі відображено у листі до неї 22 жовтня 1952 року із Торонто: «Ах, Любонько, Любонько! Простіть ці мої настирливі ахання, Вам, не сентиментальній душі, вони звучать не гаразд, але що я зроблю, коли сказати хочу і мушу і виходить воно в мене саме так. Я люблю, Любонько, і що мені все інше. І не лише Вас. Разом з Вами я люблю весь світ, всесвіт, ціле вічне життя. Так мені гарно і я щасливий».
Він цим листом утверджує – і для себе, і для неї – фундаментальне переконання: «Так, Любонько! Моя Ви і більше нічия…».
Уласа Самчука цілком охопила ця пристрасть, він не опирається навалі почуття: «Як гарно, що ми не боги, а люди[,] і ми маємо право грішити, щоб творити святощі. Любонька!»
Як і майже у кожному листі, у цьому розповідає їй про свої письменницькі справи, до яких повернувся у Торонто, називає це місто «великим, пелехатим селом» – таким він побачив його після Монреаля. А, можливо, Монреаль перед ним видався величнішим тому, що там – Вона?
«Любонько, сило моя велика, трепетна ніжносте моя…»
Через місяць, 23 листопада 1952 року, він пише їй листа, сповненого тривожної невпевненості, здогадів, версій… Причина проста: він не одержав від неї відповіді на свій попередній лист, а тому не хоче більше чекати й вирішив потурбувати.
Цей лист є ключовим у їхніх взаєминах, оскільки Улас Самчук ще раз намагається пояснити свою нестриму пристрасть до неї, але вже із деякою холодністю розуму, передчуваючи щось недобре… Проте вкотре освідчується в коханні: «Моя зустріч з Ва[ми] не є справою звичайної випадковости, ані наслідком легковажности. Ця зустріч – це судьба. Я Вас полюбив, більше: я Вас шаную. Більше: Ви стали для мене необхідністю. Люблю і шаную Вас, як жінку, як мис[т]ця, як людину, вичуваю Вас і вірю у Вас. Сила чуття, ніжности і разом сила мислі і логіки втілені у Вас, Ви людина не будена і не випадкова, а тому Ви для мене велика вартість».
Він хоче допомогти їй розібратися у протиріччях, які сковують її: «Ваш шлях до мене був дещо відміннішим від мого до Вас, бодай назовні, бо по суті він той самий. Вас тягнула до мене найкраща Ваша сила, що Ви її в собі маєте[,] і Вас відштовхувала від мене та ж сама сила – сила чуття і сила розуму».
Після цього наважився ствердити, що її почуття до нього не таке велике, він його піддає… сумніву: «Ви ніколи не були, [щодо] мене, рішені, Ви не могли бути рішені. Для цього існує багато дуже поважних причин. І нарешті дійшло до того, що в цьому НЕРІШЕНОМУ стані, Ви готові були стати моєю дружиною» (очевидно, в одній із розмов під час їхніх, зрозуміло, таємних зустрічей вона сказала про таке бажання або воно було висловлене нею у черговому листі).
Тут, вважає, слід розважливо підійти, подумати: «Чи було б правильно, [щоб] ми з Вами піддалися такому «рішенню»? Усе кинути, порвати всі зв′язки з минулим, утекти, заплющити очі, злегковажити обов′язками? Так. Було б правильно. Але для цього потрібно любови, любови і ще раз любови. Любов освячує навіть злочини».
Він закликає, аби вона була чесною насамперед сама із собою: «Але признаймось собі, Любонько: Ви тієї сили в собі не маєте».
Разом з тим знову оголює свої почуття: «Любонько, сило моя велика, трепетна ніжносте моя, правдо моя і істино!.. Люблю Вас глибинністю мого найсвятішого в мені, люблю Вас, як чудо Найвищої сили[,] вложеної в мене Богом. Ви для мене Благословення…».
Далі він торкається двох причин, які потенційно могли б вплинути на долю їхніх взаємин: «А що нас роз’єднує? Мій вік, моя зовнішність і моя одруженість. Дуже важливі причини і ними не слід легковажити. Їх можна переступити[,] лише будучи озброєними великою силою того, про що я вже сказав: любови».
Під час прочитання цих листів дедалі більше цікавить думка: а що ж Тетяна Прахова, дружина? Чи знала вона про листування?
Звісно, він вважав обов′язком пояснити для адресатки своє ставлення до існуючих власних шлюбних стосунків: «Я не залишу [напризволяще] моєї жінки, яку я любив і яка мене любила. Не залишу легковажно і нагло. Інакше Ви самі мене не поважали б. Я б лише відійшов від неї, як тієї, що не виповняє мене до кінця. А яке може бути життя подружжя, що себе взаїмно не виповняє. І [мусів би] я це зробити так, щоб вона не почувала себе покривдженою. Це можна зробити, але для того потрібно часу і ду[ж]е напруженої, справжньої доброї волі…».
Наступні (останні) два абзаци цього листа – свідчення запального поєдинку двох сутностей Уласа Самчука: з одного боку – вислів нестримного кохання, а з іншого – примирливе усвідомлення того, що, ймовірно, настав кінець «творити святощі»: «Любонько, ще раз і [востаннє] кажу: я Вас люблю, Вами живу, Вами болію. Болію знов фізичними болями. Всі мої дні і всі ночі виповнені Вами. Я не працюю, бо не можу. Я терплю. Я хочу нести ці болі, бо вони мені солодкі. Бо я люблю… І я щасливий!»
Звісно, такий аналіз насторожує, і ми схильні вважати, що справа йде до розриву… Чи лише її довга мовчанка стала причиною появи цього листа? Чи, може, це крок письменника на випередження, аби першому погамувати цю пристрасть як таку, що не матиме бажаного завершення?. Чи спроба дати повний спокій Любі і з полегшенням відступити?
Здавалося, що на цьому все мало закінчитися…
«Багато тепер думаю над темою роману про наші зустрічі…»
4 грудня 1952 року Улас Самчук знову їй пише – відповідь на її лист, який все-таки прийшов. Від великого відчаю і від того, що він починає втрачати віру в неї, якось різко, навіть жорстко докоряє, а, по суті, дає їй характеристику: «Коли б Ви знали що таке Любов… Або Честь! Або Слава! Коли б Ви змогли піднятись трохи вище, ніж надпересічність…» .
Мабуть, Улас Самчук відчував, що цей життєвий його роман незабаром закінчиться, тому 25 березня 1953 року вирішив сказати про своє потаємне бажання, яке могло б здійснитися, якби їхня любов була однакової сили…
Із жалем пише: «І яка шкода, що ми не можемо бодай інколи зустрічатися. Ніжність і туга моя вимагають цього, образ людини з великими бажаннями з почуттям краси і великими талантами переслідує мене вперто і я дуже і дуже часто впадаю в роспуку, що той образ не творить в моїй орбіті близчого до мене… ну, ембріону. Хотів сказати інакше, але може Ви зрозумієте».
На що натякав? У чому загадка? Чи не в бажанні продовжити свій рід, мати спадкоємця?
Він прагне і прагне її, хоче знати час зустрічі: «Коли Вас знов побачу?»
Лист із Торонто 5 грудня 1953 року дає зрозуміти, що у них зовсім недавно була зустріч. Він болісно реагує на те, що в неї є хтось інший… Проте не може стримати себе – його освідченням, здається, немає меж: «Даруйте, Любонько[,] – чиста і прозора Вакханко, у Вашому маленькому храмі чистоти, мистецтва, таємних, мовчазних стремлінь. Бачу кожний Ваш образ[,] вилитий з Вас в диких барвах освоєною, рахманною рукою[,] і почуваю сонні дотики Ваших долонь, що хотіли б багато казати і багато дати[,] коли б мали мову і дорогоцінності. Дякую і за ті шматочки почувань. Де багато огню[,] там нема потреби на великі намагання його ро[з]спалити. Коли б тільки видержати і не згоріти передчасно, бо іноді голову розривають думки і я дивуюся[,] яким чином вона ще на своєму місці».
Та зустріч стала рятівною для обох: «Також дякую за раптову зміну Вашої тактики поводження зо мною. Так. Мусимо на щось рішитись – або до кінця і до краю БУТИ, або так само розійтись. Ми не раби і не статисти. І брати життя[,] яким воно є».
Хоче ще зробити подарунок, проте не сподівається, що він сколихне її: «Шлю Вам мою «Марію» – не будете її читати, не Вашого смаку річ, але хай все[-] таки буде. Одного разу Ви її ДУЖЕ прочитаєте».
Судячи із його листа до неї 23 грудня 1953 року, він довідався, що вона вийшла заміж.
Йому залишається прийняти і цей виклик та повертатися у те, що було раніше: «Тепер же ставимо над цим велику крапку і спробуємо відложити все ад-акта, хіба як матеріял для наших літературних вправ».
Звісно, йому важко змиритися, але він, щоб заспокоїти її і не викликати в неї жалю, ділиться: «Усе в порядку. Вийшла моя нова книжечка «П[′]ять по дванадцятій» і нарешті в друкарській роботі мій томище другий «Ост»-а, під назвою «Темнота», що вийде[,] мабуть десь на весну».
21 грудня 1961 року висловлює своє захоплення її творчістю: «Тішуся надзвичайно Вашими успіхами[,] на які Ви більше, ніж заслужили. Ваші праці направду чудові, я пізнав, оцінив і полюбив їх в самих початках… У них багато ніжності, щирості і навіть пристрасті, коли брати пристрасть як вислів Вашого творчого інтелекту».
Тут вдруге він повідомляє про свій намір створити літературний твір про їхні взаємини: «Багато тепер думаю над темою роману про наші зустрічі, але все це не хоче компонуватися в цілість. А головне – нема фіналу, бо хотілося б, щоб ця композиція вийшл[а] завершеною. Може[,] це прийде».
У нього прокидається знову непереборне бажання: «Можливо[,] також зустрінемося ще цієї зими, але тільки при умові, що це не буде творити Вам труднощів, як це було минулого разу» (очевидно, у них були побачення, коли вона вже мала статус заміжньої).
«Повний глибокої до Вас і пошани, і любови і згадок…»
… Пройшло 16 років із часу написання ним першого листа до Люби Генуш.
19 березня 1968-го він відправив їй останнього.
Очевидно, що причиною цього став його роман «На твердій землі», який вийшов у Торонто коштом Української Кредитової Спілки у 1967 році. Мабуть, Люба у головній героїні художниці Лені Глідерс впізнавала себе і від того занервувала, занепокоїлась, що її можна надто легко ідентифікувати, і це не сподобалося їй – вже відомій у Канаді художниці… Можливо, розкритикувала чи зробила гостре зауваження, і за те одразу й попросила прощення…
Однак автор заспокоїв: «Мила Любонько, – нічого, абсолютно нічого не сталося. Не маю що Вам прощати, бо ніякого злочину Ви не зробили. Висловились, як могли, як почували і… як вирвалось. І це добре!»
Він намагається їй пояснити специфіку художнього літературного твору, серед якої – надання персонажам властивостей конкретних людей: «Я, моя дружина і всі[,] що мають діло з літературною роботою, а також, мабуть, і багато взагалі культурних людей, знають, що кожний а[в]тор бере свій типаж з життя, найкраще пережитого і комбінує з нього за сво[є]ю вподобою своє твориво. Те саме, що і Ви робите, коли малюєте картину. І байдуже, як, хто і коли буде це сприймати. На сприймання й розуміння мистецької творчости [немає] регуляміну».
Письменник зазначає, що його «тверду землю» читають масово, комусь подобається, комусь – ні, головне, що не залишає нікого байдужим. А щодо її сприйняття, якщо воно «не входить в рамці звичайного» просить йому вибачити: «Мені здавалося і здається тепер, що і тут не має [нічого], що могло б Вам як будь пошкодити. Усім тим, що хотіли б робити з цього той чи інший вжиток, можна вказати на мою замітку[,] поміщену перед текстом книги». Тут він має на увазі ремарку до роману «На твердій землі», вміщену на шмуцтитулі перед текстом: «Цей твір належить до жанру мистецької літератури, а тому всі описані тут події, як також всі виведені в нім людські постаті і характери[,] є вислідом творчих вимог і уяви автора»).
Він передрік велику і щасливу долю цьому роману: «І будьмо певні, що одного разу, і мені, і Вам, і всім іншим, що причинилися до появи тієї книги, люди будуть тільки вдячні».
Його останні слова до неї у цьому листі: «Повний глибокої до Вас і пошани, і любови і згадок – тепер і завжди,
Ваш».
«То ж та пречудова жінка була моя».
Отже лист засвідчує, що прототипом головної героїні роману «На твердій землі» художниці Лени Глідерс – теж української емігрантки – була Люба Генуш. І це стало відомо лише через 52 роки після виходу твору – тобто, тоді, коли у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка відкрили листи Уласа Самчука до неї.
Схожість, основна: професія Лени і тип її непередбачуваної поведінки – «…молодої, гнучкої, хтиво-привабливоі істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і над-богів буття всіх вимірів і всіх просторів…».
Саме так думає про Лену закоханий у неї інженер Павло Данилів – теж український емігрант.
Як і реальна Люба Генуш, Лена виходить заміж за іншого. Отже, у цьому невдалому коханні назбиралося доволі карколомних ситуацій, які, можливо, Павло колись викладе в якомусь творі, адже задумується над тим, чи не стати йому письменником…
«Перейшла» і така властивість Люби до Лени, як лінощі щодо написання листів у відповідь Павлу: «Дуже дякую за листи. Чудові! Вони були для мене великим посиленням. І вибачте, що я так мало писала, ви ж знаєте, я не вмію, просто не вмію, не знаю що писати, хоч хочу писати». Отже, письменник вирішив не відмовлятися від акценту у романі ще й на такій звичці її хаотичної натури як подразника для того, хто її любить.
У романі листування є способом емоційного з′ясування стосунків між Павлом і Леною, однак справжні свої епістолярні тексти Улас Самчук у цей твір ніде буквально не вводить, хіба що зустрічаємо вираз «Гордіїв вузол», ім′я Нефертіте – Павло порівнював вроду Лени із цією дружиною фараона.
Можна лише за аналогією асоціативно впізнати творчий почерк Уласа Самчука у листах Павла: їх автор вкраплює дозовано, поступово і послідовно – на потребу плавності письма та композиційної логіки роману, збагачуючи самохарактеристику постаті Павла. У реальності ж листи Уласа Самчука до Люди Генуш написані сумбурно, адже їх Улас Самчук друкував на машинці (без «чорновиків») і змушений був іноді повертатися до попередніх думок, тому його абзаци «стрибаючі», у них драматизм, сказати б, «розсіяний».
Подібність вловлюється у констатації приводів, що спричинили звертання Павла: «Лено! Цілу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти ані на одну секунду не залишала мене. Ти була зі мною також весь день біля моїх машин. Ти зі мною, біля мене, в мені. Ти говориш – я чую. Ти дивишся і бачиш, Твій і мій погляди зливаються і я не маю чарів їх роз’єднати. Чую Твоє дихання, звучання Твоїх слів, биття Твого серця»… Подібними окликами, без якого будь змісту і глузду, я виповняв кожного дня дві сторінки паперу…».
Від справжнього листування взято у твір драматизм очікувань та прощань – із цим у деякій мірі пов′язана сюжетна гострота.
Автор «пожалів» свого героя – не захотів, аби доля піднесла Павлу гіркоту, а тому в сюжеті з′являється ще одна лінія – він поєднує своє життя із українською емігранткою Катериною, яка приносить спокій і є основою їхнього сімейного раю.
Те, що замовчував Улас Самчук у листах, – інтимні стосунки під час зустрічей із Любою, – у романі між Павлом і Леною відображається художньо однозначно, образно, іноді поетизовано. В автора тут одне завдання – підкреслити апофеози любові:
« …– Я боюсь! – чув той неповторний шепіт, що його може висловити лиш жінка[,] і разом з цим вона ближче горнеться, ніби їй мало обіймів, ніби прагне увійти, розчинитися, злитися… Гарячі, мокрі… люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби…
То ж та пречудова жінка була моя… Наша постіль єднала нас повсякчасно. Нас годі розірвати. Наша пристрасть розгорілася і не могла згаснути. Це вже пожежа під час посухи, це злива вогню. Нам слід лиш торкнутися і ми вже готові…».
Передбачення Уласа Самчука стосовно долі його роману збулося: він знаний і читабельний.
Тим паче інтерес до нього зростає, адже відтепер розширилося розуміння творчої лабораторії майстра слова – ми маємо змогу побачити винахідливий приклад того, як дійсність, кинута у літературну битву із образами «населення» художнього твору, позбувається реалізму і перетворюється у принади фантазійного письма, процес якого стає творчою хвилюючою втіхою.
Браво, маестро Улас Самчук!
Віктор Мазаний, письменник, лауреат літературної премії імені Уласа Самчука, заслужений журналіст України.
м. Рівне.
На фото:
Пам′ятник Уласу Самчуку у Рівному.
Фото автора.