Шумлять хліба на ріднім полі,
І я в тім полі – колосок.
Микола Будлянський, «Смак пізнього яблука» [1]
Пшеничний колосок життя Людини наливається й визріває у її праці. В нашому випадку – у творчості поета й журналіста. Микола Будлянський – «КОЛОСОК», який засіває ниву життя української літератури думним і ніжним словом любові. Слово його поезії зачаровує таїною енергії, яка здатна формувати ХАРАКТЕР нового покоління українців, випромінюючи духовність і любов автора до рідної землі. Адже він зростав там, де «пахла Вкраїною хата» і бʼється життєдайне серце Чернігова:
Розійшлися віки, наче кола на тихій воді.
Тільки памʼять не скресне, як крига.
Мій товариш і брат, я з тобою у щасті й біді,
Я кровинка твоя, мій Чернігів [1, пісня «Мій Чернігів»].
Цілісність людини – в пошануванні слова, що є серцем мови, а отже, в русі до перемоги над руйнівними, чужими їй стереотипами, в пошануванні людини-індивідуума з живим людським серцем у грудях. Й усіми сподіваємося, бо гуманітарний ідеал людини, виховання й самовиховання, формування світогляду молоді є одним із основних засобів уникнення глобальної катастрофи. Підтвердженням цього слугують слова Стівена Поста з приводу праці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього»: «Від Аристотеля до Томи Аквінського досконалістю вважали мудрість, що виникає з досвіду і стосунків з іншими людьми, через які доброчесне життя пізнається на прикладі. Ключ до нашої досконалості – не генна інженерія, а виховання ХАРАКТЕРУ».
Читаю, перечитую його книги [1–3].
…Познайомилися ми з Миколою Будлянським у чарівному і древньому Чернігові на святі відзначення 155-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського, де він серед інших отримав літературно-мистецьку премію імені цього видатного українського письменника 2019 року в номінації «Поезія». Поезія пізнання світу речей… Сльоза скотилася солона і гірка. Плачу, і ридає серце сльозою: «Де мамин сад вже взявся сивиною / І в землю вріс. / Тут світиться сльозою / Останній дощ, що третій день стоїть» [1]. Боже, світиться сльозою дощ: «І край городу тепло світить сонях / Очима мами з рідного села» [1]. Сонях світить очима, як сонця жовток, і автор полинув у світ світлого й дорогого дитинства, щоб торкнутися серцем і душею сивого садочка, «Який … ні разу ще не зрадив» [1]. Життя – це не тільки те, що ми пережили, але й те, що пам’ятаємо, бо лише пам’ять зберігає вічні миті неповторного, які неможливо повторити, стверджує Ліна Костенко. Серце плаче поезією слова класичної ясності – це про Миколу Будлянського та його книжку «Смак пізнього яблука». Саме про таку поезію розважає Володимир Базилевський, називаючи Ліну Костенко «найлогічнішою з наших поетів»: «Поезія думання іншою бути не може. Думання провокує думання… Класична ясність нині не в моді» («Життя у слові». – «Літературна Україна», № 41 (5774), 8 листопада 2018 року).
Памʼять – сльоза серця. А сльоза є виявом правдивого, щирого світосприйняття… «Смак пізнього яблука» – речі спокуси, життя таке – як є, щастя, якого ніби й не було, осінь людської пам’яті – лише вціліла мить, як «Сади всихають у журбі» [1], а «Сад – це пісня, це слово, словники, “пишний сад” (М. Рильський)… Сад-виноград (виноград, сонцелюб – сусід садка)… Сад – це зразкове поєднання приємного з корисним (utile dulci); виноград, до речі, це не тільки корисне, а й приємне для ока (погляньмо на китицю винограду – до сонця)…» (Андрій Содомора, https://zbruc.eu/node/116817).
Поет, який «пахне землею», співає сердечні оди вдячності краянам-хліборобам: «Щоб знову доля розцвіла, як сонях, / І сонячно всміхалася селу». Юрій Ковалів стверджує: «Земля для українців, на відміну від інших етносів, має сакральне онтологічне значення». «І стигнуть яблука в саду, в саду у мами. / Я на побачення спішу із земляками» [1].
Поезія Миколи Будлянського оберігає незнищенну шаблинність коріння українців, бо це запорука вічності України: «Мала батьківщина, ти пісня моя і молитва, / Молитва ота, що від роду до роду іде» [1]. Як і властивість трави. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, не здатна знищити жодна сила, про що поетичний геній Тарас Шевченко заявив: «І оживе добра слава, / Слава України…» Хай же поезія високого штибу знайде дорогу до вдумливого читача – дитину (дорослих також) потрібно навчити любити, думати і бути вдячними, все інше здобувається тяжкою щоденною працею:
Минеться все. Зів’януть квіти,
І твій скінчиться вік крутий.
Та й на межі, одній у світі,
Вклонися матері своїй [1].
І Україні: «І найнижче вклонюся / (Так вклоняються тільки матері) / Тобі, Україно моя» (Мирослав Лазарук, «Покуття»)…
Декілька слів про поезію із збірки «Любов і вирій» – це «Книжка, з якою так тепло» (Віктор Терен). Читаю, де відкрилося:
ТОПЛЯТЬ ПЕЧІ
На світанку вітер небо плужить.
Зачаївсь у хмарах пізній грім,
Наче місяць, спійманий в калюжі,
Серед ночі морозцем легким.
Топлять печі. Над дахами висне
Сіра втома всохлих яворів.
Під якими ночувала пісня
Наших парубоцьких вечорів [2].
У памʼяті зринула картина рідного села, нашої молодості. Ось висока магія селянської хати, в якій твориться дійство життя родини, врешті – тиша: «Затихло все…» Невже – дівчата й соловейко?.. І враз із пам’яті – рідні «Сміються, плачуть солов’ї»: «Я виразно почув журавлино-поважний голос української пісні»… (Михайло Коцюбинський, «На крилах пісні»). Пісня – завершення всього дійства життя, бо ж в сьогоденні призабулося, що «Пісня і праця – великі дві силі!»…
Кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядками… Повага до СЛОВА рідної мови – це поезія…
Вслухаймося в плин думки і ніжність поетичної мови ось цього фрагмента вірша:
НА МЕЖІ
Зоглянувся – літечка нема,
Кинувся спросоння доганяти.
А воно всміхнулось із-за хати
І пішло убрід через туман.
І розтало. Марно не гукай,
Лиш луна покотиться у далеч [2].
З великою любовʼю написана книжка «Обереги рідного краю». «Обереги» – це народні традиції, вірування, наша самобутність, «шаблинна» ментальність українців. Наводжу фрагмент означення з Вікіпедії: «Обері́г –найдревніший предмет, якому приписують надприродну здатність відвертати від його власника хвороби, біду, приносити щастя… «Біля воріт стрічає сина мати, / Як син верта зі ста своїх доріг» [1]. І ворота можна назвати оберегом сільського обійстя, бо все несе в собі енергетику і має дух (душу). Рей Бредбері відповів би нам: «Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю…» Тому-то мальви: «Ці символи любові до землі рідної, до хати батьківської в нашому дворі зʼявилися лише в середині 80-х років минулого століття… Біля кожної хати мають цвісти мальви. Ще мої батьки казали, що в них поселяються душі предків і стережуть оселю» [3, «Мальва»].
З роси та води Вам, дорогий наш ювіляре (Микола Будлянський – член НСПУ, заслужений журналіст України; народився 22 грудня 1953 р. в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області), мій вельмишановний друже по духу життя любові! Друже Миколо, дякую Вам за Ваше щире і ніжне серце, за живе слово любові, кохання, яке заворожило мій незбагненний світ переживань:
Повертайся хоча б у сні,
Я скажу, як колись, бо знаю:
Ти одна така на землі
Й досі в Бога таких немає [2].
Саме так! Бо на питання про кохання і «На питання про Бога можна відповісти, лише зважаючи на екзистенційний досвід свого життя. Через те докази існування Бога є не природничо-науковими, а чимось значно більшим. Докази існування Бога такі самі, як і докази кохання» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»)… Попри всі тягарі щоденного життя, завжди будьте собою. ПЕРЕМОГИ, щастя, добробуту, наснаги до життя, праці на ниві українськості (Національну ідею сьогодення я б означив так: працювати денно і нощно, щоб СЛОВО РІДНОЇ МОВИ лунало і утверджувалося в
щоденному вжитку в усіх закутках України), бо час – це те, що в ньому – ПРАЦЯ. Шануймося!
——————————————————
1. Микола Будлянський. Смак пізнього яблука. – Чернігів: ПАТ «ПВК Десна», 2018. – 208 с. 2. Микола Будлянський. Любов і вирій. – Чернігів: ПАТ «ПВК Десна», 2021. – 144 с. 3. Микола Будлянський. Обереги рідного краю. – Чернігів: ПАТ «ПВК Десна», 2020. – 128 с.: іл.
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів