«Живи в гармонії з природою»
(Антична мудрість)
Любов Сердунич, «До Врат Острозьких» (Історичне трипоем’я). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2021. – 76 с.У черговому здобутку талановитої й невтомної Любови Сердунич «До Врат Острозьких» (історичне трипоем’я) вагоме місце займають її глибокі роздуми про існування річки Іква. В сиву завнину вона мала, за поеткою, велику повагу серед численних родів трипільців. На Іквиних плесах під час свят Ярила та Купайла вечорами горіли свічки з вербових вінків. Вона тоді чула веселі, життєрадісні пісні про любов, кохання, молодість, славлення сонця, землі, природи, чоловічої сили, розквіту. Поетка з любов’ю й ніжністю називає її річечкою, ненькою, бабусею, росинкою світанковою, джерелинкою…
У згаданої ріки, як і в матері-Вітчизни, наголошується у книжці, були «злети і падіння». Нині ж вона перебуває у «знеславленому дні»: стані занепаду, зміління, змаління. Про це, бодай лаконічно, й піде далі наша мова.
Взагалі, як ми знаємо, наші предки благоговійно ставилися до води, вважаючи її однією з необхідних умов існування. Вона, за їхніми баченнями, – первинна матерія жіночої статі. Поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, народила ріки, трави, ліси…
У духовній скарбниці духовної мудрості українства, зокрема у прислів’ях, є такі глибокодумні вислови: без води борщу і каші не звариш; у глибокій воді – велика риба; вода – не нива: ні ореш, ні сієш, а голий не ходиш; без води – і ні туди, і ні сюди; вода ума не мутить, та й голови не смутить…
Нині нерідко горе-співвітчизники перетворюють воду із життєдайної, живої в отруйну рідину. Наше природне довкілля, на превеликий жаль, нещадно нищать і чужі нелюди: фашисти-рашисти, які вже нанесли йому збитків на астрономічну суму: понад 2,4 трлн гривень.
Коментарі тут зайві.Із глибоким щемом, сумом у серці мисткиня повідує: ще ж недавно Іква щедро дарувала людям окунів, карасів, щук… А внаслідок варварського, злочинного ставлення до річки перестали рибоньки плескати весело по ній своїми срібними боками. Береги її стали суцільними, глибокими ранами. Навіть замовкли, «не співають жаб’ячі хори». На її синій гладі утворився густий «килим із ряски». У її колись чистих, мов сльоза, водах тепер грубі, знахабнілі, байдужі людці миють коней, колеса, бочки з-під соляри; зайди-лобуряки кидають у її чуттєве лоно пляшки, гілляки, солому тощо. Звісно, мав сенс Лев Силенко у фундаментальній, енциклопедичній праці «Мага Віра» свого часу сказати: «Що більше в народі байдужих «я», то трагічніша доля народу». На жаль, у нас таких інфантильних індивідів ще є чимало…
Від нестачі вологи Іквині береги полисіли, а плакучі верби, вільхи, лози повсихали. Цю райську місцину можуть назавжди покинути і лелечі та лебедині родини, прощально змахнувши крильми й подавшись у придатні для буття місця. За письменницею, Іква, маючи вдячну пам’ять, із величезною повагою згадує мужніх воїнів: козаків, Богдана Хмельницького. Вони боронили нашу святу свободу, села, житні й пшеничні поля, буйнозелені долини, діброви, ліси, бори, гаї, ріки від лютих зовнішніх ворогів (татар, турків, поляків, москалів)…
Здіймалися на бій дружин знамена.
Знамена їхні – в помаху руки.
В руках у них – і стріли, і стремена,
А в помислах – дзвін волі на віки –
читаємо у 8-му розділі поеми «Городище над Іквою»: «Що лишиться?..».
У ХХІ сторіччі від колись повноводної Ікви, народженої «з прадавньої любови», нащадкам зосталася лишень маленька річечка. І її руйнівниками-ворогами стали свої «люди з їхнім бездіянням, // До вічного – байдужости стіна». Тут, очевидно, природолюбка має на увазі саме те, що в нашому суспільстві ні його члени, ні природа ще не стали абсолютними цінностями. Воно для них, як свідчить драматична новітня історія, було і є марнотратним. Власне тому письменниця-природолюбка уклінно благає саме Дажбога, у котрого вірили і якому поклонялися й наші пращури: «Спаси, Біг, річку, // На її прийдешнє (…) // І збережи, Дажбоже, те, що є ще, // Щоб не міліло Рідне Джерело». Він, Дажбог, у її уяві – це уособлення активної дієвості: Бог Сонця, світла та вселюдського добра, переможець зла, який сприяє людям іти до «свого щастя».
Прикметно: потужний заклик добродійки Любови Андріївни зберігати природу за своїм змістом і задумом співзвучний із поетами та прозаїками Хмельниччини. Наприклад, поет Петро Староста в діалозі з річкою Калюс бентежно запитує: коли ж, нарешті, мешканці втомляться його засмічувати, зливати в нього нечистоти? А ще ж порівняно недавно він, подібно до теліжинецької Ікви, був чистою, блакитною, глибокою річкою…
Животрепетним словом поет Анатолій Ненцінський рішуче засуджує осіб, котрі заради великої вигоди вкорочують природний вік і деревам подільських лісів: «І хай сокира тут не стука! // Здолровий лісе мій, рости… // Я під твою високу руку // Ще внука мого маю привести!» – пише автор у відомій поезії «Запросини». Цю думку А. Ненцінського поділяють і такі майстри слова, як: М. Савчук, Артур Закордонець, Василь Горбатюк, М. Хоружий, Неоніла Яніцька, В. Ярчук та інші.
Природу, її фауну і флору треба сучасникам усіляко примножувати. Власне таким, як мені видається, лейтмотив чудової книжки Любови Сердунич «До Врат Острозьких», одна з поем якої – «Городище над Іквою».
Броніслав Миколайович Сохацький,доктор філософії,м. Львів
Leave a Reply