Тетяна Дробіна народилася 25 січня 1986 року в місті Кіровоград, нині Кропивницький. З відзнакою закінчила магістратуру факультету української філології Кіровоградського державного педагогічного університету імені В.Винниченка. Захоплюватися літературою почала ще у шкільні роки, тоді ж були зроблені і перші «проби пера». Як зізнається Тетяна, «ніколи не вважала написання віршів просто своїм хобі. Для мене поезія – це «друге дихання», найкращий спосіб зрозуміти себе, розкрити свої почуття і емоційний досвід. Кожен вірш є своєрідним енергетичним згустком думки, яка народжується у слові, даруючи душі полегшення. Окрім поезії дуже люблю фотографувати природу, саджати квіти, вишивати хрестиком. Віднедавна великим відкриттям для мене стала думка, що якщо я написала хоч один рядок, то обов’язково знайдеться той, хто захоче його прочитати».
Пристрасне танго над прірвою диких світів.
Небо залите багрянцем, неначе вином.
І я у червоному, так, як колись ти хотів.
Усе, що між нами, здається загубленим сном.
У танці тобі передам свій розжарений гнів.
Ти вправно його переплавиш у чисту любов.
Заграю, мов квітка, на крилах небесних вітрів.
Хай ніжність моя стане кращою з кращих обнов.
В руках твоїх сильних не страшно віддатись вогню,
Бо ритм в унісон відбивають гарячі серця.
Нарешті я зможу відкинуть залізну броню
І гордо прийняти твого золотого вінця.
У мене в очах зелений кипить океан.
На кожен мій видих ти робиш захоплений вдих.
Допоки не сяде за гору ясний талісман,
Ми будем кружляти під звуки мелодій палких.
Тобі довіряю безмежно, будь першим, веди.
Над прірвою має безпечним лишатися крок.
Як сонця на небі вже зникнуть останні сліди,
Розсіємось ми і загубимось серед зірок.
Я подивилась осені у очі.
Вони чомусь так схожі на твої.
ЇЇ дощі, її вітри пророчі
Вели мене в незвідані краї.
У її золоті і серце золотіло,
Із її квітами цвіла моя душа.
До болю все єство моє хотіло
Летіть туди, де час не поспіша.
Насить вбрання з осінніми принтами
І посмішку – найкращу із прикрас.
Там ми були, і сонце поміж нами –
Одвічних днів святий іконостас.
Звільняє жовтень місце листопаду,
Додолу стелить жовті килими.
Вже вечір просить запалить лампаду
І казку готувати для зими.
Не знаю з котрим із листів опалих
Із нашого гнізда ти відлетів.
Усе тепло віддав нам перший спалах
І з днем осіннім тихо відгорів.
Я вдячна осені за тебе і за зливи,
За жар її, що серце звеселяв.
В цю осінь я таки була щаслива,
А ти мені це щастя дозволяв…
Не бійся самотності, вона не страшніше смерті.
Не бійся тиші, вона не сигнал пустоти.
Спинися нарешті, подуй на коліна обдерті
І спробуй збагнути для чого народжена ти.
Чуже життя, для когось зіграні ролі.
Та ретуш вже більше не в змозі створити краси.
Забуті думки, що в душі проростали поволі,
Тепер задзвенять у тобі на усі голоси.
У дзеркалі бачиш себе та не можеш впізнати.
Щось Боже до тебе так хоче звідтіль говорить.
У стінах твоєї малої, німої кімнати
Молитвою спраглою серце розбите горить.
Всі кажуть: людині завжди необхідна людина,
Щоб щастя відчути, щоб гріти отам, де болить.
Ця істина вірна, та тільки вона не єдина,
Бо люди людей насправді не вміють любить.
Не варто у душах чужинців притулку шукати.
Твій бісер безцінний ногами розтопчуть вони.
Ти – Всесвіт сама, ти – воїн, ти – жінка і мати,
Колиска життя, фундамент міцної стіни.
Маленька моя, полюби у собі людину,
Очима Творця навчися дивитись на світ,
Бо тільки тоді любові прекрасну перлину
Ти зможеш зростити в душі, як небачений цвіт.
Одного ранку ти повернешся додому,
Переступивши мій заплаканий поріг.
І, як рюкзак, з плечей додолу скинеш втому
Від всіх тобою пройдених доріг.
На зустріч вийду незаплетена і боса.
В одній сорочці кинусь обіймать.
І заридає тиша стоголоса,
А я лиш буду ніжно цілувать.
Підем на кухню, зроблю тобі чаю.
Заграє в чашці теплий хоровод.
Я так люблю і так тебе чекаю,
Як жде рілля весною чистих вод.
Ти говоритимеш захоплено й нестримно,
І скільки щастя буде на лиці!
Я ж милуватимусь тобою й так інтимно
Водитиму рукою по руці.
Не чутиму вже слів твоїх історій,
Бо тиха радість подих переб’є.
В моїй кімнаті світлій і просторій
Зійшло два сонця – літнє і моє.
Мовчатиму, ловитиму твій погляд,
Дитячо-ніжний із під чорних вій.
Нарешті вдвох, нарешті знову поряд!
Для тебе я, а ти назавжди мій.
Хтось зна, як лікують відкритий перелом душі?
Накладанням гіпсу чи, може, якимись дивами?
А як зцілюють тіло, у котре метали ножі?
Або серце, отруєне з жовчу словами?
Чи можна заклеїти пластиром шрам від образ?
Сховать під бинтами від поглядів гострих порізи?
Прийняти пігулку від болю і тих метастаз,
Що змушують часом думками стрибати з карнизу?
Які п’ють настої від тихого жаху безсонь?
Хто вміє спиняти джгутами безсиль кровотечі?
Чим гасять всередині себе нестримний вогонь,
Що випалив все до останньої світлої речі?
Нема тих шпиталів, нема санаторіїв теж,
Де від зла і байдужості можна узять антидоти.
Якщо ти роками у клітці прозорій живеш,
То легко з «людини» потрапити в статус «істоти».
Я думаю про тебе, а з неба пада сніг.
Мої думки-листи летять тобі з птахами.
Щоб десь далеко ти хоча б на хвильку зміг
Відчути мене знов між теплими рядками.
У вічність відійшли усі наші слова.
Та пам’ять зберіга емоції і звуки.
Без жалості до нас невпинно час сплива,
Але вже не боюсь я нашої розлуки.
Ти силою живеш десь глибоко в мені.
На рівні ДНК заплетений в спіралі.
Немов ясний маяк у темній далині,
Освітлюєш мій шлях в земній горизонталі.
У тебе також сніг на ганку вже приліг,
І в озері вода потроху замерзає.
Я знаю, що і ти мене в собі зберіг,
Бо близькість рідних душ так просто не щезає.
Коли жовте листя потроху спадало із клена,
І цвіт свій останній додолу вже скинув цикорій,
Закінчилась їхня прекрасна і дивно-шалена
Одна із мільйона чомусь непрожитих історій.
Не стало ні неба на двох, ні мрійливого саду.
У нього на стежці сліди її злива розмила.
Листи їх спалили багряні вогні листопада.
ЇЇ він забув, а вона все забуть не зуміла.
Та якось вночі, коли дім обняли заметілі,
Прийшла в його сон та недавно забута колишня
І воском гарячим лишила цілунки на тілі
З п’янким ароматом солодко-достиглої вишні.
Взяла його руку і міцно до серця притисла,
Щоб стук його сильний так чітко врізався в долоню.
І мука мовчання над ними надовго зависла,
Відкривши дорогу нежданому зовсім безсонню.
Вона все дивилась на нього ласкаво і тихо.
Невіддана ніжність читалась у погляді тому.
Собою укрила б його від усякого лиха,
Обіймів теплом лікувала щоденно би втому.
Він гладив її золотаво-хвилясте волосся.
Не так вже й давно уплітав туди радісно квіти.
І їй лиш на хвильку коротку даремно здалося,
Що він її зможе і справді колись полюбити.
Та ранком той сон невідомо куди і подівся.
Він все те забув, як звичайно про сни забуває.
Й ніхто, як вона, більш на нього отак не дивився.
А погляд отой він і досі постійно шукає…
Ти знаєш, а я до інших тебе ревную,
Хоча на це геть не маю права.
Твою свободу, повір, шаную,
А весь мій біль – мого серця справа.
І я, і ти – такі різні люди,
Немов зірки, що на мить зустрілись.
Відбувся спалах, та більш не буде…
Ми лиш секунду удвох погрілись.
Тепер ти знов на своїй орбіті.
І в тебе поруч вже інші зорі.
Від твого сяйва вони зігріті,
А я лиш цятка в твоїм узорі.
Щодня, коли я дивлюсь на небо,
Увесь мій Всесвіт в душі бунтує.
Мені тебе хоч краплинку треба,
Але твій Космос мене не чує.
В квітні випав неждано-негадано сніг
Пелюстками тендітної білої вишні.
Теплим снігом весни він упав їй до ніг
І почав розтавать так легенько, неспішно.
Він торкався до неї, немов піаніст,
Який клавіші пестить легким перебором.
В ці хвилини для неї втрачало все зміст,
Крім цілунків його, що лягали узором.
Таке дивне чуття теплоти й повноти,
Коли тишею й спокоєм дихають груди.
Їй хотілось по венах його потекти,
Як течуть переплавлені вогнищем руди.
Час спиняв течію, щоб не зрушить краси,
Що цвіла в їх букеті гарячої цноти.
Все, що мав, їй віддав, а натомість просив
Дозвіл тіло її розібрати на ноти.
Щастя в серці обох їх не знало межі.
Завмирали в блаженстві на небі світила.
Він пробуджував музику їй у душі,
Вона віршами щедро для нього родила.
Земля родить колос, налитий кров’ю своїх людей.
Була їм домом та стала враз домовиною.
І рветься до неба з роздертих її грудей
Пекельний крик, де біль змішався з провиною.
Цей хліб буде пахнуть сльозами усіх жінок,
Які у долонях до Бога несуть молитви,
З ночей божевільних сплітають собі вінок
І подих тамують допоки не стихнуть всі битви.
Тут квіти ростуть уже більш не заради краси.
Вкривають собою вони безіменні могили
Всіх тих, в кому змовкли навік молоді голоси,
Хто душу віддав за рідні нескорені схили.
Давно не ту пісню співа у гаю соловей.
Він реквієм плаче за тими, хто звився птахами.
Чийогось безумства безкарно-страшний апогей,
Де волю людську розпинають тупими цвяхами.
Де ходиш ти, сонце свободи і світлих надій?
Чом, небо, не зійдеш на землю рясними дощами?
Вже надто загрався жорстокий старий лицедій,
І скоро синів забракне у сивої мами.
В нас «завтра» з тобою ніколи не буде.
Давай збережемо хоч наше «сьогодні».
І байдуже, що там казатимуть люди,
Серця їхні мертві, а душі холодні.
Ввійди у мій храм, як завжди, обережно,
Але обійми міцно-міцно, до болю.
Хай стану нарешті легкою безмежно
І всім почуттям подарую я волю.
Цілуй дуже ніжно, повільно і плавно,
Щоб танула льодом на теплій долоні.
Я ціле століття вмирала безправно,
А ти позбирав мої сльози солоні.
В руках твоїх хочу побути, як глина,
М’яка, що так легко проходить крізь пальці.
І хай візерунками вкриється спина,
Неначе тканина, натягнута в п’яльці.
Нестримний вогонь затанцює між нами
І випалить все, що до цього боліло.
Бо краще згоріти, ніж тліти роками,
Вбивати повільно і душу, і тіло.
Читай по очах про усе, що змовчала.
В легкому тремтінні спинаються груди.
Як жаль, що раніше тобі не сказала:
«Сьогодні все можна, бо завтра не буде.»