Ігор Павлюк. Свіжі вірші з майбутньої книги «Донор» («Українська літературна газета», 2024, № 2. С. 18–19).
Нині в періодиці можна не уздріти відгуків на добірки творів поетів у ЗМІ. Але не тому, що вони не варті уваги. Даються взнаки мізерні наклади видань та фінансова неспромога багатьох поціновувачів поетичного слова. Адже саме через це доходить і до абсурдів: окремі газети і журнали деякі літературні критики утримують завдяки своїм творчим зв’язкам. І на цьому тлі розмисли про нові вірші Ігоря Павлюка радше можна назвати приємним винятком. Не хочу говорити на тему, що вже означена. Бо мене цікавить інше. Більше розмірковую про благотворний вплив поетичного слова на душу людини. І тут, здається, має рацію поет, стверджуючи, що «Алхімія віршів була для душ золотим бальзамом».
Тому давайте подивимося на алхімічні «приправи». Через різні літературно-критичні «скельця». Не бачу нічого дивного, що спершу у поле зору потрапить тематичність. Бо шлях до серця сприймачі тексту віднайдуть лише через ті рядки, що передають дихання часу, що залишається актуальним для вітчизняного віршівництва в усі відтинки історії.
Ще раз роздумуєш про те, коли читаєш вірші Ігоря Павлюка. «Війна засвітила душевну кров, яку для дітей здаю». «Барабанна перетинка світу порветься від бомб». «Дзвони люд в гармати перелив, як однині в рідній Україні, – час, мов кров, шумить через стволи».
Ці рядки – відбиток буднів. Але не тільки це очевидно. Бо вони оголюють досвід душі. Впевнений, що до всіх промовляє їхнє злиття, бо тільки воно народжує неперебутність.
А заглибитися в неї допомагає виражальність із множинністю літературних тропів. Згадками про «населення» майбутньої книги, кольоровими екстраполяціями, слововиявами. Було б доцільно додати сюди богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти, які блукають помежів’ям темарійності та методів висловлення думки. Адже в таких випадках є підстава говорити про їхню належність до певних підвидів філософської лірики на противагу більшій однозначності чинників виражальності, котрі згадані на початку цього абзацу. І почну свої нотатки про способи вираження поетичної думки зі згадок про літературні тропи, котрі є далекими від однозначності. Бо поряд з метафорами, епітетами є і неоднорідні порівняння.
Щодо останніх, то маємо таку картину: у багатьох випадках надибуємо порівняльність зі сполучниками, але є також і рядки з відсутністю ій таких. Іноді зір натикається на їхнє поєднання. Своєрідними цікавинками порівняльного плану стали сув’язі двох іменників, котрі уточнюють значення.
Словосполуки. Наведу кілька прикладів: «Наче кров, шахтарі, із померлих дерев мезозою, добуваю себе і несу до творця», «Бродить вічність у моїй крові – спирт на поминальному фуршеті», «Ніч – як гра. А день новий – як битва», «Богиня – доля – нині муза».
Неординарними є й метафори. «Я розіб’ю це чорне скло печалі». «Плавненько, як перший космонавт, я лучу над казкою дитинства», «Ті пісні мої ставали дзвонами». (До слова, цей літературний троп вказує на пов’язаність метафоричності з іншими видами виражального засобу та гру уяви і реальність).
Варто, безперечно, мовити й про епітети, котрі діляться на дві частини. Досить часто тканину того чи іншого вірша, наче голки мислення, пронизують словосполуки на зразок: «Чорні лиси мертвих завірюх», «Час безвіконний епох». Звісно, що поряд з ними існують словосполуки, до яких звикли сприймачі текстів: «Чоло високе», «смерть білосніжна», стукіт серця». Але за такі вже відомі вислови навряд чи слід дорікати автору. Бо вони допомагають йому створювати смислову несподіваність: «Стара, як пилинка, в дідівському замку, моя світова журба».
Ніхто, мабуть, не заперечить важливості існування літературних тропів, як і під час так званого самостійного плавання, так і в згадках про «населення» майбутньої книги, до якого належать рослини й дерева, звірі і птахи, зорі й небесні світила. «Лежу у лузі незабудок, вдихаю зоряний їх шум», «Тіло літа красива – як черешня, як мед», «… Писав пісні пером ворони», «Далини золотої леопардова шерсть». «Я на зірку дивлюсь, мов на жінку, яку запліднив». «Зранку ж безсердечне, мов будильник, Сонечко проб’ється крізь вікно».
Трапляється і так, що в одному рядку чи строфі поєднуються різні представники «населення». «Ніхто мене іти не змусить вслід людом вбитої Землі, Де місяць – усміх динозавра – висить над крильми журавля». «Внук мій вчора на вікно наклеїв зайчика, ялинку і зорю». «Весь Всесвіт зі мною – неначе роса на порічці, яку би я випив, якби то їхав конем».
Між іншим, таке поєднання характерне для кольорових екстраполяцій: «схожими на синьо-жовту ртуть і на білі квіти на могилі». Поряд з подібними вдатностями існують усі засоби виражальності в однині. «Ось трава весняна, мов зелена орда налетіла», «Хтось чорною крейдою лавра листочок вплітає», «У золотім вікні спогади міняються на мрії», «Сивіє в дочки волосся», «Якась мені сьогодні біла ніч – мов та сорочка, вишита зірками».
Перлиночками сяють і слововияви. Хоча б через те, що віршник фокусує увагу сприймачів на рідковживаностях та вибірковостях: «Дитинність», «свайба», «канфетки», «бозя», «святенник», «пуйло»… Не може залишитися поза увагою й те, що віршник вдало використовує у своїх творах сучасну лексику: «есемесочка», «мобільничок», «тусуватися». Правда, можуть існувати докори через використання окремих слів. Та не все тут однозначно. Часто-густо словесні хиби усуваються з допомогою уважного літературного редагування без шкоди для смислу твору, а іноді, на жаль, поштовхом до несприймання є суб’єктивне бачення.
Тепер, як мені здається, варто повести мову про наявність богошукальницьких мотивів. «Божественно нам, доки в нас усміхається Бог», «потім я сам… Тільки Бог зі мною», «Бідою міряється люд, чекаючи із космосу промінчика, якого Бог чи предки подадуть». (Подібні цитування можна продовжити. А це свідчить про те, що релігійність – необхідність без мислення. Втішно, що це кажу не тільки на основі опублікованих віршів. Промовляли про це і в попередній книзі поета «З княжого Львова»).
Різними за своєю суттю є різні культурологічні аспектики. Та згадаю тільки про один. Досить часто поет використовує усталені вислови, себто черпає свою поезомову з фольклору рідного народу: «Смерть красива, як дівка з косою», «Якби не був би я людиною, то був би птах», «Щось пішло не так у цьому світі». Цей лексичний шлях передусім зацікавлює тим, що віршник так народжує власне крилатослів’я: «В каламуті кривавій страшніше родитись, ніж вмерти», «Метався я, мов атом в порожнині, як в храмі гріх», «Той, хто б’є сироту і лелеку, нічого в житті цім не зрозумів».
…Це, звісно, – ще не всі розмисли. І, можливо, на їхній основі ще зарано робити висновок про майбутню книгу. Але оприлюднена тут збірка – серйозна заявка на її цікавість.
Ігор Фарина,
селище Шумськ на Тернопіллі.
Leave a Reply