«Кобзар» здобув неабияку славу як серед співвітчизників, так і серед поляків. Однією з головних тем у перших польських публікаціях про Шевченка  стали його контакти з поляками і українсько-польські конфлікти у його творах, напр., у «Гайдамаках». Поляки оточували Тараса і в Києві, в університеті св.Володимира, і на засланні в Оренбурзі, і в Петербурзі. Вони писали рецензії, біографічні нариси, статті, розвідки. Так зароджувалося польське шевченкознавство і переклади його творів польською мовою. Вони становили осердя українсько-польського культурного діалогу на зламі століть.

Розуміння творчості Шевченка – революційне і творче – притаманне білоруському і польському поету видавеці, публіцисту і фольклористу Ромуальду Подберезькому-Друцькому (Podbereski-Drucki) Ромуальд (1809, 1812 або 1813/1856).

У часописі «Tygodnik Petersburski» у 1840-1845 роках він опублікував низку статей з української  етнографії, археології, історії, літератури. Тут же надрукував рецензію «Кілька слів про малярські твори в петербурзькій Академії мистецтв, а також про польських художників, з нею пов’язаних, особливо з приводу річної виставки в тій же Академії» (1842. № 36, 51, 53,59) на академічну виставку малярських полотен, скульптури і графіки, організовану у листопаді 1841 року, де експонувалися твори Шев­ченка «Циганка-ворожка» і «Гермафродит» (див. передрук рецензії у виданні: Щурат В. Вибрані праці з історії літератури.  – К., 1963). Про Шевченка зазначив: «Пан Шевченко. «Циганка, що ворожить українській дівчині». Циганка цілком хороша, але дівчина,  як кажуть, «вималювана». Я вважаю, що цей недолік полягає в тому, що фігура не виступає із площини, вона малооб’ємна, пласка. Про «Гермафродита» нема що говорити, більше недоліків, ніж переваг, сам художник уже мав би їх ви знати…» [Подберезький Р. Кілька слів про картини у Петербурзькій академії мистецтв, а також про польських художників, що там працюють з приводу річної виставки в тій же академії // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі: У 3-х кн./Наук.ред. та упор. Ростислав Радишевський. – К., 2015. – Кн.1. – С.38, C.38].

У тому ж часописі 1844 (5/17 груд. № 95) у статті «Мальовнича Україна» Ромуальд Подберезький-Друцький схвалив намір Шевченка видавати «Живописную Украйну»: «Шевченко, який сам якнайкраще знає цей край, передусім хотів представити мальовничий образ України. Цей край, що відіграє важливу роль у польській історії, не може не зацікавити нашу громадськість» …» [Там же.– С.39, C.39-41].

Рецензент так характеризує Шевченкові ілюстрації: «Розлога праця п. Шевченка складатиметься з трьох розділів: 1. Види Малоро­сії взагалі і зокрема України, гідні уваги завдяки своїй красі та історичності. Тут знайдеться місце всьому, що час зберіг до наших днів від знищення, а саме: руї­ни замків, храми, кургани, оборонні місця, вали тощо; 2. Сучасний побут наро­ду: обряди, звичаї, зміст народних переказів, казок і народних пісень у картинах; 3. Найважливіші події з малоросійської минувшини, зокрема з української, почи­наючи від заснування Києва і часів Великого князівства Литовського Гедиміна аж до остаточного знищення Гетьманщини. В історичних сценах будуть представлені події, що мали вагомий вплив на долю цієї країни. Під цим кутом зору п. Шевченко використовував наукові праці своїх земляків — Будкова, Стороженка, Бодянського, Пантелеймона Куліша та інших  [Там же].

Щодо техніки виконання, то тут Ромуальд Подберезький-Друцький висловлює такі зауваження: «Щодо виконання, вважаємо похвальним використання неслушно занедбаного у нас способу на міді — офорту (а l’eau forte – aqua tinta). Цей спосіб не становить таких труднощів, як гравюра на сталі, а є виразнішим, тобто він рельєфніший, ніж літографія на камені. Бажано було б лише побачити більше виразності в контурах, особливо осіб другого плану, які інколи виходять ледве помітними. Цього вимага­ють бездоганність і чистота рисунку. Виправивши ці недоліки виконання, п. Тарас Шевченко поставить історичний, поетичний і живописний пам’ятник своєму наро­ду. Задум і виконання з будь-якого погляду гідні найбільших похвал і наслідування з боку наших художників» [Там же].

У дописці до статті  висловив готовність бути посередником у продажу альбому «Живописная Украйна». Шевченко у 1842 році став передплатником польського  альманаху «Rocznik Literacki», який Ромуальд Подберезький-Друцький видав у Петербурзі. Цьому сприяли його друзі по Академії Рудольф Жуковський і Альберт Жамет, які були ілюстраторами альманаху.

Розважливі, хоча й гострі статті про Шевченка належать польському прозаїку і публіцисту Зенону-Леонарду Фішу (Fisz), літературний псевдонім – Тадеуш Падалиця (1820-1870). У виданні «Gazeta Warszawska»  (1860, №146, 27 травня – 8 червня) Зенон-Леонард Фіш відгукнувся на вихід «Кобзаря» 1860 року: «Ніхто краще, як він, так не володіє українською мовою, а картини при­роди та сцени побуту змальовує з рідкісним талантом. Його композиції мають усі риси дум і народних пісень, і навіть більше — вони містять у собі стільки гнучкості та життя, будучи досконалими за своєю формою. Шевченка не можна підозрити у запозиченні чужих форм чи додаванні елементів, створених деінде, за допомогою книжної освіти, бо його талант дикий і самородний.

Він нічого не взяв від сучасників і не хоче брати. Його життя — просте, а уявлен­ня взагалі неусталені, як у народу. Він сам співає, не знаючи, звідки беруться ці пісні, й жодний естетичний розрахунок не скував польоту його фантазії чи розмаху його сильних крил» [Фіш З. Лист Тадеуша Падаліци до редакції «Варшавської газети» // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі. – Кн.1. – С.56, С.56-57].

Твори Шевченка, на думку дослідника, являють собою художні поезії високої проби. Він їх пише, зберігаючи чудову образну, речову пам’ять і вміє розпорядитися метафорами й епітетами, подати постаті своїх героїв на виразному фоні – пейзажному, побутовому, історичному. «І якщо він співає приємно та чисто, то цим він так само грішить простотою дум­ки та мети, якою переважно грішать маси, не підносячись вище своїх інстинктів. Жоден гайдамака ніколи не вирізав стільки ляхів і євреїв, скільки він вирізав у своїх поемах. Він прагне крові, як розбійник, і так само, як розбійник, має німе сумління» [Там же.– С.57, С.56-57].

Попри різкі оцінки критика поезія Шевченка справила помітний вплив на творчість Зенона-Леонарда Фіша. Його твір «Тарасова ніч: повість із  історії України 1624 р.» (1841) виявляє певну спорідненість з однойменнною поемою Шевченка. Першим це помітив Василь Щурат (див.: Щурат В. «Тарасова ніч» у польському оповіданні з 1841 р.// Неділя. 1911. № 4). Згодом Роман Кирчів зауважив, що обидва твори по­бачили світ майже одночасно: поема Шевченка з’яви­лася в «Кобзарі» 1840, «Тарасова ніч»  Зенона-Леонарда Фіша – у 6-му томі часопису «Athenaeum» за 1841 рік і двох перших томах за 1842 рік. Обидва автори могли користатися спільними джерелами  –  «Історією Малої Росії» Дмитра Бантиша- Каменського та «Історією Русів». Роман  Кирчів дійшов висновку, що «поетична сила, щирість і переконливість твору Шевченка, очевидно, настільки полонили Фіша, що він, може, й мимоволі нерідко впадає в його ідейні інтонації» [Зб. Наукових праць 14-ї шевченківської конференції. – К., 1966. – С.230-231].

На сайті «Золотої пекторалі» ми вже опублікували дві статті про польського поета і перекладача Леонарда Совінського (Sowiński) (1831-1887). Леонард Совінський – один із перших польських дослідників і пере­кладачів творів Шевченка, з поезією якого ознайомився ще в шкільні роки. Під час навчання в Київському університеті (1847-1855) зблизився з українськими колами, зацікавився українською культурою, став прихильником українсько.-польського порозуміння на засадах рівності й взаємної поваги. Перші спроби дослідження творчості Шевченка виявилися у книзі «Студії над сучасною українською літературою» (Вільно, 1860 [польс. мовою]).

У книзі «Тарас Шевченко. Студія Лео­нарда Совінського з до­датком перекладу “Гай­дамаків”» (Вільно, 1861 [польс. мовою]), де вмі­щено переклади окремих творів (балади «При­чинна», поеми «Гамалія») і фрагментів, зокрема по­еми «Катерина», оці­нював Шевченка як ве­ликого народного пое­та, перейнятого думами і надіями селянства, ворога будь-якого гніту і насильства.

Далі перекладач подає літературний портрет Тараса Шевченка, повністю вміщує його автобіографію, написану для читачів «Народного чтения», аналізує збірку «Кобзар», що вийшла у Петербурзі 1860 року, зокрема такі твори, як «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Доля», «Утоплена», «Причинна», «Катерина», «Наймичка», «До Основ’яненка», «Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», і врешті-решт переходить до «Гайдамаків».

Переклад Леонардом Совінським «Гайдамаків» викликав у польському літературному середовищі різке неприйняття. Так, рецензент «Ф»  у рецензії на «Гайдамаків»  (див. [F.]. [Rec. na ]: tłumaczenie «Haidamaków» // Biblioteka Warszawska. 1862. Т. 1) писав: «Шевченко — це селянський Байрон, зрозуміло, що перелицьований і навиворіт. Він хворів на надмірну кількість Божих дарів, з якими не знав, що робити; мріяв бути вели­ким, але волів піти простішим шляхом, вибравши у вчителі Герострата. Він не намагав­ся будувати, тільки руйнував» [Ф. Рецензія: Тарас Шевченко — студії Леонарда Совінського з додатком перекладу «Гайдамаків» // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі.. – Кн.1. – С.85, С.85-87].

Ще в 1860 році у Вільно у перекладі Леонарда Совінського вийшов переклад «Наймички» Тараса Шевченка». У Львові 1870 році вийшов другим виданням його переклад «Наймички». У періодиці 1880-их було надруковано переклади Леонарда Совінського таких Шевченкових ліричних поезій: «Думки – Нащо мені чорні брови», вступ до поеми «Княжна» («Зоре моя вечірняя»), поезії «Зацвіла в долині».

Спадкоємність шевченкознавчого досвіду, акумульованого і традиціях, розвиває Антоній Ґожалчинський (Gorzałczyński) (?–?) – польський письменник і перекладач. Haвчався наприкінці 1850-х у Київському університеті. У 1860-1870-х друкував статті з історії Польщі й України, пройняті співчуттям до українського селянства. 1862 в друкарні Київського університету накладом Т. Марасевича було видано збірку поезій Шевченка у перекладі Ґожалчинського  з його ж передмовою. До збірки уві­йшли балада «Тополя», поеми «Тарасова ніч», «Катерина», «Іван Підко­ва», «Гамалія», «Наймич­ка», «Хустина», «Мос­калева криниця» (1857) та ліричні вірші (всьо­го 24 твори). У передмові Ґожалчинський назвав Шевченка пророком, справжнім християнином і батьком народу. Значення Шевченка, на його думку, полягає в тому, що він воскресив українську мову, а сам Шевченко є видатним поетом не тільки для українців, а й для інших  народів. У передмові вперше польською мовою переклав 8 рядків «Заповіту». Загалом усі пе­реклами  Ґожалчинського  адекватно відтворюють зміст оригіналу, нато­мість їхня форма не завжди є довершеною (див.: Зай­цев П. Про польські переклади з Шевченка // ПВТ: [У 16 т.]. Т. 14. С. 348).

Варто приглянутися до шевченкознавчих праць ще одного польського журналіста, барона Ґвідо де Баттаґлії (Battaglia; 1846-1913). Під час навчання у Львівському університеті зацікавився тво­рами Шевченка і матеріалами про нього, що їх зібрав студент духовної семінарії Г. Романський. На цій основі Ґвідо де Баттаґлія 1865 року написав і видав нарис «Тарас Шев­ченко, його життя і твори» (Львів, 1865) – перше в шевченкіані монографічне дослідження. Стимулом до на­писання праці була й жвава полеміка в польсьській пресі початку 1860-х стосовно історичних і сучасних взаємин укра­їнців та поляків, в якій опоненти посилались на поеми Шевченка «Гайдамаки», перекладені на той час Леонардом Совінським, а також «Тарасову ніч», перекладену Антонієм Гожалчинським і Владиславом Сирокомлею, звинувативши Шевченка в пропаганді «племінної зненависті» до польського народу.

Ґвідо де Баттаґлія створив романтичну концепцію постаті Шевченка як поета національного і соціального, виразника інтересів народу і його будителя, борця за визволення України з-під потрійного гніту – «убозтва морального, неволі політичної і суспільної».

У палкому прагненні сповна пізнати творчість Шевченка творів польський критик і перекладач Константи-Антоній Блаховський (Błachowski) (1849-1921). У статті «Тарас Шевченко як громадянин і русинсько-український поет» (Echo z Po­kucia. 1884. № l.C. 4-6) із захопленням висловився про твори Шевченка «Гамалія», «Катерина», «Мені однаково, чи буду», «Сестрі», навів уривки з них у власному перекл. Згодом її з незначними змінами пе­редрукувала газета «Kurjer Lwowski» (1887. № 142-146). На початку 1891 року виступив у Станіславові з доповіддю про українського поета. Газета «Kurjer Stanisławowski» (1891. № 251) надрукувала  про цю доповідь розгорнуту інформацію, в якій наведено повністю або в уривках твори: «Гайдамаки», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «І золотої й дорогої», «Ми восени таки похожі» «Неофіти», «Сестрі» у його перекладах. У доповіді Константи-Антоній Блаховський відзначив передусім релігійну основу творів поета, осо­бливо детально характеризуючи псалми, «рясно ци­туючи їх у власних перекладах, настільки невдалих, що іноді неможливо впізнати оригінал» (Вервес Г. Т. Г. Шевченко і Польща. – К„ 1964. – С. 168).

Навряд чи можна обійти увагою постать польського славіста й історика культури, члена Польської АН (1888), Петербурзької АН (1889) та ряду інших академій наук, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1920). Александра Брюкнера (Brüсkner; 1856-1939). В «Історії слов’янських літератур», що є першою частиною його (разом із Тадеушем Лep-Сплавінським) праці «Нарис історії слов’янських літератур і літературних мов» (Л., 1929 [польс. мовою]), дав високу оцінку творчості Шевченка та значенню поета для України: «Пристрасна любов до своєї України і її народу, гнобленого поль­ськими панами і російським урядом, і така ж при­страсна любов до волі і справедливості, свободи совісті і праці забарвлює всю його поезію, надає їй тих суспільних рис, завдяки яким вона ніколи не застаріє» (Брюкнер О., Лep-Сплавінський Т. З книги Нарис історії слов’янських літератур і мов» // // Рецепція творчості Тараса Шевченка в Польщі.. – Кн.1. – С.496].

Своїй цілісним єством на феномен Шевченка чуйно відреагував польський  політичний  діяч, письменник і публіцист Леон Василевський (Wasilewski, псевоніми – L.Płochocki, Левко Васильчук та ін., 1870-1936). У книзі «Україна та українська справа» (Краків, 1912 [польс. мовою]), «Українська національна справа в її історичному розвитку» (Краків, 1925 [польс. мовою]) і «Східне пограниччя – Литва і Білорусь. Підляшшя і Холмщина. Східна Галичина. Україна» (Варшава; Краків, 1917 [польс. мовою]) він виокремив два етапи у роз­витку українського національного руху: дошевченківський і післяшевченківський. Представляючи Шевченка як геніального самоука, чия творчість зливається з творчістю українського народу, Леон Василевський під­креслив, що його поезія була потужним поштовхом до національного відродження. Автор висвітлив зв’язки українського поета з польським письменством, наголосив на впливі на Шевченка Адама Міцкевича і поетів «української школи» польського романтизму. У праці «Українське питання як міжнародна проблема» (1934 [польс. мовою]) Шевчен­ка виведено республіканцем і борцем за незалежність України, який під цим кутом зору оцінював минуле України та її взаємини із сусідами.

Типова ж і водночас індивідуально своєрідна постать ще одного шевченкознавця, польського історика Марцелі Гандельсмана (Handelsman, псевд. – Maciej Romański, Maciej Tarczowski; (1882-1945), який загинув у концтаборі Дора-Нордгаузен, Німеччина. Професор Варшавського університету (1919), редактор часопису «Pregląd Historyczny» (1918-1939). Один із орга­нізаторів Інституту дослі­джень національних справ, очолю­вав комісію досліджень польсько-українських питань при Українському науковому інституті у Вар­шаві. Вивчав окремі пи­тання історії української нації. У першому розділі книги «Українська політика кн. Адама Чарторийського пе­ред Кримською війною» (1937 [польс. мовою]) Марцелі Гандельсман багато уваги приділив висвітленню життя і творчості Шевченка, його участі в Кирило-Мефодіївському братстві, навів численні архівні документи й уривки Шевченкових творів в оригіналі. Стверджував, що особистість Шевченка відіграла виняткову роль у становленні української національної свідомості, вперше у польській історіографії писав про гайдамаків як про героїв, що обстоювали свою віру, месників за власну кривду.

Широке визнання здобула наукова діяльність польського літературознавця Мар’яна Здзеховського (Zdziechowski, псевд. – Ursіn; 1861-1938). Йому належать книги: Очерки из пси­хологии славянского племени. Славянофилы (СПб.. 1887). У ній Мар’ян Здзеховський  характеризував Шевченка як виразника українського містицизму, месіанства та релігійності. Проти його міркувань виступив Іван Франко у статті «Т. Шевченко в освітленні пана Урсина» («Przegląd Literacki», додаток до газ. «Kraj». 1888. № 52), де заявив, що це фальшиве трактування Шевченкової поезії, воно суперечить її духові: «в цьому розділі найвиразніше виявляється однобічність і недостатність його характеристики слов’янофільства, через що вся поезія Шевченка подана неправильно: ані слов’янофільство, ані віра в народ у Шевченка не були містичними» (Франко І. Т. Шевченко в освітленні пана Урсина // Франко. Т. 27. С. 238).

Польський дослідник Е. Пшеходзький вважає, що теоретичні похибки вченого в оцінюванні Шевченка були наслідком того, що в його розумінні «психологічні» моменти завжди мали домінувати над «історико-літературними». Однак саме  Мар’яну Здзеховському належить відкриття, що різні варіанти польського «містичного патріотизму» є інтегральною частиною наднаціональної романтичної фі­лософії історії, в якій особливу роль відігравав культ свободи. Це йому дало змогу в одному ряді розглядати Адама Міцкевича, Анджея Товянського, Юліуша Словацького, Зиґмунта Красінського і Тараса Шевченка (Pzechodzki Е. Historiozofia Tarasa Szewczenki і polskich romantyków // W kręgu kultury ukraińskiej. Olsztyn, 1995. S. 27).

В журналі «Kłosy ukraińskie» (1914. № 1)3. надрукував статтю «Тарас Шевченко (1814-1914)», в якій позитивно оцінив творчість українського поета.

Масштабний інтелектуальний та історичний кругозір дає про себе знати у шевченкознавчих працях польського літературознавця та історика українського походження Юзефа (Осипа) Третяка (Tretiak; 1841-1923). Навчався в Київському, і Львівському університетах, викладав у середніх школах Львова і Кракова.

Юзеф Третяк високо оцінював творчість Шевченка, при­святив їй окремий цикл університетських лекцій з української літератури.  У книзі українською мовою «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» (Краків, 1892) учений подав стислий огляд попередніх студій Миколи Петрова, Миколи Дашкевича, Івана Франка, у яких відзначив польські впливи на поезію Шевченка. Спираючись на біографічні відомості про життя поета, автор дійшов висновку про те, що Шевченко знав польську мову і читав польських поетів, насамперед  Юзефа-Богдана Залеського й Адама Міцкевича. Аналізуючи балади Шевченка («Причинна», «Утоплена», «Русалка», «Тополя», «Хустина»), Юзеф Третяк намагався спростувати твердження Миколи Петрова та Омеляна  Огоновського про вплив на ці твори поезії Василя Жуковського й Івана  Козлова. Науковець зауважив подібність образів у баладах Шевченка («Утоплена», «Русалка») до головної героїні балади Адама Міцкевича «Русалка».

Юзеф Третяк заперечив тезу Івана Франка про схожість між «Імпровізацією» Адама Міцкевича і «Перебендею» Тараса Шевченка, зазначивши, що образи Конрада і Перебенді тотожні лише в тому, що один і другий – поети. Водночас дослідник підкреслив спільні риси у постатях лірника з балади Міцкевича «Дудар» та сліпого кобзаря у Шевченковій поемі «Мар’яна-черниця».

Юзеф Третяк наголошував, що найбільший вплив творчості Аддама Міцкевича простежується в поезіях Шевченка політичного спрямування, у поемах «Сон – У всякого своя доля» та «Великий льох», де можна знайти певні аналогії з «Поминками» («Dziady»). Вплив виявився не лише у «невиразних ремінісценціях», але й у конкретних образах, які розвинув Шевченко (Петербурга, Петра І).

Зрозуміло, що ми подали далеко не повну амальгаму перших відгуків у польській пресі про творчість Тараса Шевченка. Важливо, що «Кобзар» здобув неабияку славу як серед співвітчизників, так і серед поляків. Однією з головних тем у перших польських публікаціях про нього стали його контакти Шевченка з поляками і українсько-польські конфлікти у його творах, напр., у «Гайдамаках». Поляки оточували Тараса і в Києві, в університеті св.Володимира, і на засланні в Оренбурзі, і в Петербурзі. Вони писали рецензії, біографічні нариси, статті, розвідки. Так зароджувалося польське шевченкознавство і переклади його творів польською мовою. Вони становили осердя українсько-польського культурного діалогу на зламі століть.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Post Views: 400