Володимир був гарним художником. І ще в ту давню сталінську добу змалював голгофу України: великий, широкий хрест, а на ньому розіп’ята дівчина з опущеною довгою, гарною косою, а над нею чотири чорних круки, кожен зі своєю відзнакою на кашкеті. Перший — з турецьким півмісяцем, другий— з польським орлом, третій —з німецькою свастикою, четвертий — з більшовицькою звіздою. І останній найбільше шматував біле тіло розп’ятої галичанки, поневоленої України, що в муках та злиднях проливала кров під сталінським батогом, під батогом так званих «визволителів».
ГАРЯЧІ РОСИ
Плакали батьки за синами. Ридала сестричка за братом. Кохана дарувала гаптовану синьо-жовтим шнурком хустинку. Двох синів, дві вишиванки проводжала сім’я Куцих в селі Великі Чорнокінці — Володимира та Грицька.
На світанку вони вийшли з рідної оселі, покинули рідний поріг і лише на м’якій траві, припалій росою, залишили свої сліди. Довго стояли батьки та дивилися в той бік, де зникла їхня надія, де в мряці передранковій сховалися їхні сини, що пішли боронити Україну від чуми XX століття. Стояли старенькі, обіпершись один на одного, аж поки зійшло сонечко, зігріло святу землю. Висохла роса від теплих променів сонця і зникли сліди двох синів, двох братів.
Односельці шанували цю сім’ю. Вони жили бідно, але чесно і в злагоді з усіма.
Володимир був гарним художником. І ще в ту давню сталінську добу змалював голгофу України: великий, широкий хрест, а на ньому розіп’ята дівчина з опущеною довгою, гарною косою, а над нею чотири чорних круки, кожен зі своєю відзнакою на кашкеті. Перший — з турецьким півмісяцем, другий— з польським орлом, третій —з німецькою свастикою, четвертий — з більшовицькою звіздою. І останній найбільше шматував біле тіло розп’ятої галичанки, поневоленої України, що в муках та злиднях проливала кров під сталінським батогом, під батогом так званих «визволителів».
У Великих Чорнокінцях був немалий провід УПА, який очолив Петро Хамчук, псевдо «Бистрий сірих вовків». Він був освіченою людиною, добре володів німецькою мовою, був відданий нації, народу, Україні. Війська сталінського диктату, користуючись місцевими сексотами, зрадниками, запроданцями свого народу, все більш і більш ставали жорстокішими, невгамовниками. Лилася невинна кров. Палали селянські будівлі, а в них пеклися молоді юнаки та дівчата, що стали до нерівної боротьби за волю України. Петро Хамчук (Бистрий) та Володимир Куций відправилися за кордон, яка їх подальша доля— невідомо. Григорій Куций залишився в селі разом із своїми побратимами, що були розташовані по криївках, лісах, по горищах. Та в один прекрасний вечір вирішив Гриць відвідати своїх змучених долею, горем прибитих батьків. А, може, ішов, щоб мати дала йому чисту сорочку, нехай з грубого полотна, полатану, але свіжу, накрохмалену, чисту, як материнська сльоза, як душа материнська, як материнське серце. Кілька метрів не дійшов до рідної оселі і впав від кулі ката під своїм городом, де колись допомагав батькам збирати врожай, громадив сіно.
Цілу ніч він пролежав під холодними хмарами. Його охороняли з надією, що хтось вночі прийде за його тілом, і ще можна буде напитися свіжої української крові. Холодні роси впали на його молоде тіло. Змішалась роса з юнацькою кров’ю та гарячим струмочком спливала під лозовий кущ. Загорівся світанок. По небу, як по озеру човники, снували сірі з голубим відтінком хмаринки. Птахи, прокинувшись від нічної сплячки, піснями своїми сповіщали про божий ранок. Та співу того, тої пташиної волі не чула і не бачила мати, що прийшла до нього, до свого Гриця. Крізь пасма волосся, що опустилися на заплакане, змарніле обличчя, вона ледь вгледіла його, цілу ніч не прикладала до подушки своєї старечої голови, своєї замученої душі, серця, зболілого тіла. Автоматні постріли, свист куль, що проносились над її домівкою, важким тягарем лежали в її душі.
Працьовитими руками, змарнілими пальцями торкалася вона до мертвого тіла свого сина, до плоті своєї, до своєї крові! «Что, не узнаешь, старая сука?», — злісно крикнув катюга. Вона не образилась, вона не чула, не бачила нікого, тільки його, свого найдорожчого.
Люди, яких пригнали сюди, щоби впізнавали, хто він, зітхнули від цих нелюдських диких слів, опустивши голови, почали розходитися. Забрали чекісти цю нещасну матір з батьком, довго тримали у в’язниці, знущались, катували, морили голодом, потім повезли до Львова. На пересильний пункт. Та не довезли: від знущань, побоїв, з голоду обоє померли. Ніхто не знає, де їхня могила, де їх поховано, без священика, без християнських обрядів, без панахиди, а вони були християнами. Тіло Гриця прислужники НКВС завезли на худобо-могильник, там же, у Великих Чорнокінцях, та через кілька днів повстанці, брати Сорокопуди, Петро та Михайло й Іван Слонь свого побратима відкопали і перехоронили на цвинтарі, а про себе і гадки не мали, що потраплять в ту саму смердючу яму. Івана Сорокопуда, батька двох синів Петра та Михайла, було засуджено; мати разом з батьками Івана Слоня ходили манівцями.
Квітень, 1946 рік. На вигоні, на обійсті Семена Собківа на горищі сиділи повстанці брати Сорокопуди, Петро і Михайло, та Іван Слонь. Село було в облозі. Під парканом цього обійстя сидів сексот. Він співав пісню «Ой, морозе, морозенку!». То було гасло, що добре знали енкаведисти. Вони облягли обійстя. Кричали: «Здавайтесь, здавайтесь!». Відповіді не було. Стайня під соломою від однієї ракети загорілась. Вони зіскочили до стайні, розв’язали худобу, щоб не спеклася у вогні, а самі, дивлячись смерті у вічі, вийшли на подвір’я, де розпочався нерівний бій. Брати Сорокопуди загинули. Іван Слонь був тяжко поранений. До нього підійшов катюга, взяв за голову, дивлячись в обличчя, промовив: «Я спасу тебе жизнь, ты будешь жить, только скажи, где твои. Я завезу тебя в больницу, обмоем раны, ты будешь жить, ты еще молодой, наверно, и не женат… Скажи, где твои». Повстанець, зібравшись з останніми силами, напружився і плюнув йому в очі. За цією трагічною картиною із-за рогу сусідньої стайні наглядала старенька бабуся. Очам своїм не вірила, що так можна знущатися над людиною. Сталінський людоїд кричав диким голосом, копав великими кирзовими чобітьми, бив прикладом автомата, хизувався з його лементу, колов ножем, ніби не людину, а начебто якусь мішень. Від теплих променів сонця в українських садочках розпускались бруньки. Земля, знявши морозні окови, розсівала квіти долинами, чулася бджолина пісня. Вирувало життя, а поруч смерть. Жертвою цієї акції в квітні 1946-го стали і інші жителі села Великі Чорнокінці, з них Федь Данилишин, Михайло Тудорів, Володимир Яніцький, Михайло Кіндзерський, Володимир Шмата сховався у своїй хаті. Хату підпалили, від переляку він заліз під скриню і там спікся у вогні. Миколу Сорокопуда пораненого везли до Пробіжної. В тяжких муках він кричав, просив смерті, просив щоб його добили. Не витримали зойку ці звірі. Під Малими Чорнокінцями біля дороги стояла дуплава похилена верба. Взяли його, нещасного, за руки та ноги і викинули на це дерево. Він повис між рощохами верби і між гіллям, в муках віддав Богу душу. Решту трупів привезли біля клубу, а там була молочарня і велика яма під солом’яною стріхою, в якій зберігався лід. Всіх роздягнули як мати народила: майже все село зігнали для опізнання. Бачили сестрички своїх братів, бачили дівчата своїх коханих, і ті нещасні матері бачили синів своїх. Тих, що колись, в колисці, розкопавшись, чи дитячими рученятами зсунули з себе пеленку, а, можливо, якусь вовняну ряднину; вона безвтомна, вічно замучена, безсонна страждальниця-мати, обігрівала їх теплом своїм, накривала щоб не замерзли, а зараз бачить їх в льодівні. Стоять матері і мовчки, похитуючи посивілими головами, прощаються зі своїми синами. Та раптом мовчання порушили автоматні черги, що лунали з невеличкого лісу, що за селом. Не вгамовувались сталінські сатрапи. Сексот повів далі.
До останнього патрона відстрілювались герої. До останнього подиху боролися брати Петро Божко і Семен Божок, Петро Береза, але сили були нерівними. Сталінські людоїди у відчинений люк криївки кинули гранату. Повстанці загинули смертю хоробрих. Життя віддали за матір свою. Їх з криївки витягнули мертвих. Повезли, і ніхто не знає, де їхня могила, де поховано випещені, вибавлені материнськими руками білі українські тіла. Та пам’яттю про них залишились поранені ялинки, простріляні сосни, тремтячі берізки та широкі розлогі дуби. То ж прислухаймося до шуму їхнього листя, до їхньої мови, і вони розкажуть про наших предків, батьків, матерів, дідів і прадідів. І тих забрали з льодівки, скидали на вози і завезли на худобомогильник, до тієї самої ями, де був Григорій Куций. Недовго вони там лежали. Батьки, сестри, брати без лопат, пальцями відгребли повстанців і похоронили їх на цвинтарі. І до цього часу стоїть ця невеличка мовчазна братська могила. Її відвідують близькі, родичі, односельці. Хтось принесе вінок, зав’язаний жовто-синьою стрічкою, хтось пучок братчиків, хтось зронить гарячу сльозу, сльозу любові, шани до своїх односельців. Високі смереки шумом своїм інколи порушують надгробну тишу. Не згасає пам’ять про них. Пам’ятають односельчани струнку задуману матір братів Сорокопудів, що стояла на перехресті двох доріг. По якій йти, на яку ступити стежину, де вони, соколи її, чи прилетять, чи візьмуть на крила свої і понесуть в далеку країну, де є любов до ближнього, в якій народ не знає ненависті, не чував про неї, де горнеться один до одного, не допускає горя до себе і до своїх близьких, народ, що не вміє сміятися з горя іншого?
Жила старенька одна в льоху, а потім нарубала верб і почала будувати хатину. Допомогли сусіди звести їй вербове гніздечко. Обліпили глиною, накрили очеретом і доживала вона до своєї смерті. Немає її. Лишень ця маленька хатина ще досі стоїть над річкою Нічлавою. Стоїть, як реліквія, як пам’ять про ту добру, чесну, працьовиту сім’ю, стоїть, як згадка про ті страшні буремні незабутні дні свавілля сталінського геноциду.
Втой квітневий день облави проходили в усіх селах тодішнього Пробіжнянського району. Не залишилося в стороні і село Кривеньке. На обійсті Матвія Червоняка переховувались повстанці Іван Паламар, Данило Пилип, Білий (псевдо, прізвище невідоме), Чорний із с. Чабарівка Гусятинського району (псевдо Лебідь).
Сексот, привівши чекістів до стайні, виліз по драбині і крикнув: «Здавайтеся, хлопці, у вас і так нічого не вийде». Та герої не здаються. Вони вистрілили в нього, але не влучили. Зіскочивши з невисокої стайні, почали відбиватися, але не могли втриматися проти добре озброєних сталіністів. Трьох було вбито відразу. Данила Пилипа оточили, хотіли взяти живим, та він висмикнув запальник гранати, вигукнув: «Слава Україні!» і підірвав себе. Так гинуть українські лицарі. А далі на обійсті Дмитра Шмати, де знаходилась криївка, сиділи Степан Пазюк, Іван Стойко, Василь Ворох. Івана Стойка і Василя Вороха взяли живими, Степан Пазюк боровся до останнього патрона, а потім там, у криївці, підірвав себе гранатою. Пізно ввечері його побратими витягнули мертве тіло з криївки і поховали на цвинтарі, як в пісні співаємо: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». Не дзвонив церковний дзвін, не пахло божим ладаном, не горіли довгі воскові свічки, лише у вербах дуплавих кричали невгамовні сичі. Насипали невеликий горбок землі та в головах посадили українську червону калину. На протязі багатьох років була недоступною могила. Жарке сонце спалювало бур’яни, вони гинули від лютих морозів, а красуня наша вистояла і по нинішній день стоїть струнка, висока, як галичанка, низько нахилившись над могилою повстанця, прикрашає її своїм вбранням. В травні до сонця купає своє широке листя, в червні розпускає білі квіти, в липні, як дівчина, з віття свого сплітає косу, а пізно восени листям своїм, разом з червоними коралями, накриває могилу героя.
Не плач, Україно, вони ще живуть
Твердою ходою впевнено йдуть.
За щастя, за волю, і за хрести,
За сльози батьків, матерів
Йшли і будуть йти.
Зіновій Мамчур