Українські чоловіки, які погодилися на від’їзд за кордон своїх дружин, несвідомо таким чином заявляють про їхню непотрібність – і найперше для них, чоловіків – і виробляють помилкову за своєю суттю філософію пониження й поганьблення жінки: «Нові амазонки! Понімаєш? Їй мужика не треба… Вона сама все провертає. А як закортить, і в Італії знайде, кого хоче»
ВТЕКТИ ВІД АБСУРДУ?
Леся Білик. Душі в екзилі: Роман. – Тернопіль, НК Богдан, 2012. – 328 с.
Це щемлива історія душі української жінки, твір про фізичні й духовні страждання особистості, яка через розбалансування національної економіки, культури, моралі, суспільних засад змушена шукати засобів для існування на чужині. Це правда про трагедію української душі, про системне нищення української суті, це широка панорама заробітчанського життя.
Показова інформативність роману дозволяє потрактовувати його як своєрідну пам’ятку українському заробітчанинові, який має знати, чого слід очікувати від чужини і як вижити на чужині. У творі, як видається, наявні й елементи аналітики, що помітно підсилені корпусом переживань головної героїні й авторки, адже, як зауважила Л. Білик на презентації книги у Тернопільській обласній науковій бібліотеці 30 травня 2012 р., «ця книга найбільш автобіографічна серед раніше написаних». Героїня ментально й світовідчуттєво близька письменниці.
Архітектоніка роману-трилогії, а також заявлені у творі географічні координати підкреслюють масштабність заробітчанства як явища, представляючи збірний образ українця – не шаблонований, не підробний у своїй суперечливості й відкритості, не вповні поясненій неординарності й несподіваності, а також емоційно не усереднений, позаяк у творі подано широку амплітуду переживань і емоцій, що продовжують започатковану в українському письменстві останніх двох десятиліть дискусію про складні деструктивні процеси в душах українців.
Головна героїня твору – жінка з несеним у собі десятиліттями вірусом звикання до насильства і принижень, що негативно позначалося не лише на її фізичному й душевному стані, але й на її долі. Людмила – наша сучасниця, яка наважилася залишити Батьківщину, вирушивши на заробітки до Італії. Її доля – це художньо відтворені страшні експерименти української влади часів незалежності (зауважмо: знову влади, як і в добу тоталітаризму) над людиною «з травматичним досвідом» (Я. Поліщук), над українським організмом, людським матеріалом, що знову (вже вкотре!) «вкинутий у м’ясорубку історії».
Панорамна картина заробітчанського життя українців у романі Л. Білик художньо відтворює пригасання української ідентичності не лише в умовах чужини, а й на Батьківщині, де національні базові цінності не спрацьовують. Про масштабність такого згубного для українського культурного організму явища як виїзд за кордон на заробітки зауважено на початку твору: «Мені набридло це життя… Я їду в Італію. Вся наша вулиця спорожніла. Добровільна мобілізація. Перший Український – Польща. Другий Український – Італія. Третій Український – Іспанія. Фронтів більше, ніж у Другу світову. Є ж іще Португалія, Греція, США, Голландія, Корея… У нас вся вулиця – розполовинені сім’ї…» Промовисте порівняння масового виїзду українців за кордон із війною підкреслює згубно-руйнівний вплив цього масштабного явища на життєдіяльність нашого народу. Законослухняний і сумлінний громадянин почуває себе чужим, а то й зайвим у країні, де поганблюються традиції, де гідність і добропорядність стали атавізмами, де «моя дурнувата чесність, – з сумом констатує головна героїня, – розтоптана і обпльована» піврічними невиплатами засобів для існування. «Висока філософія українського абсурду» викидає наших співгромадян із ріднокраю у чужий світ. В ієрархії українського безглуздя чи не найабсурднішим є рішення залишити сім’ю – засадничо неправильне, жодними нормами і законами українського співжиття не пояснюване, глибинно чуже українським родинним традиціям. Масштаби вимушених від’їздів фіксують такі рядки роману: «Мама в Італії, тато в Іспанії, кум в Парагваї – де нас немає?» Показово доповнюють картину українського абсурду численні картини й епізоди з життя героїв твору. Скажімо, українській заробітчанці Марії немає за чим повертатися в Україну, бо квартиру продали за борги, донька в Москві, а в Італії, як вона говорить, «можу фруктів на базарі позбирати. А вдома голодна. Не було що їсти».
Українські чоловіки, які погодилися на від’їзд за кордон своїх дружин, несвідомо таким чином заявляють про їхню непотрібність – і найперше для них, чоловіків – і виробляють помилкову за своєю суттю філософію пониження й поганьблення жінки: «Нові амазонки! Понімаєш? Їй мужика не треба… Вона сама все провертає. А як закортить, і в Італії знайде, кого хоче». Абсурдність українських реалій фіксує Назар – представник молодого покоління українців, що, скажімо, засвідчує промовистий епізод, коли Софія Ротару по радіо «сповіщає піснею, що українець скапарився чисто: все віддає сусідові. Забирай, що хочеш…
Ну і пісня!
Тільки залиши…
Ага, щось таки залиши!
Одну калину за вікном…
А ми в куточку на печі переховаємося, бо одна стежина, яку залишать теж, буде додому йти сама. Отакі ми! Нам усього по одному – і вистачить! Пий, народе, гуляй на своїх руїнах!
«Наливай, бо у нас ще є…» Таке смислове переформатування популярної естрадної пісні окреслює кордони проблеми й увиразнює її глибину. А заявлені у творі численні тези-констатації з виразною філософською підосновою посутньо конкретизують проблему, як-то: «Чому нам тісно у цьому великому світі? Чому нема нам місця на своїй землі? Чому безперервно котимося в бусах на Захід, все далі і далі від себе самих?»
Українці хочуть утекти від цього абсурду. Головній героїні Людмилі рішення давалося непросто: «Я не туди йшла усе життя. Виходить, і не те сповідувала… Не можна, скубаючи гуску, читати Шевченка. Безглуздо, змиваючи гній з рук, філософствувати, чому Лукаш не здатний «своїм життям до себе дорівнятись». Високий ступінь відповідальності за своїх рідних спрямовує Людмилу, як й інших українських жінок, зробити вибір, кинути виклик системі, що зневажає – так вона свідомо вилучає себе з народу.
Байдужість країни до життя своїх громадян спричинила неактуальність патріотичних почуттів на чужині в переважної більшості героїв роману, що вкрай небезпечно для психіки українця, адже це – крок до зневаги себе, що веде до духовного спустошення, а потім і виродження. На перших порах перебування в Італії Людмила міцно трималася за Україну. Але це не спрацювало як психотерапія. У романі досить широко представлений екзистенційний досвід людини, яка залишилася без Батьківщини. Людмила прийшла у чужий світ із Україною, проте згодом почала стрімко її втрачати спочатку на геокультурному рівні («Я не можу полюбити італійське сонце. Воно мені дошкуляє»), а згодом на психосоматичному («Ти не зможеш повернутися назад – у свій зрозумілий світ, де можна все назвати словом»).
Художньо представлені у романі уламки доль українських чоловіків і жінок на чужині (в Італії, Польщі, Німеччині) засвідчують плюралістичну зорієнтованість українців щодо оцінки реалій: скажімо, для декого виїзд за кордон не є трагедією: «Трагедія? Кого? Чого? Не вигадуй х…рню!.. «Трагедія народу!»…Хто поїхав – людиною став, а не спрацьованою худобиною залишився» . Для багатьох виїзд на заробітки – шанс, спосіб вижити, заробити грошей. Вони поступово звикають до складнощів і принижень, позаяк це «відбувається» на тлі тих образ на Україну, що не змогла їх зрозуміти, підтримати, захистити і позбавила права на працю й духовний розвиток на рідних теренах. Так запускається небезпечний для українського організму незворотний процес переоцінки цінностей, змалоросійщення української сутності.
Заробітчанам заступила Україну чужина – Італія, Польща, Німеччина. Тяжке, часом понад фізичні й моральні сили, здобування засобів для існування «узаконювало» такий нерівноцінний і загрозливий для української ідентичності обмін. Щоб вижити і не згинути «у цьому навально-безцеремонному, небезпечно-брутальному світі» заробітків, Люда змушена поступатися моральними нормами («Мене розглядають, як коняку на ярмарку?!»), терпіти приниження, скажімо, споживаючи, після тривалих поневірянь, обід для знедолених українців, коли «пересилиш рештки людської гідності і прийдеш їсти у цей сквер. І майже завжди проти твоїх очей буде хтось справляти потребу: або випещений пес італійців, або наркоман, або розлючені сваркою цигани». Щоб самозберегтися, Людмила вчиться себе розуміти й пояснювати логіку свого перебування в іншому середовищі, іншими, відмінними від попередніх, умовами життя і праці. Вона має виживати (!) на чужині. Вчиться жити без України – і поступово забуває ріднокрай.
Чужина духовно й фізично розгерметизовує українців. Панораму цих незворотних змін авторка художньо відтворює за допомогою прикметної розмови жінок:
– …За півроку нема з чим їхати додому. Через рік-другий – нема до кого! Чоловік розпився, знайшов іншу. Діти сиротами при живій мамі виростають […] Так вже хочу в Україну! […]
– Що та курва, … мать, каркає! Не п… Тут (за кордоном. – Л. Г.) люди доробляються. А що б ти мала у своїй жебрацькій Україні? […]
– Гектари дали. Може б, краще було буряки обробляти? […]
– Який буряк? Ти шо, намахана?! Та коли тут заробиш, який буряк може бути? Поїдеш додому, в гною вже не сидітимеш. Ще за ті гроші когось заставиш на себе робити! Хтось дурніший буде тобі буряк сапати! Не пори х…рню! На фіг тобі той буряк і те сапання?
Наведений фрагмент – психологічний зріз, що фіксує прикрі факти духовного руйнування людини.
У романі-трилогії окреслено масштаби знедуховлення української нації. Про них мовить і Назар – представник молодого покоління, який спостерігає за українським заробітчанами : «…якісь покинуті ці люди! А, самі винні! Занедбали себе: ні місто, ні село. Всього повідрікалися, а ні до чого путньо не пристали. Ледащо! А все ж по очах видно: душа жива! Люди ж!». Ідеться, звісно, про духовну ледачість переважної більшості сучасних українців, культура яких спотворена політикою усередненості радянського громадянина, а також (не забуваймо!) брудними камерами в’язниць тоталітарного режиму, товарних потягів, що ними перевозили інтелігенцію – дідів і прадідів сучасних наших співгромадян – до Сибіру. Переважна більшість сьогоднішніх українців не обтяжує себе обов’язками й обітницями, нехтує дисципліною, в умовах незалежної держави психологічно розслабилася, має високий ступінь самозневаги й байдужості до себе і світу. Про це з граничною емоційністю ідеться у творі:
«Його (українського народу. – Л. Г.) рекорд самозневаги завершив би останню сторінку в Книзі Гіннеса – людству після того просто перехотілося б демонструвати якісь рекорди – всіх перевершив би […].
Смітити у побуті, в мові, в думках. І нарікати.
Ви знаєте цей народ? Ні? А я знаю. Я до нього належу. Мені болить його покірність перед зайдами і окупантами. Його байдужість до власної долі. Його дурнувата простакуватість, коли він обирає ката і злодія за правителя і короля, даючи змогу пожерти кращих своїх синів». І жодна прийшла культура чи філософія не виховає українця, якщо він не забажає сам. Цю думку у творі промовисто ілюструє епізод із рейсовим автобусом, коли не встигли відчинитися двері, як у салон полетів обслинений недогризок яблука, потім баба «старанно вимакала об автобусну фіраночку брудні пальці, по яких ще стікав яблучний сік», а на зауваження ображеної жінки («Хоч простенької культури дотримуватися треба, та хоч трохи змінитися. Люди, ми ж у своїй державі, не раби і не бидло!») знавісніла тітка гнівно відповіла: «А щоб тій державі скорше голову скрутити. Я за москалів хоч хліба наїлася». І далі влучне резюме авторки: «І в цій слинявій розлізлій сільській ропусі теж озвався народ, який забув, що то значить поважати себе». Таких емоційно болючих епізодів про нас із вами у творі багато. Вони не роблять нам честі й увиразнюють сутність і кордони згадуваної вище філософії українського абсурду.
Гнучкість і адаптивність головної героїні до нових реалій, вимог, правил життя, моральних пріоритетів із роками зменшують її спромогу боротися за свою автентичність. Вона підпорядковується обставинам і байдужіє до життя. «Маю доброго ангела-спасителя. І він знає куди везе», – роздумує героїня по дорозі до місця, де її разом із іншими жінками мали «відбракувати» на органи.
Коли Людмила була вкрай потрібна своїм рідним, вона незворотно віддалялася й відвикала від них. Ці етапи відчуження від рідних і Батьківщини, коли своє стає чужим, а чуже ніколи не буде своїм, авторка представила досить повно. Члени колись-родини звикли до розлуки, а далі катастрофа набирала обертів. Поетапне відчуження головної героїні від України і рідних супроводжується комплексом складних душевних переживань, роздумів, сумнівів, у процесі яких вона усвідомлює, що дуже змінилася, духовно знекровилася, зачерствіла.
Масштаби й наслідки душевної трагедії українців засвідчує такий далеко не повний перелік фактів із життя героїв-заробітчан: донька з чужини не може приїхати на похорони батьків; жінка просить у разі смерті на чужині не везти її тіло на Батьківщину, бо це витрати; українка за гроші народжує бездітним італійцям дитину; від батька-заробітчанина «бокує» його дитина: «А підросте – хіба гроші мої потрібні будуть». У такому контексті суголосними є роздуми головної героїні: «Хіба померли мої рідні? Хіба я не маю чоловіка? Чи не потрібна моїм дітям? Чому я тут (в Італії. – Л. Г.), за тисячі кілометрів, бездомна і голодна, на ласці у всіх, знеохочена, змертвіла, від невдач ще більше упосліджена?» І ніби вивершує цей сумний перелік страждань душі українця вражаючий глибиною і трагізмом початок листа святому Миколаю маленького хлопчика Віті: «Я найбільше хочу, щоб мама погладила мене по голові».
Повсякденна практика життя на чужині вивела головну героїню за межі звичних уявлень про саму себе. Вона самостійно шукала позитивні сторони свого я, пізнавала себе-змінену й, можливо, дещо несподівану. Часом це було гірке пізнання зі свідомим недотриманням фундаментальних цінностей – щоб вижити.
Бажання головної героїні допомогти родині вийти з матеріальної скрути не принесли очікуваних результатів. Повернувшись додому, Людмила констатувала, що запізнилася бути в житті своїх батьків, чоловіка й дітей.
Леся Білик відкрито, з високим ступенем емоційності розповіла про особисте й національне в житті українки, про випробування української ідентичності в Україні й на чужині, про силу і слабкість української жінки, для якої Батьківщина не стала «оазою безпеки» (А. Ф’ют), про особистість, з якою експериментує життя і яку «зупинити можна…серцем». У творі подано правдиву картину сучасної України в глобалізаційних процесах, що спричиняють незворотні зміни національної ідентичності. Авторка разом із героїнею перебуває у пошуках резервів для втамування депресивного стану українців в Україні і на чужині. «Душі в екзилі» – один із тих творів сучасного письменства, в якому авторка намагається прочитати й зберегти від поруйнування душі нині сущих українців.
Відомості про автора
Горболіс Лариса Михайлівна – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка