Укладач (можливо й сам того не помітив) провів своєрідну ідеологічну цензуру, зібравши під однією обкладинкою твори авторів, які є близькими йому за духом. Сама собою така окремішність не є чимось поганим (слава Богу, що вона існує!), але не може бути ознакою літературного десятиліття. Потрібне суміщення різних стилів, тим паче, що для такого творчого експерименту імен вистачає. Взяти хоча б твори Юрія Мушкетика, Мирослава Дочинця, Володимира Даниленка, Василя Габора, Василя Бондаря, Геннадія Щипківського…
Ліричність й інтимність однакові?
Декамерон. 10 українських прозаїків останніх 10 років. – Харків: книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». 2010. – 320 с.
Про саму книгу пізніше. Спочатку висловимо кілька загальних міркувань про антології. Зрозуміло, лишень про ті, котрі вряди-годи потрапляли у наше поле зору. Що вдієш, коли маємо дещо викривлену видавничу ситуацію, коли неможливо навіть отримати інформацію про новинки (літературні критики не раз обурювалися з цього приводу, але очікуваних перемін не сталося).
Це, зрозуміло, впливає на ситуацію. Але не змінює її. Отже, маємо підстави говорити, що для багатьох антологій, як не прикро, характерні хиби тоталітарного минулого, хоча укладачі на всі заставки проклинають, маємо на увазі зриму присутність ідеологічної цензури. А нерідко цей негатив доповнює низькопробність текстів. Чи не тому на цьому фоні антології типу «Приватної колекції» Василя Габора – рідкість?
Доводиться говорити й про прихильність укладачів до ще одного «крену». Досить часто серед авторів антологій опиняються такі творці текстів, писанина яких (якщо логічно поміркувати) не може бути визначальною для стилю літературного покоління. Тут (мусимо про це казати) роль відіграє фактор особистісних зв’язків з упорядниками антологій. Знаєте, на цьому тлі не хочеться говорити про високий рівень художності текстів. Однак і малограмотному зрозуміло, що він бажає бути ліпшим. Питання – в іншому. Навіщо створюються такі збірки? Невже тільки для того, аби окремі укладачі могли вивищитися над іншими чи заховати в антології такі свої тексти, які годилося б тримати у шухляді. Яскравим прикладом такого творіння, на наш погляд, може бути антологія «В чеканні театру», укладена Недою Нежданою.
Що можна сказати про «Декамерон», якщо оцінювати його з цієї точки зору? Якщо коротко, то маємо можливість мовити про щось середнє між двома видами антологій, про які уже йшлося у цих нотатках. Чи є підстави так стверджувати? Та їх, як нам здається, більше, ніж достатньо. Укладач (можливо й сам того не помітив) провів своєрідну ідеологічну цензуру, зібравши під однією обкладинкою твори авторів, які є близькими йому за духом. Сама собою така окремішність не є чимось поганим (слава Богу, що вона існує!), але не може бути ознакою літературного десятиліття. Потрібне суміщення різних стилів, тим паче, що для такого творчого експерименту імен вистачає. Взяти хоча б твори Юрія Мушкетика, Мирослава Дочинця, Володимира Даниленка, Василя Габора, Василя Бондаря, Геннадія Щипківського…
Або таке. Дуже багато говоримо, що укладачем антологій, мабуть, не варто творити їх задля оприлюднення власних текстів. Бо в багатьох вже складається враження, що вони з’являються лишень для цього. Як нам здається, «Декамерон» не програв би нічого, якби у ньому не було тексту «Вона знає всі шлягери цього року» Сергія Жадана, який є укладачем збірки. Що змінилося, якби натомість цієї писанини з’явилися твори Юрія Винничука чи Олександра Іванця? Розуміємо всю риторичність цього запитання, але…
Вважаємо за потрібне замислитися ще над одним моментом. У післямові «Пальці двох рук» Сергій Жадан говорить про величність та інтимність текстів. Не маємо наміру вступати у теоретичну суперечку щодо цих дефініцій. Бо маємо на увазі інше. Ліричністю у її класичному розумінні в «Декамероні» й не пахне! Щось не вдалося її віднайти у писаннях «Цукерки, фрукти і ковбаса» Ірени Карпи чи «Панді» Сашка Ушкалова. Хоч доклали чимало зусиль для цього. А може, ми не правильно розуміємо саме поняття ліричності? Напевне, з точки зору укладача так воно і є. Але тоді давайте хоча б зробимо вигляд, що в літературі ніколи не існувало блискучих творів малої прози Василя Стефаника, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Василя Левицького… Чи, може назвемо творчим непорозумінням сам факт існування новелістики Івана Корсака, Василя Портяка, Віктора Палинського? Але це ще не все. Чомусь здається, що антологія підміняє ці поняття, намагаючись видати інтимність за ліричність, мовляв, саме так й має бути. Але ж викривлений смак деяких представників одного покоління не має права претендувати на право стати виразником усього суспільства, хоча, можливо, і хотів би його захопити. Зрештою, коли заходить мова про інтимність, то мусимо нагадати ще таке: в українській літературі неперевершеним майстром зображення еротичних сцен залишається Роман Іваничук. І деяким авторам «Декамерону» не завадило б у нього повчитися. А врешті-решт збагнути, що відсутністю любування відвертими постільними сценами не може підмінити сутність, принаймні, такі думки з’явилися, коли читали «Клуб молодих вдів» Любка Дереша.
З’явилася і така думка. Маємо писання «Життя. Цілувати» Світлани Пиркало та «Атракціон» Світлани Поваляєвої. Тексти двох Світлан навряд чи можна назвати неординарними. Навряд чи щось зміниться від перестановки авторства місцями. Бо індивідуальність стилів в даному випадку не є помітною. Чи, може, вже оголошено нещадну війну особистісності? Проблеми, проблеми… А де ж тоді подіти «Білу дівчинку» Анатолія Дністрового, в котрого ознаки окремішності є такими зримими?
Гострих питань, як бачимо, є чимало. Давайте поставимо ще одне. В «Декамероні» зустрічаємо «Есеї» Тараса Прохаська. Симпатичні тексти! Не заперечуватимемо! Але згодімося: вони не в’яжуться з настроєвістю антології і навіть дещо випадають з неї. Це, між іншим, може свідчити, що укладач вмістив її лише для кількості в облюбованім ним числі десять. А, либонь, це зроблено для того, щоб підкреслити індивідуальні барви покоління? Але що тоді діяти з тезою про боротьбу з індивідуалізмом?
А завершимо ці нотатки ще однією думкою. Харківський «Декамерон» чомусь наштовхує на антології із безсмертним твором італійця Бокаччо. Дехто, зрозуміло, говоритиме про оригінальність, нехай собі! А щось подібне ми уже мали в нашій літературі. Згадаймо хоча про «Кобзар» Михайля Семенка. Невже повторні кола намагаємося видати за неповторність? Гірко від цього, панове, гірко!..
Олег Василишин, Ігор Фарина