Над невеличким містечком, що загубилось у віковічній тайзі, другий день гуляла віхола. Будинки, вулиці потонули в снігових заметах. А тут, в кафе аеропорту, було тепло і затишно. Про те, що творилось надворі, нагадували хіба що замуровані морозом вікна.
Андрій зайняв вільний столик біля вікна. Замовив обід. Очікуючи його, задумався. Рівно п’ять місяців не був він тут. Правду кажучи, затужив за цим суворим і прекрасним краєм. Усміхнувся: згадав, як приїхав сюди з комсомольським ударним загоном Київщини. Його, сором’язливого, добродушного хлопця, спершу лякали тріскучі сибірські морози. І захоплював, манив велетенський розмах будови віку – Байкало-Амурської магістралі.
Які чудові юнаки і дівчата в їхньому загоні… Завше бадьорий, усміхнений Володя Гаврилюк – комсорг, врівноважений, незамінимий спеціаліст-колійник Сергій Воронов, чорноока веселунка Марійка Хорошевська… До сліз боляче: без нього вони замкнули “золоте кільце”, відсвяткували небувалу трудову перемогу. Роз’їхались згодом на інші ударні будови, їх кликав полум’яний комсомол, і те владне почуття відповідальності за все, що довкола. Воно заврунилось в серці кожного тут, на БАМі.
… Їх будівельний майданчик панцирем вкрив гололід. З вагона розвантажували залізничні рельси. Кранівник вправно зачепив важку в’язку і довга стріла метнулась ввись. Андрій на хвилю замилувався лісом, мов ніжною каймою, заіненим.
– Втікай! – різонув вуха голос Володі Гаврилюка. Андрій не бачив, як з в’язки вислизнула рельса. Інстинктивно кинувся бігти, посковзнувся. Нараз в ногах гаряче запекло, в очах потемніло. Ліс, сніг, усе довкіл утонуло у чорному мареві..
Безпритомного, Андрія Ярощука вертольотом тоді доставили в лікарню містечка Тайгового. Висновок хірурга був категоричним: негайно ампутувати ступні обох ніг. Не гаяти ні хвилини, може статися непоправиме…
На другий день після операції до нього навідалися цілим загоном. Друзі заспокоювали, розраджували. Мересьєв, мовляв, без ніг літака водив. І ще як!
Андрій слухав їх і не відчував, як по щоках текли сльози.
Вночі йому наснилося жахливе – похорони батька. Його він ледь пам’ятав. Був без однієї ноги, при ходьбі важко опирався на милицю: кожний здалеку впізнавав його, чув по монотонному рипу протеза. Ногу батькові ампутували після поранення на війні. До салюту Перемоги залишалося півмісяця…
Осколки, що глибоко засіли в грудях солдата, зробили свою чорну справу. Через шість років по війні його не стало.
Засніженого зимового дня поховали батька. Бойові побратими, які прибули звідусіль до тихого українського села, на могилі говорили про його фронтові подвиги і людську гідність.
…І раптом батько заговорив. Андрій виразно чув його: “Нічого, синашу, все обійдеться. Ось і я без ноги. Пам’ятай – інколи, як потрібно, варто й постраждати за людей, їхні мрії і щастя”. Андрій, мабуть, скрикнув уві сні. Прибігла молоденька медсестра. У лікарні він досі не бачив її. Либонь, новенька. Перше, що розгледів, – співчутлива голубінь дівочих очей, наляканих і ласкавих, і ще тихий, ніжний, мов жебоніння весняного струмка, голос.
Дружба між ними зав’язалася якось сама по собі. Ніна годинами просиджувала біля його ліжка. Про що тільки не переговорили! Підсвідомо Андрій розумів – це Вона, вимріяна і жадана.
Його направляли в одну з київських клінік. Вперше тоді Андрій запримітив в Ніниних голубих озерцях сплеск смутку. Тихо, ледь чутно сказала: – Поправляйся. Писатиму…
За вікном гула, розважалася віхола. Двері кафе прочинились і, мов на легких крильцях паморозку, увійшла Вона. В Андрія стрепенулося серце, щоки запалали. Звідки, як? Два місяці не було од неї листів. Не втерпів, взяв квитка на літак до оцього загубленого серед тайги містечка.
Віра, подруга Ніни, теж медсестра, тоді сказала:
– Немає її. Кудись виїхала, – і чомусь сховала очі під стрішками вій…
До горла підкотився болючий клубок. Ніну під руку підтримував високий, ставний мужчина. Гострий погляд розумних очей, владне вольове підборіддя. Вони сіли за столик віддалік. Ніна озирнулась. Сполохана голубінь очей: «Невже ти?» «Так, це я», – мовив Андрій, але губи його й не ворухнулись.
– «Я шукав тебе».
– «Навіщо?»
– «Бо люблю»…
Нінин супутник щось сказав їй на вухо. Вона розсіяно кивнула. Темнішою стала блакить очей. Хлюпотіла в них жура і тривога. Андрій швидко відвернувся до вікна. Все стало байдуже – і оця безперестанна завія, і чи буде літак сьогодні на Київ і… всенький світ.
На правій руці Ніни тьмяніла обручка.
Крізь химерні візерунки на вікні бачив: перед тим, як сісти в обліплену снігом «Ладу», Вона поправила шубку, а Він чомусь занепокоєно озирнувся на кафе, що носило трохи дивну назву «Зустріч». Через хвилину машину сховала в своїх холодних обіймах голуба віхола…
Мов крізь сон, Андрій почув голос диспетчера аеропорту: «До уваги пасажирів. Прибув літак рейсом на Київ…». Важко підвівся і чи не вперш майже фізично відчув свої протези. Вийшов надвір і спинився засліплений зимовим диво-днем. Нерішуче глянув на вичовгану сотнями ніг доріжку до злітного поля.
Справжнісінький гололід. Ступив по ньому кілька кроків. Нараз сніг довкола став чорним, як тоді… Так же гаряче запекло в ногах.
– Вам допомогти? – незнайома дівчина підтримувала за лікоть, обтрушувала з пальта сніг. – Якщо до Києва, складу вам компанію, – і усміхнулась. На Андрія теплом хлюпнула до болю знайома голубінь дівочих очей.
Петро Шептицький.