“А вона вже так захоплено гомоніла із його другом, що зразу й не помітила іще одного сивоволосого, котрий наближався до стола. Та лише коли, привітавшись, взявся за крісло поруч, нерозуміюче закліпала довгими віями, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого…”
Зустріч у “рожевій забігайлівці” (новела)
Двоє сивоволосих чоловіків уважно придивлялися до будівель через затемнені шибки сірої іномарки, якою вже декілька хвилин повільно снували малолюдними вулицями незнайомого міста. Під деревами, на хідниках, знать, іще гуляла привітна свіжість від росяного червневого ранку…
– Здається, наша ціль ось там!… – зраділий водій ураз мало не притис вказівний палець правиці до лобового скла.
– Еге ж, бачу рожевий фасад старовинного двоповерхового будинку та “парасольку” такого ж кольору коло входу. – Ствердно закивав двійник у сидінні поруч.
Справді, чоловіки були доволі подібні. Не так, як близнюки, але за рідних братів їх можна було сприйняти. Лишень шофер, навіть за кермом другової машини, за яке щойно в передмісті сів, поводився впевненіше. Мабуть, тому, що його менше хвилювала та незвичайна подорож.
Відтак, за якусь хвилину під’їхавши до заприміченої будівлі, в якій таки знаходився потрібний їм харчовий заклад, Михайло вдало прилаштував авто напроти, в невеличкому чи то заїзді, чи то подвір’ї, затіненому старезною липою.
– Добре, що тут не зайнято, – заглушивши двигун, констатував вдоволено. – Приємно пахне липа, все видно й лише кроків тридцять до столиків… – Та без задньої думки запитав:
– Чи може я піду, а ти посидиш на чатах, поки все проясниться?..
– Я ж забув, що дехто в розвідувальній роті служив, – забринів саркастичною ноткою Максимів голос. Однак по хвилі взявся примирливо напучувати: – До призначеного часу зустрічі ще з пів години, то хіба швиденько оглянь, хто там усередині, хоча маю намір чекати надворі. Зрештою, якби щось, не забудь назватись моїм іменем.
– Так, пильність тут уже зараз не зайва, адже не відомо, з якою метою тебе сюди викликано… – Розсудливий Михайло, розуміючи стан друга, із серйозним виглядом припасував чорні окуляри, і без образи вибрався з машини.
А його двійник, теж надівши фірмові сонцезахисні, самокритично подумав: “Друг таки більше надається для головної ролі в тій історії. “
Тим часом Михайло впевненими кроками підійшов до брукованого майданчика, на мить, ніби вибираючи місце, зупинився під великою “парасолькою”, яка ховала від сонця два оригінальні столики з відповідними комплектами крісел, і зник за дверима із коричневого пластику та скла. Над ними, як і було вказано в електронному листі, – жодної вивіски. Тож чоловік у машині мимовільно назвав заклад “рожевою забігайлівкою”. Що то все ж таки хороше кафе, візуально переконався його друг, щойно ввійшовши всередину. Там, за масивною лискучою стійкою старанно пуцував покатого фужера високий, серйозного вигляду молодик у рожевій напрасованій сорочці. Широкі полиці вітрини приваблювали безліччю різноманітних пляшок. За аркою виднілось просторе приміщення, притемнене рожевими гардинами й не тісно заставлене столиками. Далі – естрада і танцмайданчик… Тільки бармен, не давши добре все розгледіти, несподівано поквапив:
– Чого бажаєте?
Самотній клієнт, хоча й трохи заскочений, не розгубившись, попросив своє:
– Наразі – склянку яблучного соку. Будь ласка, на столик надворі. – І, відвернувшись до квапливого спиною, вже в дзеркалі побачив, як із вузеньких дверей побіля краю стойки вигулькнула пухкенька пишногруда білявка в рожевій блузці.
Поки Михайло прилаштовувався в зручному кріслі, яке напрочуд стійко трималося на узорчастій бруківці, офіціантка з’явилася. Граючи всіма своїми принадами, поставила склянку з соком і мило защебетала:
– У нас дуже смачна кухня. При нагоді раджу попробувати.
Але клієнт, прийшовши зовсім по іншій справі, красномовно промовчав, і вона швиденько зникла.
Чоловік у машині, обережно відкоркував теплу пляшку мінералки й терпляче спостерігав за своїм нишпоркою, котрий смакував, безперечно, холодненьким напоєм. Також Максим подумки шкодував, що тепер нічого не знає про свою першу дружину.
Сплило декілька хвилин, як ураз просто біля рогу кафе зупинився шикарний чорний позашляховик. Клацнувши правими дверцятами, з нього випурхнула струнка, вся в білому, темноволоса молодичка й поцокотіла до “парасольки.“ Чоловік у білій сорочці залишився в джипі, навіть не забираючи рук із керма. Несподівано жінка зупинилась біля Михайла, щось промовила і, всівшись напроти, поставила на коліна невелику білу сумку.
Схвильований Максим умить усе зрозумів і, щосили стискаючи в руці пляшку з водою, відчайдушно міркував, як же ж підійти до доньки…
А вона вже так захоплено гомоніла із його другом, що зразу й не помітила іще одного сивоволосого, котрий наближався до стола. Та лише коли, привітавшись, взявся за крісло поруч, нерозуміюче закліпала довгими віями, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.
– Вибач, Настю, то я твій тато, – не стримався довше Максим. А він – мій найкращий друг – просто вийшов випити соку, поки я замешкався в машині…
Та чорнява красуня зупинила запитальний погляд у Михайлових очах. Він, нахабно їх не відводячи, ствердно покивав головою, підвівся й почимчикував до сірого “Опеля .“
– Тоді, пане, мені потрібно говорити з вами. – Подолавши розгубленість, далі вже довірливішим тоном повела жінка. – Отож, добрий невинний чоловіче, я знаю, що виросла за ваш кошт: і коли ви два роки проживали з нами, і пізніше, коли розлучилися. Мама нераз переді мною – ще дитиною – зловтішно хвалилася, як хлопа – простака обкрутила… Мені ж вас завжди було жаль. Відчувала пекучу провину. На щастя, доля розпорядилась так, що зараз ми з чоловіком не бідні люди. І я вирішила віддячити вам… – Жінка вмить відстебнула сумочку та рвучким рухом поклала на лаковану стільницю прозорий целофановий пакет, напакований стодоларовими купюрами.
Уважно вислухавши доньку, Максим від раптової люті ладен був змести зі стола гроші разом зі склянкою, яку залишив Михайло, але вчасно зрозумів доччину наївну щирість та, як міг, переконливо заговорив до неї:
– По-перше, Настю, – ти моя донька, що б не торочила задля своєї зміїної помсти матуся. По-друге, я зовсім не невинний обдурений простак, бо сам подав на розлучення, твердо переконавшись, як вона безтямно прагне бути голкою, а не ниткою в нашій сімейній парі… Лиш не перестаю шкодувати, що дав їй розлучити нас. Не мав же ж перешкод з боку своєї нової сім’ї.
Донька, прагнучи бодай щось переосмислити, машинально, не піднімаючи зі стільниці, вертіла обіруч цінним пакетом.
– Сховай, Насте, гроші, – делікатно порадив Максим. – Я й без них нині багатий, бо нарешті побачив насправді свою доньку, адже, попри всі матусині старання, в ній не загинули мої риси…
Жінка, враз, немов стрепенувшись, підвела карі, як у батька, очі, які наповнялися тремтливими слізьми:
– Пробачте принаймні за те, що колись, шістнадцятирічною злючкою, нахабно відмовилася поїхати до вас погостювати…
– І мені вибач, доню, за тодішню слабкодухість…
Під рожевою “парасолькою” запала багатозначна мовчанка. Донька, рятуючи білою хустинкою заплакані очі, опановувала себе. Відчувши, що вона не проти продовжити зустріч, батько обережним запитання перервав трепетну паузу:
– Ще посидимо, доню?
– Авжеж,- нарешті мило всміхнувшись, вона сховала пакет у сумку і добула звідтам великий білий смартфон.
– То задля такої оказії я піду по ту пишногруду офіціантку. – підвівся Максим.
– Не треба, – рішучим порухом гарненької руки зупинила батька. – Я зараз сама все владнаю, то ж моє кафе… Пора сюди запросити й чоловіка, бо досі занудьгував у джипі. А ви тим часом кличте свого друга – двійника.
Незадовго перезнайомившись, компанія з двох сивоволосих чоловіків та елегантного подружжя, як для початку, невимушено вела розчулену розмову. Пухкенька білява офіціантка професійною тінню ковзала навколо них, вишукано накриваючи стіл.
Максим, уже довідавшись, що його колишня дружина самотньо живе в тім же віддаленім селі, а діти ще й мають дві крамниці та будинок на околиці міста, щасливий очікував на зустріч з онуком – парубком. Поміж тим, нишком спостерігав за Настею і все більше знаходив у ній себе. Лише в стосунках із чорнявим добряком – чоловіком вона хоч і делікатніше, ніж колись мати, але прагла домінувати. Батько бентежився, проте розумів: якщо навіть вдасться частіше спілкуватися з донькою, – не його справа – корегувати ту рису її характеру .