А ще співа [пісня] про мир і спокій,

Про славу щиру, нелукаву,

Найбільшу в світі людську славу –

Жить просто, не питавши поки.

Це Поль Верлен у перекладі Миколи Лукаша, і пише французький поет не про славу як феномен світоглядний та культурницький, а радше про те, що вкладається в поняття «людяність». Жити по-людському, людяно. Щиро й нелукаво. Вік людини в рамцях цієї простоти виходить поза всякі межі. В усіх вимірах. І нема ні потреби, ані навіть хвильки часу на запитальне «поки». А що «слава» етимологічно від «слова»,  то – ні слова  про славу! Свою й чужу. Її й породжує оте «поки», якщо молишся на нього. Таж і Христова наука спонукує до постійної пам᾿яті про день судний – не останній день свого життя. І добре було б знати всю повноту, глибину й добродайність особистого життєвого «просто», яке не розходиться із загальнолюдським.

 

20–30 липня

Преподобного Акакія (20) – молодого ченця, котрий смиренно помер від щоденних побоїв співкелійника, з яким подвизався роками. Це чи не єдиний житійний випадок такого докрайнього терпіння. Правдоподібно, що Микола Гоголь іменем та основними рисами характеру цього страстотерпця наділив персонажа своєї повісті «Шинель». Звісно, в рази присадивши духовну мотивацію первовзорного героя-преподобного.

Війна не сприяє творчості, а сприяє, якщо словом ворохобних часів, – мобілізації найбільших зусиль людини образного мислення. (Мабуть, про це ж у Павла Тичини – «Мобілізуються тополі…»). І вже там, де зяяв пустир, з᾿являється жива рость, і де панувала плиткість – приваблює глибина. Прикладів цього чимало. Завважмо лише винятковість підвоєнного «синього» періоду шедеврального малярства нашої Катрі Білокур із Богданівки.

Забракло ніби якогось особливого повітря. Пустився в мандри загуменковими польовицями. М᾿якими від мурави, бо картоплям ще зростати і час не возовий. Ішов то одним краєм-обміжком, то другим, погладжуючи чолопки підрослих зел. (Хотів сказати маківки, та це збентежило б – он жевріє спереду – справжній мак). Гладив їх відвертою долонею правиці, і без натяку пальців що зірвати, – не лякалося б зілля. Та все ж деякі ростини остерігалися. Спритно відхилялись од руки. Невловно розхитувались, як пручаючись. Наче втікали пріч – випадали з поля зору. Миттю присідали, нижче від найнижчого. Особливою гінкістю та гнучкістю пантеличило земне – золоте й зелене –  проміння стебел вільної тимофіївки. Спробував заспокоїти її легіони легенькою думкою про вічність тимчасового – не зважає. Цупкі Петрові батіжки тільки ледь похитувалися, бо що амплітудити, коли наразі нема кого стьобати, підганяючи до праці. Волошкові їхні китички ще не перецвіли, але дуже вицвіли. Мабуть, нелегко конкурувати з цілоденним блаватом небес, що його вигадливо розтоновує сонце. Насторожі й кілька гурточків згаданих червоних маків, у цю пору вже низеньких, непишних, теж вицвілих. Ніби ось-ось осиплються своїм догасаючим жаром. Щоб не прискорити цього, торкався до них лише поглядом. Явно визирали мене жовто-гарячі очка пижма, та коли підходив – враз відверталися, а його добрий сусіда, теж рослий дрібно-білоквітий деревій так непорушно стримів угору, мовби наварив каші й закликає всіх небесних до снідання. І його не чіпав – не для мене вариво… Височенькі роменові кущики хутко спліталися з іншими зелами, за й переді мною, і годі було торкнутися хоч однієї квітки-білявки. Лілові й бузкові квітні клубки конюшини з моїм наближенням умить розкочувалися врізнобіч. А присідали, майже притулялися до землі жовті зірочки, назву яких мушу ще дізнатись у приятеля. Може, то пшінка. Зате найвищі тут ростини виявились, як і належить сильнішим, не такими лякливими. Хвацькі будяки навіть запрошували, ваблячи малиново-фіолетово, гладити їхні колючки, – щоби пересвідчитися, чи вже направду колючі. І майже пестив їх, адже були ще як масажні шпички. Радо перевисали до мене лопушині реп᾿яхи, гадаючи, що вже готові вчепитись за штанину і мандрувати. Де там, їм, як і будякам, ще треба дозрівати. І майже монументальним видався кінський щавель, зі шпилястими гронами насіння кольору умбри. Зараз нагадав мені Ейфелеву вежу, але ще до того, як її пофарбували і сповили в неонове сяйво. Траплявся й подорожник, і то з такими дорідними листками-бабками, що до пари людським слідам. Пооглядавшись, присів збоку, роззувся і, так-так, примірив до однієї такої бабки свою стопу сорок другого розміру. Всамраз! Далі рушив був босоніж, але за кілька кроків спинився – раптом здалося, що всі зела навколо посхилялися воднораз від цікавості, а деякі попадали зо сміху. Мусив узутися. Та й мав би пасти очима шлях, і якраз тоді, коли над цим буйним розмаєм, наді мною заспівав жайворонко. Дивно, що саме тут, відомо ж – він пан і маестро золотих ланів. То в чому річ? Глянув праворуч, зиркнув ліворуч. О! – нивка світло-охристого жита, спервовіку нижча за пшеничну, а тепер ще й чомусь ховається. Губиться навіть між картопель. Чи не її прилетів підтримати на дусі, може, й підняти в рості цей незвичайний жайвір? А таких нивок на загуменках принаймні ще декілька. Коли вже виходив на шосейку, несподівано притримав мене вітер із поля. Невідь-чого, та ніби шепнув на вухо про свою незлу й веселу змову з різнотрав᾿ям, щоб розіграти мене…

Справді, війна, – з її емоціями, рухами й відрухами, прямолінійністю, звуковим нагнітанням, збройною технократичністю, звиканням до найгіршого тощо, – нахраписто впливає на нашу мову. Передовсім на мову спілкування, на мовлення, а в його ареалі зачіпає насамперед лексику. Байрактарить і т. д. Але це, гадаю, заперечує теорію, за якою все опробоване усним мовленням, навіть найгірше, закарбовується на скрижалях мови, – заперечує, оскільки розрекламований воєнний масив словесних новотворів тісно прив᾿язаний до ситуації, що постійно змінюється і врешті розситуатиться. І слова ці зникнуть. Цілком або ж їх замінять аналогічні нові. Скажімо, варто лише з᾿явитися ефективнішому, ніж байрактари, поколінню бойових безпілотників…

Повноцінне – через вивчення державної мови, історії України і цетера – набуття нашого громадянства. Нині це – як у чистому дзеркалі. Нині, здається, не бракує охочих стати українцем. Звідусюди. Україна магнетизує сталевих духом. Московити, звісно, на паузі. Свої… Багатьох своїх, щоб не стали продайдушами, чую, доводиться випробовувати на прихильність до України. Про любов уже не йдеться…

Телефонувала  старша сестра (22) – дуже переживає за своїх. Материнське хвилювання океанічне, хай і плавання дітей не завжди далеке… Материнська турбота завжди навиріст.

Вѝкликав до телефонної розмови приятеля – живе в селі поблизу Львова. Відомий фотохудожник, а також літерат, котрий недавно розкрився. Вміє навіть під час короткого спілкування наслухáти хвилі тиші. Загалом побесідував ніби з собою…

Експерти запевняють, що московити виснажені. Ще б пак – століттями лукаво боролися з нами, як, скажімо, з образністю в українській культурі (архітектура, малярство, кіно, література), і на це вистачало їм сил, бо ми тільки захищалися й не більше. А полізли забирати життя українців – зіткнулися з цілком іншим способом захисту, що полягає в незабарній дзеркальній відсічі. І близько час, коли підемо «поза дзеркала»…

Годинна ПТ від світанкової п᾿ятої (23) – як сова, що вирішила продовжити собі нічне полювання…

Дізнався збоку, із запізненням на кілька днів, про відхід у засвіти Віри Вовк. Мала близько ста літ. Хай з Богом спочиває. То незвичайниця серед письменників – лауреатів Шевченківської премії: з молодості жила у Бразилії; відчувала україноцентрично, мислила асоціативно, писала вільно.

Святої княгині Ольги (24), матері князя Святослава і бабусі князя Володимира. Християнки-предтечі на Русі. Мабуть, єдиного в нашій історії властителя, який передовсім прикладом свого добродійного життя й мудрого врядування схилив мільйони наших предків до епохального і небувало рішучого кроку – переходу у християнство.

Перед самою Божественною літургією – годинна ПТ…  Переглядав свіже число «Буковинського журналу». І як на те – про щоденник молодої Ольги Кобилянської, з розлогими цитатами. Письменниці, між іншим, винятково чіткого мислення. Взірцевої художності письма. У щоденнику вона, здається, ще мов та пташина, що зазирає в шибку, за якою – до знемоги привабливий світ літературної творчості. А їй уже 27. В родині відносний достаток, з епізодичними побутовими труднощами. Жодних табу на творчість. І при тому –  глибоко душевний, тож без окличного знака, крик відчаю: «Я можу працювати тільки головою», і ще палкіше: «Я хочу писати, а не маю часу. Боже, що з мене вийде? Пусти мене між люди, що вміють почувати і шляхетно мислять, бо я гину…» Людина творча завжди має змогу бодай отак (!) стукати в шибку штуки і двері високого розуміння. Тоді можуть почути і вдасться виростити в мушлі підраненого єства перлину… Здолати обставини, навіть антитворчо-комфортні. А проте маю надію, що вікторія в цій війні на українських теренах стане перемогою й над хронічним несприйняттям у нашому суспільстві людей праці суто головою. (Не кіберголовою, бо така праця цілком інша – вузько спеціалізована і спрямована на розвиток прибуткових технологій, – нині, правда, й на захист українських інтересів в Інтернеті). І що людей глибокого почування й шляхетного мислення в нас значно побільшає.

Летіла куля на війну –

Лиш вітерець по ній війнув.

У серце влучила вона,

В таке однесеньке – одна.

Мов полюбилися вони,

Бо повернулися з війни…

Це моя експромтна реакція на радісне повідомлення, що наш воїн із кулею а чи осколком у серці вижив, оздоровлюється й готується воювати далі.

На інформаційний марафон виходять усі чотири епізоди документального фільму «Україна. Повернення своєї історії» (25) – власне встановлення правди  про нашу історію в режимі реального часу. Маю на увазі динамічний, міжконтинентальний розшук і знаходження надважливих, старанно приховуваних Московією, занедбаних чи призабутих артефактів, що ставлять велику історію великого народу з голови на ноги. В основі кожного епізоду-серії – кілька загадок, розгадки яких, навіть у разі неґативного результату, неминучі, оскільки основані на вичерпних методах суперсучасного наукового і криміналістичного дослідження. Багато що інтриґує, а такі колізії, як поступове оприявлення справжніх портретів чільних українців, починаючи від раннього середньовіччя, здатні й захопити. Серіал популярний, однак його доказова база, як на мене, колосальна.

Перед опівніччю – коротка ПТ, із тих, що кануть у забуття й невідомість, як випущена в темні небесні води стріла…

Городець на ранньому посвітанні (26). Тіні вже збігли із прихоплених осонням вишень і тепер хіба що скапують з ягідних кущів. У ґрунт, темнаве до темного. Але рясна роса чіпкіша. Та й дорога її світла – вгору. Беруся рвати ягоди – наче пірнаю по плечі, зверху, в кущ смородини. Міг би й не вмиватись. Як оці блискотючі вуглини ягід. Чисті-чистісінькі. Вуглини з прохолодним вогником всередині. Бери, пробуй, ставай чистим і десь навіть солодким, адже й тебе колись зірвуть… Отакої! Від смородини – крок до кабачків та огірків. Кабачки ще ваблять спалахами жовто-сусального і червоного золота. Густо й натхненно цвітуть, хоча першу плідну данину сплатили ще два тижні тому. Щось з того та буде, а бджолиний мед – неодмінно. Цікаво, що кожна квітка – чітко п᾿ятипелюсткова (радше п᾿ятипромінна) і геть цікаво, що й кожен зелений листок – теж п᾿ятипалий. Удвох – ніби звізда на долоні. І як же треба  було «постаратися» людству, щоб отак опустити таку поширену у природі пентаграму, – через Венеру, венеричність, дияволізм аж до комуно-московського рівня кривавої символіки… Та коли заглядав під кабачкове густолистя, то, правду кажучи, ні про що не думав, бо раював відчуттям легкого поколювання ніби зеленим абразивом: кабачки ніжно захищалися чи то просили милосердя… Огірки ж переважно ховалися під своє звивисте стебло, під свою дорогу, під свій смарагдовий ланець… А ще пробували, мабуть, одурити, нагромаджуючи над собою купки жовтоцвіту. Мусив легенько піднімати огудиннячко, щоб відчути вагу огірка. На той час роса вже мало важила…

Годинна ПТ перед обідом (27) – перервав писання у ворді, читав книгу. Таке враження, що середина Верленової творчості – справді золота. Перевисанням до доброго. До справедливого щодо себе й інших. Внутрішнім діалогом із Всевишнім без надриву. З емоційно-пересадних настроїв, властивих поетові на протиставі меланхолійним, залишається екстаза первинної чистоти, блаженності, «незримого золоття»:

Нового дня промінність

Опукло, у різьбі,

Усіх речей первинність

Являє і тобі

Показує Повинність.

         По обговоренні з найстаршим приятелем його чудової тези про чистоту джерелиці як її засадничу свободу від домішок, присмачень, тонувань тощо. Коли найбільше до смаку те, що без смаку? Вбачаю тут і певну жертовність чистого, справжнього. Звідси – лише крок до християнської метафізики…

Дві світанкові, одна за другою, ПТ (28) – як глухе відлуння московитського «вітання» з Днем української державності.

Святого великого князя Володимира – хрестителя Русі, нарéченого у хрещенні Василієм, а в народі за людяність і благодійність – Красним Сонечком. Історія покликала його до енергійного витворення засад нашої ранньої державності – об᾿єднання руських теренів і прийняття християнства, тож нині маємо фактично й офіційно свято потрійне.

Тільки тепер дізнався, що хрест на Софії Київській торік зірвався з однієї із храмових бань, але невдовзі його відновлено. Дехто сприйняв це з великою тривогою – як знак небес. І зайшла кривава війна, і Київ відігнав од себе новоординців… Треба знати, що святі символи у своїй основі матеріальні й піддаються часовим фізичним змінам. Коли хрести падають – відновлюємо їх. У цьому суть. І характер метафізичного, чудодійного впливу хреста на людину залежить насамперед від її ж внутрішнього наставлення – возносити цей святий символ Любові чи руйнувати; відтак – прижиттєво-пожиттєві благословення чи покара.

Згоден з міркуванням академічного філософа, що є два підходи до створення національної держави: 1) інтеґрально-національний, коли нація формується за принципом спільності ДНК, а мова не має особливого значення, і 2) конструктивно-національний, коли солідаризується «спільнота різних ДНК», а одна державна мова є доконечною (не просто вагомою), хоч і не єдиною запорукою існування здорової нації, тут політичної. І що волею численних обставин ми вже давно обрали підхід другий. Потужна, заглиблена в тисячолітню історію українська матриця конструктивно-національної державної моделі потребуватиме розмаїття не так конкурентного, як емпатично-евритмічного.

Обмінялися з поляками «компліментарними» законодавчими актами – про написання «в Україні» замість «на Україні» у Польщі і про певні пільги для наших сусідів в Україні. Попри практичність «компліменту» українського польський – безперечно сильніший.

Передобідня годинна ПТ (29); на її початку глянув у вікно – пустка, тільки асфальт сіріє, а до нього допасовуються поли овиду.

Тут шлях похований асфальтом,

По цій «плиті» чи й ти не йшов?

Тут ніде вишеньці сховатись,

Щоб відійти собі в ніщо.

І котиться вона, мандрує,

Поміж ногами шмиг та шмиг.

Потрапила в гудронні руки,

То мусить забагрити їх.

І тут окраєць для собаки –

До смерку сущий камінець,

Якщо його той не побачить,

Хто підбере, і обмахне,

І навіть, може, перепросить,

Поцілувавши, бо – святий.

А ні – впадуть на нього роси,

Немовби має він рости…

Незвично і навіть дивно чути московську від людей при збіжжі на українському лані. Ну ніяк не поєднується вона в моєму сприйнятті з гартованою сонцем і потом пашницею. Мовний суржик ще тако-сяко… В порту із краденим нашим зерном – так само. Це несправедливо, адже є московськомовні українці, котрі нині й під обстрілами із прикордонної Московії – на Сумщині, Чернігівщині – збирають урожай. Маймо надію, що пшениця тепер уже навчить їх вимовляти і слово «паляниця», і багато інших насущних українських слів…

Коротка (комп видав «кротка») ПТ зранку (30)… Вчорашній теракт московитів в Оленівці мав би стерти в умах світового політикуму рештки надії на порозуміння з нелюдами глобального масштабу. Дедалі більша загроза європейській цивілізації вже нині потребує не фігуральної, а буквально-однострійної мобілізації антимосковських зусиль світу. Напівзаходи й напіввиходи не діють. І не на людських кістках людоїд зламає собі зуби, а тільки на модерному збройному металі, якого має бути в рази більше, ніж зараз є в наших руках.  І тепер усі ми в Україні готуймося до, сказав би, переходу в абсолютно нову реальність, однак пов᾿язану не так із перемогою за плечима, як із перемогою перед очима, тобто до тилових і фронтових надзусиль.

Перша Світова кібервійна… Фахівці в цілому світі цілком серйозно твердять про її розпал. І в ній також на увесь світ зазіхає московська ненасить. Втручаючись у мережеву конфіденційність, засипаючи мільйони, якщо не мільярди, інтернетівських користувачів перекрученою й неймовірною інформацією тощо. Хакерські атаки, особливо на Україну і Штати, не знають вихідних. І нема підстав не вірити, що фронти кібернетичного протистояння просто палають… Та не можу прогнати думки, що принаймні половина з них загасла б, якби ми опанували свій надмірний інтерес до ворожих інформаційних зловчинків. На жаль, переважно ми й формуємо запит на них. Може, варто хоч раз на тиждень практикувати «розвантажувальний» день – не користуватися ґаджетами, віддавши перевагу іншим трансляторам новин?

Дуже повільно прокладає собі дорогу вальдорфська педагогіка – як на мене, винятково вдале застосування на практиці найбільш гуманістичних ідей раннього виховання й подальшої освіти, генерованих людством. Понад «школу радості» Василя Сухомлинського, що у принципі не могла бути «радісною» за совєтщини. Витоки вальдорфської педагогіки – ще з початку минулого століття. В нас було чи не кілька відповідних класів, а ковід і війна, значною мірою скасувавши навчання й у звичайній школі, вдарили, мабуть, і по них. Повне розкріпачення дитини у природному й набутому доброму, в талановитості й, гадаю, навіть генетично обумовленому безталанні. Духовне у практичному, практичне у духовному. Максимум дистанціювання чи свободи від матеріальних, не раз обтяжливих, аксесуарів класичного процесу навчання. Таких, як підручники, щоденник, табель… Тощо, – і це поняття, по суті, незглибиме у своїх цікавості й корисності. Вальдорфська педагогіка випливає з духовної природи людини і покликана побільшувати світову духовність. Її нинішньому поширенню в Україні (мабуть, під по-нашому скорегованою назвою) сприяли б навіть дотичні до виховання й освіти умови надзвичайного стану…

 

Богдан Смоляк

Серпень 2022 р.

Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда «Небо в камені».

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.