Істинним, без усякого сумніву, є те, що ціла низка найсвітліших людських рис, таких як віра, любов, надія, порядність, чистота думок, харизма та шляхетність — це вічні християнські чесноти й характер, притаманні нашому народові. Проте зараз хочеться зупинитися, зокрема, на шляхетності львів’ян і галичан.
Шляхетність — це сукупність особистісних якостей, притаманних людині, яка походить, зазвичай, зі знатного (благородного) роду, тобто аристократові чи дворянинові, і людині, яка отримала спеціальне виховання, необхідне для несення харизматичної відповідальності, що покладалася на неї через своє походження. В основному шляхетність пов’язана з поняттям індивідуума про честь і гідність, для номінації якої нині часто використовується більш вузький термін — «почуття власної гідності».
Шляхетність мотивується піднесеністю парадигми поведінки людини. Отож, під шляхетністю маються на увазі природні добрі прояви внутрішньої сутності людини, що не обумовлені якими-небудь законами, заборонами, правилами чи розпорядженнями.
На мою думку, кожну шляхетну людину Творець наділяє всіма дарами Святого Духа: любов‘ю, радістю, спокоєм, терпеливістю, добротою, милосердям, вірою, лагідністю та стриманістю.
Галичани завжди мали репутацію людей вихованих і шляхетних. Вона виявлялася і у великому, і у дрібному: вишукане вбрання пан і панянок, несподівана галантність панів, поважні походи до театру, вишукані інтер’єри галицьких цукерень, мова старих газет тощо. Етикету в Галичині завжди надавали великого значення й навчали правилам доброго тону змалечку. Тому вислів «галицьке виховання» має вжиток, сенс і до сьогодні.
«Совість і пам’ять — складові людської душі. Совість — зірка, що освітлює життєвий шлях людини у світі, суспільстві, всесвіті. Не дай Бог загубити ту зірку, а також пам’ять, відчуття часу, історії, простору, загубити душу!» — писав В.Андрієв. Совість — головна складова шляхетності. Людина, яка має такі якості, як: доброзичливість, ввічливість, шляхетність, порядність, — людина добра, вихована, з гарними манерами — шляхетна.
Недарма Віктор Морозов, відомий сучасний бард, у пісні «Прошу пані!» так лірично, ніжно каже: «Я не маю права не сказати про таку красу. В пані гарні ноги – особливо права. Я великий букет пані принесу». Далі пісняр не кепкує, але обстоює рідну міську говірку, що не має рівні в сусідських: «Прошу пані! Шо то за говірка? Я не чув ім тих штубацких слів. Ту не Старий Самбір,не Нова Бібірка.Ту так не говорат – ту є місто Львів!». Як видно, лише така оригінальна й неповторна атмосфера Львова може спровокувати непідробні шляхетні слова.
Воленс-ноленс, повернімося до сірості сьогодення. На жаль, таких людей, які зберегли в собі прекрасні якості, надто мало. Ми, видно, стоїмо на порозі тотальної деградації, відбувається зворотній процес еволюції — уподібнення тваринам. Ще Григорій Сковорода свого часу писав: «Щастя можна знайти тільки в собі, а щоб його віднайти, треба пізнати себе!». Люди в цьому світі сьогодні бояться знаходити самі себе й оригінально проявлятися.
Отже, шляхетність — це риса, яка личить усім. Великий наш філософ Сковорода підмітив: «У серці є власні любов і тепло!». То ж навчімося сіяти це добро, а воно достеменно повернеться сторицею — тоді світ стане добрішим і світлішим!
Скільки всього в нашому побуті, зовнішності, гардеробі вже застаріло, стало неактуальним, немодним, навіть об’єктом для насмішок, що ми без вагань відправляємо у минуле, бо маємо цьому всьому сучасну альтернативу. Єдине, що ніколи не вийде з моди, це шляхетність та ґречність. Але й ці манери порядності трапляються все рідше й рідше.
Люди колись були менш фальшиві, а зараз дуже бракує сучасній людині пристойного кодексу честі. Чому раніше так часто можна було почути слова «даруйте» та «вибачте», а зараз це вже чарівні слова, записані в «Червону книгу»? Чому чоловіки колись ніколи не дозволяли собі закурити цигарку у присутності жінки, а зараз їй треба бути обачною, щоби тобі не дмухнули димом перед самісіньким носом. Що стало причиною виходу з моди галицького виховання, чому застаріли деякі тонкі вишукані манери, куди подівся наш львівський етикет?
Раніше збрехати, обдурити людину — це вважалось тяжким гріхом, що був абсолютно чужий львівській ментальності, але зараз зовсім совість за таке не мучить нікого. Шахрайство, хабарництво активно проникли в галицьке середовище, вони навіть культивуються, що разом із тим принижують шляхетність. Тепер уже відійшов у минуле звичай цілувати жінкам руку. А у міжвоєнній Галичині такий поцілунок вважався свідченням поваги до жінки.
Галичина має переваги у плані релігійності, виховання та сімейних традицій. І нині Львів належить і буде належати до європейського культурного і духовного простору. Він, на щастя, лишається шляхетним.
Ментальність Львова, його таємнича аура, мажорність і задоволення життям передаються цією поширеною в нас непроминальною, не підвладною часові піснею:
На Клепарові за рогатками,
Там собі жила в своєї мами
Файна, як янгол, груба, як кишка,
А всі ї звали – панна Францішка.
А татусь панни, він різав свині,
Ліпшого майстра нема донині,
А свині тєжко переживали,
На ціле місто дурні кричали.
Францішки мамця в ринку стояла,
Що забив татусь – тим торгувала,
Сальцесон, шкварки, шпондерки, кишки,
Купуйте, люди, в мамці Францішки.
А недалеко від їх господи
Жив си фризієр, бравий молодик,
Він купував там щорання кишку,
Бо кохав тяжко панну Францішку.
Підслухав татусь ту таємницю:
«Не для фриз’єра донька різницька,
І хай щодня він купує кишку,
Та не дістане панну Францішку!»
Як то коханці бідні дізнались,
То з того страшно розхвилювались,
І хоч життя їх було ві цвіті,
Постановили його скінчити.
Бідний фризієр заливсь сльозою,
Купив си кишку із трутизною (отрутою),
А було тої два метри кишки,
І з’їли разом з паннов Францішков.
Як тілько з’їли, зараз почули,
Жи тов ся кишков на амінь струли,
І смерть надходе від тої кишки,
Такий кінець був панни Францішки.
Зиновій Бичко, член НСЖУ