А синички співають…
Був початок весни. Небо високо голубіло над землею, сонце щедро лило на весь світ лагідне тепло, золотило галуззя дерев — ще чорних, безлистих, але вже пробуджених до життя. В цю березневу днину хотілося міцно заплющити очі й до самозабуття вслухатися в ніжний легіт вітерця й бадьоре цвірінькання горобців, які облюбували собі стару лісосмугу.
І враз елегійний настрій, що обіймав усе єство, кудись зник, мов його й не було: попереду грізним громаддям забовванів розбитий рашистський танк з літерою «Z» на боку, дещо далі — три спалені машини із цим же символом, а біля самої дороги — роз’їжджена танками артилерійська позиція. Тут же просто із землі стриміло вверх жерло гармати, втиснуте в уже розмерзлий ґрунт.
Там і сям лежали розкидані уламки снарядів. Один із них мав майже правильну трикутну форму і, розігнутий гострими кінцями на всі три боки, виглядав так, ніби його навмисно зробили для метання по живих мішенях.
Стало моторошно, і жаский холодок пробігся по всьому тілу.
Сувора реальність заглядала просто у вічі.
Обламане гілля дерев злегка колихалося на вітрі, гострі цурпалки тонших віток та покалічені стовбури ще не встигли потемніти, і білі плями їх ран волого краплилися живим соком, наче плакали прозорою сльозою.
У повітрі стелився запах гару і тліну. Він різко контрастував з березневою свіжістю, яка огортала пооране вирвами поле і ці дерева в лісосмузі, і рівну дорогу, колись гладко заасфальтовану, а тепер розбиту танками і мінами.
Тіл ворожих солдат не було видно, але стійкий запах смерті, яким тягнуло звідусіль, проникав у кожну клітину, не давав на повну силу видихнути із себе біль і страх побаченого.
Подумалось, що на війні все по-іншому: понівечені, спалені машини з ворожими розпізнавальними знаками — не наслідок дорожньої аварії, про яку в звичайному житті з жахом дізнаєшся як про катастрофу, а смерть людини в чужій військовій формі тут не сприймається як нещастя.
Вони прийшли на нашу землю, щоб смертю утверджувати «рускій мір». Вони окупанти, тому смерть їх — не нещастя, не горе, а лише — Вища Справедливість.
…Березневий день повнився світлом, на зболених вітах графічно-суворих дерев невгамовно виспівували маленькі жовто-сині синички, які зграйкою прилетіли в знайому лісосмугу і, мабуть, вирішили облаштувати тут свої гніздечка.
***
Зірниці на небосхилі
Уже п’ятий день, як відбивається залізна рота. Відбивається і тане. З боєм змінили три позиції, щойно відійшли на четверту.
Тут наразі спокійно.
Листопадове сонце ласкаво гладить змучені, закопчені димом обличчя бійців. Несподівано, коротко верескнувши, вдарилася об сухий камінь сліпа куля і відскочила рикошетом вбік, залишивши за собою хмаринку сірої пилюки.
Десь озвався мотор бронемашини, і відлуння цього звуку рознеслося над притихлим полем. Скрадливий вітер обережно ворушив бурими голівками дикої конюшини, нашіптуючи щось відоме лише їм.
Бринів на землі, поміж рудої висохлої трави, волохатий золотистий джміль, що невідомо як опинився в цю пізню осінню пору на позиціях захисників.
Хотілося цілком віддатися цій благодаті, але внутрішня напруга не відпускала ні на мить: смерть тут відчувалася особливо гостро. І саме тепер, коли довкола було так безмовно і тихо.
Ба-а-а — бах-бах-бах!
Ось вона.
У гуркоті перемішалися думки, вибухи і час. Змістилася відстань: прямо перед очима — одна шеренга, друга. Швидкий гарматний вогонь.
Бій іде у відкриту, по полю, рашисти наступають у повен зріст.
Із хрипом пролетів і впав у гущу ворога снаряд, піднявши стовп чорної пилюки і диму.
З лівого флангу щось гучно гахнуло, заглушивши звуки автоматних черг. І знову висока хвиля вогню та землі піднялася в повітря. За нею — друга, третя…
Бій не вщухав.
Страху вже не було. Хоча, як співають побратими з «Антитіл»:
«Боятися не гріх.
Гріх — зрадити своїх».
Вони знали, що не зрадять.
Ніхто.
…Сонце йшло за обрій. На небі одна за другою незгасними пломінцями засвічувалися яскраві зірнички.
Десь далеко на заході, як незрозумілий сигнал, широкою багряною смугою запалав горизонт.
Аделя Григорук
Фото ТСН