Села Гадинківці і Швайківці розташовані на берегах мальовничої ріки Нічлави на Поділлі. Ці терени були заселені віддавна. Ще з XVI ст. походять згадки про великий курган-могилу на східній околиці цих сіл. Археологічними розкопками 2007 року поблизу Швайківців виявлено пам’ятки давньоруської культури.
Львівський археолог Микола Бандрівський розкопав курган VII-VI століть до н. е. з похованням представника тодішньої військової аристократії. Зокрема, у могилі було знайдено унікальні артефакти – залізну бойову сокиру із залишками дерев’яного руків’я та рештки панцира, виконаного з-понад 800 залізних пластин-лусок (1).
Перша згадка про село Гадинківці походить з львівських актових книг і датується 1491 роком. Тоді воно було приданим Єлизавети, сестри Івана Караша з Обельниці, що вийшла заміж за Миколу Гербурта (2). При укладанні податкового реєстру у 1564 році в Гадинківцях, що належали до Теребовельського повіту, замешкувало 11 платників податків і було чотири дворисадиби(3). У податковому реєстрі 1578 року село, власність Куропатвів, зазначене як зруйноване і спалене до тла татарськими загонами (4). В цей час воно вже належало до Галицького повіту. Перша згадка про село Швайківці походить з податкового реєстру Подільського воєводства, укладеного королівським ротмістром і митником подільським Станіславом Яцимірським 1569 року. Згідно з його записом, воно належало тоді дідичеві Ґолінському і мало трьох орачів, кожен з яких повинен був сплачувати від плуга по 10 ґрошів (5). Треба підкреслити, що ці, розташовані поруч, села віддавна належали до різних воєводств і їх розділяла границя між Руським Гадинківці та Подільським Швайківці воєводствами.
На жаль, не збереглося багато джерельних матеріялів про історію цих сіл у XVI-XVII ст. З львівських гродських книг відомо, що 1648 року село Гадинківці, яке тоді належало подільському хорунжому Александру Центнеру, мало виставити певне число вояків (6). Ймовірно, воно було дуже знищеним під час української Визвольної війни, бо 1667 року до сейму поступила просьба послів про надання його воєводі брацлавському Янові на Потоці Потоцькому серед інших знищених і обезлюднених сіл в Коломийському і Теребовельському повітах (7). Ця просьба була повторена і у 1668 році (8). Невідомо, коли сейм задовільнив її. У 1676 році ці села підпали під турецьку владу і були включені до Кам’янецького еялету. Дефтер – податковий реєстр цього еялету за 1681 рік так описує їх стан: “Село Гадинківці, неподалік від Чорткова, опущене. Водяний млин один зруйнований, стави два зруйновані, Шляхом оцінки вартість його 4500. Тому що згадане село є розташоване на границі, воно зареєстроване в демаркаційному протоколі як таке, що одночасно є у власності Речі Посполитої і Порти. Але ніхто про це не знає. 1681 року польський король Ян III Собєський вислав до підпаші Чорткова лист з вимогою повернути Гадинківці і Оришківці під польську владу, на що паша Кам’янця Ахмед дав згоду” (9). “Село Швайківці, опущене, неподалік від Чорткова. Водяний млин один зруйнований, став один зруйнований. Шляхом оцінки вартість 5000” (10). Ймовірно, ще перед турецьким пануванням ці землі були надані Сеймом Потоцьким, бо після їх повернення у Річ Посполиту 1699 року, вони належали власне до цієї родини. 1711 року польський король Август II поширив права пожиттєвого володіння селом Гадиньківцями Стефана Потоцького на його жінку Тересу Контську (11).
Власне з цього часу походять і перші згадки про сільські церкви в обох селах. У реєстрі греко-католицьких церков Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії, складеному 1708 року єпископом Йосифом Шумлянським, в числі священиків Чортківського намісництва (деканату) вказано священика церкви Введення Пр. Богородиці в Гадинківцях і священника у Швайківцях (12). На жаль, віднайти давніші документи про виникнення церков у цих селах не вдалося. Якщо вони і існували давніше, то були знищені під час турецького панування. Польський історик Александер Яблоновський, який уклав атлас руських земель Речі Посполитої на зламі XVI-XVII ст., відзначив на ньому церкву в Гадинківцях (13). Але не відомо, на які джерела він посилався.
Перші конкретні відомості про церкви в обох селах походять з книги візитаційних актів початку XVIII ст., що зберігається в Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (14). Найдавнішими є акти ґенеральної візитації Львівсько-ГалицькоКам’янецької єпархії 1732-1733 років. В ньому сказано: «Село Гадинківці належить до ключа Чортківського. В цьому селі парох Андрій Пашковський за презентою ясновельможного пана Стефана Потоцького, старости теребовельського, ясновельможним о. Атаназієм Шептицьким 1717 року в Уневі висвячений. Пияк добрий, часто, а власне завжди упивається і з людьми свариться. Книжки Євангелія, Служебник, Шестодник, і Тріодь цвітна йому належать. Церква Введення Пр. Богородиці порядна, під ґонтами, двері замикані на замок, Іконостас з образами сницерської роботи, під срібло належно мальований. Вівтар на стовпі обрусом чорним вкритий, на ньому антимінс в корпоралі належний, хрест олов’яний, другий дерев’яний, кивот без замку, гробниця (дарохранильниця) олов’яна. Мирниці і посуд зі всіма додатками олов’яні. Хрест процесійний і дві хоругви на полотні. Дзвінок при вівтарі і кадильниця. Трефологіон, Тріодь постна, Півустав і Псалтир церковні. Дзвіниця належно в’язана, під ґонтами. На ній п’ять дзвонів, перший вартістю 240 золотих, другий – 15 талярів, третій – 18 талярів, четвертий – 20 золотих, а п’ятий 40. Цвинтар огороджений. Братство без фундації, лише пунктами керується» (15).
З цього опису видно, що дідичем села 1717 року ще був Стефан Потоцький, який дав презенту священнику Андрію Пашковському. Не дуже приглядний опис поведінки священника на час візитації ще не свідчить про те, що він завжди таким був. Адже, власне за нього у 1718 році і була збудована гадинківська церква, яка простояла майже до Першої світової війни. Ймовірно, прийшовши в село на парохію у 1717 році о. Андрій Пашковський і зініціював будівництво нового храму замість давнішого, зведеного відразу після звільнення території від турецького панування в кінці XVII ст. Про це згадує акт візитації парохії Гадинківці за 1758 рік. Наведемо його в перекладі сучасною українською мовою: «Село Гадинківці. Церква Введення в храм Пр. Богородиці дерев’яна, з тертого дерева, під ґонтами, на ґрунті віддавна посвяченому коло 1718 року коштом попереднього пароха і частково парохіян виставлена. Посвячена о. Василем Твардиєвичем, тодішнім чортківським деканом, як люди і знаки, тобто хрести на стінах стверджують. В ній вівтар і престіл пропорційний, вкритий трьома тонкими обрусами, між якими антимінс з реліквіями, і з мальованим антепедіумом. Кивот, і пушка (дарохранильниця) на зберігання Святих Дарів в ньому помальовані. Розп’яття дерев’яне. Ліхтарів великих дерев’яних чотири, з яких два мальовані на червоно, і два менші олов’яні. Підлога кам’яна. Двері зі замком внутрішнім залізним. Дзвіниця навпроти церкви з даху опала і репарації потребує, як і церква. На дзвіниці п’ять дзвонів. Цвинтар частково опарканений. Деісус (іконостас) з апостолами, пророками і чотирма намісними образами сницерської роботи гарно змальований. Заслінка одна зелена китайкова, друга в паски газова. Хоругва одна китайкова, а три на полотні мальовані. Образ процесійний. Плащаниця на полотні. На жертовнику, двома обрусами прикритім, два образи… Книги церковні: Євангелія друкована львівська, Мшал унівський, Служебник, Требників два львівські, третій унівський, Апостол, Трефолой, Октоїх, Тріоді дві львівські, Псалтир, Часловець, три служби. Метрики чотири провадяться. Парох о. Василь Сливацький, висвячений преосвященним Атанасієм Шептицьким цілої Руси митрополитом 1736 року за презентою вельможної пані Тереси з Контів Потоцької, маршалкової надвірної коронної, 18 січня 1736 року виданої» (16).
Отже, о. Андрій Пашковський був парохом Гадинковець від 1717 по 1736 рік, в якому парохом висвячено о. Василя Сливацького. Заслуговує на увагу відзначення візитатором факту, що церква виставлена на ґрунті віддавна освяченому. Це означає, що в селі існувала церква ще до турецького панування, тобто в XVII ст. На жаль, нічого з описаного у цьому акті візитації в теперішній церкві не збереглося – ні церкви, ні дзвіниці, ні ікон, ні літургійних книг, нічого. Найбільше жаль, що не збереглися ті давні метричні книги, в яких священник вів записи про народження, одруження і смерть мешканців села.
Далі у акті візитації іде надзвичайно цікавий опис ґрунтів, в якому згадуються як околиці села і присілки, так і тодішні мешканці. «Ґрунти церковні для утримання пароха є: Площа, на якій стоять плебанія і цілий двір з городом, при самій дорозі до церкви і тягнеться аж до ставу, з одного боку межуючи з ґрунтом Василя Подольського, а з другого – Андрія Козицького. Величина його на півтора дня орання. За цвинтарем город на пів дня орання, з одного боку – вулиця, з другого – ґрунт Гринька Химлявого, кінцями граничить з одного боку – з орними полями і з другого – з цвинтарем. Орні поля За Гробельками від Оришковець на три дні орання в межах з однієї сторони поля Василя Козицького, з другої – Семаня Подольського, суголовками прилягає одним – до ставу, а другим – до лісу. Під Сидоровим Порубом на один день орання, тягнеться вздовж дороги, що веде до лісу, а з другого боку – Сидоровий Поруб, суголовками прилягає одним – до сіножаті панського пасічника, а другим – до лісу. Коло Пасіки Гончарової від Чорткова поле на сім днів орання, зі сходу межує з нивою Романа Ґадинового, від заходу – Іваха Литвинового, суголовками прилягає одним до лісу, другим – до нив громадських. Коло Рудки там само поле на два дні орання, зі сходу межує з нивою Василя Козицького, від заходу – Семаня Подольського, кінцем одним прилягає до Рудки. Коло Фіґури від Чорткова на півтора дня орання, з одного боку межує з нивою Семаня Подольського, з другого – Андруха Козицького, прилягає суголовками одним до саду, в якому панська пасіка. Від Чорткова між дорогою до Швайківської границі і дорогою, що веде до Чорткова, межуючи з нивою Гринька Щербанчиного на днів п’ять орання. Там само, напроти пасіки швайківського пароха на один день орання, в межах з нивою Яцка Панчака а з другого боку – згаданий вище гостинець. На Загумінках за церквою на два дні орання, з одного боку нива Гринька Беднарчука, з другого – Яцка Ковпака, суголовками прилягає одним – до церкви, а другим – до ниви Василя Ризака. Від Коцюбинець за ставом на два дні орання, межує з нивою Василя Козицького з одного боку, Андруся Козицького – з другого, тягнеться то поле від ставу, а прилягає до ниви Василя Фурманюка. За ставом коло села на два дні орання, яке тепер лежить толокою, але при вимірі громаді парохіяльне поле не забирають. Сіножать від Чорткова на 24 косарів в Грязині, з одного боку якої толока, за якою відразу нива посередньо парохіяльна починається, а з другого боку сіножать Гринька Войткового. На цій сіножаті теперішній парох ниву на шість днів орання заложив. Сад в лісі від Панської долини, дохід з якого по половині йде на церкву і на пароха. Цих ґрунтів здавна парохи спокійно уживали, ерекційного акту на них дотепер немає. Це підтверджують Яцко Ковпак, Яцко Фурман, Яцко Байрак, Гринько Цебрик. Парохіян в селі числом 74» (17).
Як видно з опису, в селі були ґрунти, звані За Гробельками, Сидоровий Поруб, Пасіка Гончарова, Рудка, Коло Фіґури, Загумінки, Грязина, Панська Долина. Серед тогочасних мешканців села згадані Яцко Байрак, Гринько Беднарчук, Гринько Войтковий, Яцко Ковпак, Андрій (Андрух) Козицький, Василь Козицький, Івах Литвиновий, Яцко Панчак, Василь Подольський, Семань Подольський, Василь Ризак, Яцко Фурман, Василь Фурманюк, Гринько Химлявий, Гринько Цебрик, Гринько Щербанчин.
Як і в кожному візитаційному акті, відзначено рекомендації для пароха. «Вельможний єгомость о. Антон Онуфрієвич, протонотар апостольський, офіціял галицький і візитатор ґенеральний під час візити церкви гадинківської, зауважуючи насамперед дефекти, що є, як то що церква і дзвіниця потребують репарації дахів, цвинтар не до кінця обведений парканом, наказав ці недоліки поправити. Братству про артикули постаратися і всі залеглості оплат, згідно з записаною інформацією, виконати. Для ґрунтів ж постараюсь про специфікацію їх в колятора церкви і поінформую про результат. Також, наказав велебному парохові щоби парохіян молитов, катехизму тощо навчав, незнаючих щоби ані за кумів, ані у шлюб не благословив» (18). Видно, о. Антон Онуфрієвич не виконав свого наміру і не добився ереційного акту на ґрунти у дідичів села, бо й пізніше парох уживав їх за давним звичаєм, без письмового акту. Щодо ремонту дахів церкви і дзвіниці та опарканення цвинтаря, то ці приписи були здійснені, бо церква простояла ще півтора століття.
В інвентарі села за 1771 рік, укладеному після страшної пошесті чуми 1770 року і вписаному в Теребовельські ґродські книги дідичкою маєтків Евою Потоцькою, вдовою по Йоахимі Потоцькому, зазначені ті особи, що вижили і повинні були сплачувати податки і відробляти панщину. Серед них названі селяни Яцко і Матвій Байраки, Гринько Беднарчук, Панько Білик, Івась Вовчок, Ілько Доцук (Дудин), Іван Коваль, Андрух Когут, Дмитро і Михайло Козицькі, Яцко Колпачин, Антон Коник, Лесько Лаврів син орендаря, Івах Литвинів, Федько Макогон, Ґжесь Мелимука, Мартин Мельник, Прокіп Литвинчук, Дмитро Рогів, Федько Сидин, Павло Сторожуків, Лавро Литвинів ткач, Іван Фурманів, синівець Фурмана, Кость Хомишин, Петро Шидловський, Гринько Юрків, Івась Яциків. Серед тих, що були звільнені від податків згадані отаман Стефан Шевручин, присяжний Федько Ризак, побережники Гринько Гриб і Іваник, гуменний Гринько Колпачек, польовий Микола Войтишин та рибак Стась Цебрик. Не згаданий священик, що теж був звільнений від податків і панщини. Ймовірно він (о. Василь Сливацький) помер під час пошесті (19). В пошесті чуми згинули аж 63 мешканці села з родинами, про що засвідчив своїм підписом хрестом присяжний Хведько Ризак: Іван Андрійковий, Іван Байрак, Гринько Байраковий, Василь Бандура, Яцко Бандуриний, Стах Безушків, Івась Безущак, Яцко Біляк, Микита Богонос, Яцко Богонос, Андрусь Богоносець, Федько Боднар, Михайло Боднар, Яцко Гончар, Лесько Грабовий, Гринько Гриб, Василь Гриньовий, Василь Ґраб, Федько Дубовий, Гнат Дудка, Іван Дук, Семко Дяк, Мацько Кжижбовий, Андрух Козицький, Михайло Козицький, Яциш Копачка, Юрко Куторовий, Михайло Лавруковий, Лавр Литвиновий, Йоахим Локап, Іван Макогон, Гринько Мельник, Михайло Мельник, Федько Міськовий, Іван Міськовий, Іван Ориник, Іван Пакуля, Семень Подольський, Михайло Поповий, Микита Реміняк, Ґжесько Реміняковий, Мартин Ризак, Юрко Романовий, Тимко Струж (Сторож), Стефан Тихолаз, Михайло Тихоліс, Ґрасушка Ткач, Яцко Федьковий, Стефан Фільварковий, Лесько Фільварковий, Яцко Фурмановий, Михайло Хомишин, Стефан Цебрик, Іван Шарварковий, Собко Швець, Михайло Шусц, Лесько Щербанчук, Іван Юрковий, а також Казьо з Петрикового, Олекса на Табаровому, Маруня на Обремського (20). В живих залишилися лише 35 господарів.
У 1770-х роках село разом з маєтком перейшло у володіння Вінцента Потоцького (21), який після розводу зі своєю дружиною Анною Мицельською у 1794 році залишив їй добра Гадинківці і Оришківці. 1796 року вона вдруге вийшла заміж за Юзефа Цєлєцького, якому і перейшли ці маєтки (22).
На жаль, за збереженими документами не можна прослідкувати, доки в селі був парохом о. Василь Сливацький і хто його замінив. В Йосифинській метриці за 1787 рік зазначені лише два городи і ґрунти греко-католицького пароха, не названого по імени – одна нива На Могилі, одна За Ставом, чотири ниви На Рудці і одна За Лісом. Відзначені там і назви ставів Басарабів, Прокопів, Щербалого, Мартинів. Всього замешкалих домів в селі тоді було 81 та панський двір. Цю метрику підписали представник дідича Антон Сташинський та війт Гадинковець Федько Фурманюк, присяжні Федько Сидин і Стах Цебрик та депутат від громади Федько Макогон (23).
Власне за цей період збереглася карта маєтку Гадинківці і Оришківці, виготовлена геометром Юзефом Скупінським 1793 року. На ній село Гадинківці зображене витягненим вздовж Нічлави поселеннням. На ріці, в межах села влаштовані три стави – Деменковський, Романів і Мартинів. В центрі села, поруч з великим сільським майданом стоїть церква. У верхній частині села, при Романовому ставі відзначений панський двір. На схід від Мартинового ставу позначена Могила. На захід від села – гора Беремяни, за якою в Маньовій і Мельниковій долині та над джерелом Рудкою – сільські угіддя. На півдні до Гадинковець прилягають землі меншого села Швайківців, теж витягнених вздовж Нічлави. Вздовж межі між ними йде дорога з Швайковець до Чорткова і стара – звана Зварицький гостинець. В примітках до карти зазначено, що межі домінії Гадинківці і Оришківці ваизначені і сформовані ще 1593 року (24).
Ще один документ «Специфікація всіх реальностей і прав церкви Введення Пр. Богородиці обряду грецького в селі Гадинківцях, деканаті Чортківському, циркулі Заліщицькому» походить з 1803 року (25). Його підписав священник о. Стефан Савічевський, парох гадинківський. Підписали цей документ також війт Семко Цебрик, присяжний Федько Фурманюк, з громади Мартин Мельник і Роман Фурманюк, адміністратор чортківського деканату о. Микола Лесіцький та дідич села Юзеф Заремба Цєлєцький.
На самому початку Специфікації описані будівлі, що належать до парохії Гадинківці. Перш за все, це церква: «Церква Введення Пр. Богородиці з дерева дубового тертого, на підмурівку кам’яному, під дахом ґонтовим, є в доброму стані. При ній дзвіниця, також з дерева дубового, ґонтами побита. Цвинтар при ній зі сторони села тертицями різної якости обведений, а по боках плотом огороджений». Далі йде дуже цікавий опис плебанії і господарських будівель, що дає можливість уявити сільську садибу початку XIX ст.: «Помешкання пароха зруб дерев’яний під солом’яним дахом, до якого входячи зліва – ізба з алькером, печею кахльовою і комином мурованим, а справа – пекарня і при ній комора. Вище цього помешкання – стебник на бджоли в землю вкопаний, брусами дубовими в тартаку різаними обкладений, під солом’яним дахом. Нижче помешкання при гумні – шпихлірик дерев’яний під солом’яним дахом. На гумні – стодола на стовпах дубових, в землю вкопаних, плотом городжена, вкрита солом’яним дахом. При гумні два хліви на коні і худобу на стовпах дубових, в землю вкопаних, плотом городжених, вкритих солом’яним дахом. В розі помешканння – шопа на стовпах дубових, в землю вкопаних, плотом городжена, вкрита солом’яним дахом.» Окремо згадане помешкання дяка: «При церкві халупа для дяка з дильованого дерева, соломою вкрита». В кінці опису будівель додане зауваження: «Помешкання пароха, стебник, шпихлірик і халупа для дяка переважно коштами домінії з додатком громадських коштів виставлені. Решта – два хліви, шопа і стодола – з панського дерева коштом теперішнього пароха виставлені» (26). Отже, садиба священника 1803 року складалася з хати «на дві половини» та господарських споруд – шопи, стебника, а при гумні – стодоли, шпихлірика та двох хлівів. Подібно виглядали і сільські садиби того часу.
Ґрунти церкви, якими користувався парох о. Стефан Савічевський, через брак ереційного акту в Специфікації описані дуже подрібно, з обрахунком геометричним в моргах, сяжнях: «Поле від Оришковець при Низькій Греблі зване, між нивами Тимка Козицького і панською, в користуванні тепер Ігнатія Вишинського. Поле коло Ровів за селом, між нивами Миколи Басараба і Яцка Маймуляка. Поле під Байраковим садом, між нивами Мартина Мельника і Тимка Байрака. Поле над Рудкою між нивами Гринька Костьового і Миколи Байрака. Поле під Лісом або В Рожку зване, між нивами Стася Цебрика і Василя Макогона. Поле За Церквою, в кінці городу священика, між нивами Матвія Яворського і Явдохи Волчишиної. Поле за Мартиновим ставом між нивами Блажія Здановича і Стефана Пастушка. Поле від Швайковець, коло гостинця, ведучого з Чорткова до Пробіжної, з одного боку і нивою Тимка Козицького з другого. Друге поле від Швайковець, з одного боку якого нива Сенька Цебрика, а з другого – гостинець з Чорткова до Пробіжної. Поле при священниковій сіножаті за Березиною, між нивою Мартина Мельника і панським полем, на пасіку Леськові Фурманюкові віддане. Сіножать вище цього поля, на якій парох частково оре, а частково косить. Город при плебанії на овочі, між городами Матвія Яворського і Яцка Костьового. Другий город за церквою між городами Дмитра Дяка і Федька Кузика» (27). Отже, за п’ятдесят років змінилися деякі назви полів і ґрунтів в Гадинківцях – збереглася назва Рудка, За Гробельками стали зватися При Низькій Гробельці, появилися нові назви Березина, Коло Ровів, Байраковий сад, Під лісом або В Рожку, Мартиновий став, а інші старі зникли. Змінилися і прізвища селян, хоча залишилися Байраки (Тимко і Микола), Козицькі (Тимко), Фурманюки (Лесько, Федько і Роман) Цебрики (Сенько і Стась), появилися Басараби (Микола), Вишинські (Ігнатій), Волчишини (Явдоха), Дяки (Дмитро), Здановичі (Блажій), Костіви (Гринь і Яцко), Кузики (Федько), Маймуляки (Яцко), Макогони (Василь), Мельники (Мартин), Пастушки (Стефан), Яворські (Матвій). Треба зазначити, що щойно після укладення специфікації дідич села Юзеф Цєлєцький надав 22 грудня 1803 року ерекційний акт парохії на ґрунти, з тим же ж переліком ґрунтів і привілеїв, що й у Специфікації. Останній її розділ, означений як Сервітути (права) повідомляє: «Від всіх податків і бджільних десятин двірських священик вільний. Податки монархічні, які накладає крайовий уряд повинен сплачувати. Має вільне мливо в млинах гадинківських без віддавання мірки, але лише на власну потребу, не приймаючи під тим претекстом жодного чужого збіжжя. На опал священникові дозволено вивозити з гадинківського лісу в літній період по одній фірі, а в зимовий по дві фіри галуззя зі зрубаного дерева, з обов’язком повідомляти двір. Матеріяли з пня потрібні на репарацію ж будинків і оплітання за дозволом двору видаватися будуть. Через те, що пасовиська окремого священник не має, може пасти свою худобу разом з громадською на її толоках без жодної оплати» (28).
В ерекційному акті Юзеф Цєлєцький додав дві умови, яких повинен притримуватися парох о. Стефан Савічевський і його наступники: Кожної неділі у всі урочисті свята служити службу Божу в обряді греко-унійному, вчити катехизму чи науки духовної щонеділі; За всі послуги християнам чинені брав оплату, яка визначена в імператорському патенті від 1 липня 1795 року і не більше (29).
Власне в цей час, 1783 року, до парохії в Гадинківцях прилучена як дочірня церква в Швайківцях (30). Перший її опис залишений візитатором, який відвідав Швайківці 1733 року: «Село Швайківці дідича пана Маковецького, ловчича лучицького. В тому селі парох о. Іван Мелчан за презентою пані Анни Маковецької, підчашини подільської ясновельможним о. Атаназієм Шептицьким, тодішнім єпископом львівським, 1718 року висвячений. Метрики дві частини, начиння церковне олов’яне, Требник в четвірку, … Октоїх писаний і Апостол, Тріодь Постна, Псалтир є священика. Сам священник терпить великі гоніння від пана Маковецького. Церква Воздвиження Чесного Хреста з дерева кускового помірною структурою виставлена, соломою покрита. Всередині чотири образи на таблицях, інші на полотні. Престіл на стовпі будь-як покритий. Начиння олов’яне, гробниця також олов’яна, антимінс між корпоралами, тільки грубими… Кадильниця. Дзвінок при вівтарі. Євангелія, два Служебники, Часослов, Тріодь Цвітна, Псалтир. Хрест процесійний дерев’яний. Хоругви полотняні. Дзвіниця на стовпах в’язана, ґонтами побита. На ній дзвонів чотири – перший вартістю 14 битих талярів, другий – десять, третій – сорок золотих, четвертий – чотири таляри. Цвинтар опарканений. Братство керується лише пунктами» (31). Отже, після відходу турків село перейшло у власність родини Маковецьких. Тоді ж звели невелику дерев’яну церкву. Її вистрій свідчить про те, що парохія була бідніша, ніж в Гадинківцях. Невідомо, чи парох о. Іван Мелчан був першим парохом у Швайківцях після звільнення цих теренів з-під турецької влади, чи був ще хтось перед ним, бо у реєстрі 1708 року і парох і посвята церкви не зазначені. Іван Мелчан був швайківським парохом від 1718 до 1743 року. Перша церква в Швайківцях простояла недовго, бо у 1757 році була зведена нова дерев’яна церква, яку відвідав і описав 20 листопада 1758 року ґенеральний візитатор о. Антон Онуфрієвич: «Церква Воздвиження Чесного хреста вибудувана з трьома банями і трьома хрестами гарною структурою, ґонтами побита, з підлогою, але ще не поблагословлена. Вівтар великий з образом Пр. Богородиці сницерської роботи, помальований. Престіл пропорційний, трьома обрусами вкритий, між якими антимінс з реліквіями. Антепедіум вкрите вибиваним полотном. Кивот замиканий, помальований. В ньому пушка олов’яна для зберігання Святих Дарів. Ліхтарів великих дерев’яних пара мальована на червоно і пара менших немальованих. Жертовник за вівтарем обрусами вкритий, на ньому хрест дерев’яний. Образи – мальований деісус (іконостас) з апостолами, пророками, чотирма намісними образами сницерської роботи. Три хоругви на полотні. Мальований дерев’яний процесійний хрест. Двері до церкви з замком. Дзвіниця з фірткою в дахах репарації потребує. На ній чотири дзвони. Цвинтар огороджений недобре.* Книги церковні: Євангелія львівська, Мшал унівський, Апостол львівський, Трифолой, Октоїх, обидві Тріоді львівські, Община писана, Требник унівський, Часослов львівський, три Набоженства. Провадяться три метрики. Парох о. Андрій Яремович висвячений ясновельможним о. Атанасієм Шептицьким, митрополитом всієї Руси і інституований 1743 року за презентою пана Костянтина Францішка з Бжезя Лянцкоронського, мечника ґоштинського від 18 квітня 1743 року» (32). Отже, 1758 року стояла нова, ще не поблагословлена церква з новим іконостасом і іншим вистроєм. Порівнюючи цей опис з тією церквою, що дотепер стоїть у Швайківцях, можна зауважити, що теперішня – це та сама давня, але перебудована. Правда, всередині зберігся описаний іконостас, теж дуже перепаскуджений поправленнями і поновленнями. Відсутній і пророчий ряд іконостасу та Розп’яття, яке повинно було його увінчувати. Невідомо і як довго парохом Швайковець був о. Андрій Яремович. В Йосифинській метриці 1786 року парохом названий о. Літинський, який був останнім парохом окремої парохії Швайківці (33).
Далі у акті візитації 1758 року йде опис ґрунтів: «Пляц, на якому плебанія разом з гумном, городом і садком коло церкви стоїть, віддавна церковний, тягнеться від дороги вниз аж до води, з одного боку межуючи з ґрунтом Василя Кобельника, а з другого – з городом єврейським. Поле до орання, найперше при гостинці Гадинківському, на чотири дні, що межує з нивою Давида Романського з одного боку, а з другого – з нивою Василя Присяжного, кінцями прилягає одним до того ж гостинця, а другим – до Дубини. На тому ґрунті пасіка священника, вільна від податків. Нижче Дубини, між дорогами, що ведуть до Чорткова, поле на шість днів орання між нивами Федька Туза і Василя Кобельника, суголовками прилягає одним до Дубини, а другим до громадських сіножатей. Від Шманьковець Hа Вишнях поле на чотири дні орання між нивами з одного боку Василя Кобельника, а з другого Івана Яцишиного, суголовками прилягає одним до ставу, а другим до нив громадських. Від границі гадинківської на полю, званім Подоба на один день орання між нивами Васька Кураша, з другого боку Івана Міщука, суголовками до гадинківського гостинця прилягає. Коло того ж гостинця поле на один день орання між нивами Процька Давидового, з другого боку Стефана Дудчака. Там же за долиною поле на один день орання між нивами Василя Яцишиного з одного, і Василя Галушовського з другого боку. За річкою від Гадинковець, коло війтівського млина поле на два дні орання тягнеться від самої границі гадинківської з одного боку, а з другого – гостинець до Пробіжної, суголовками також до гостинця колиндянського прилягає. Від Гриньковець поле на один день орання, межує з нивою Васька Кураша з одного боку, і Івана Михалчука з другого. Від Колиндян поле на два дні орання між нивами з обох боків Давида Романського, суголовками прилягає одним до панського лану, а другим до нив громадських. Над ставом коло села поле на два осінні дні між нивами Василя Яцишиного і Федора Туза. Там же, недалеко, коло млина ґонтового на півтора дні орання між нивами Петра Шеша з одного і Антона Шеша з другого боку. За тим же млином сіножать на косарів дванадцять. Цих ґрунтів здавна уживали священики. Ерекційного акту дотепер немає. Підтвердили старший брат Василь Яцків і інший Федько Туз, мешканці Швайковець і парохіян 26» (34). Як видно з опису, в Швайківцях були ґрунти, звані Hа Вишнях, Подоба, ліс Дубина, два млини – війтівський і ґонтовий. Серед 26 тогочасних мешканців села згадані Василь Галушовський, Процько Давидовий, Стефан Дудчак, Василь Кобельник, Васько Кураш, Іван Михалчук, Іван Міщук, Василь Присяжний, Давид Романський, Федько Туз, Антон Шеш, Петро Шеш, Іван Яцишин, Василь Яцишин, Василь Яцків. Цікавинкою є і присутність в селі єврейського населення.
В поствізитаційних розпорядженнях о. Антон Онуфрієвич записав «найперше недоліки, як то відсутність на вівтарі напрестольного хреста з корпусом, попсуте начиння, дуже низькі північні дияконські двері, дзвіницю і паркан цвинтарний швидко поправити. Також щоби парох парохіян і їх дітей щонеділі і в свята навчав і неуків за кумів не брав та шлюбного благословіння їм не давав. Через те, що церква не поблагословлена заборонив в ній служби Божі. Братству про артикули постаратися і всі залеглості оплат, згідно з записаною інформацією, виконати. Для ґрунтів ж постараюсь про специфікацію їх в колятора церкви» (35). Окремо, в загальному підсумковому висновку за результатами візитації Чортківського деканату о. Онуфрієвич розпорядився приєднати швайківську парохію до гадинківської до того часу, поки не буде благословлена новозбудована церква в Швайківцях. На жаль, документи про дату її благословлення не збереглися. На відміну, від Гадинковець, для Швайковець о. Антон Онуфрієвич таки добився ерекційного акту на ґрунти. Його надав дідич села Стефан Маковецький 10 листопада 1764 року (36). В Йосифинській метриці 1787 року парох швайківський о. Літинський користувався землями, розташованими За Городами, За Дільницями, За Ставом і Біля границі Пробіжнянської. Цю метрику підписали представник дідича Ґ. Любанський та війт села Швайківців Андрій Кадийовський, і присяжний Петро Давидів (37).
Невідомо докладно, відколи парохом в Гадинківцях і Швайківцях став о. Стефан Савічевський, і як довго він був, та хто його замінив. Відповідь на ці питання могли би дати Метричні книги, але невідомо чи вони збереглися. 1818 року адміністратором парохії був о. Макар Савічевський, ймовірно син о. Стефана (?), який народився 1784 року в Гадинківцях. Отже, о. Стефан Савічевський був парохом щонайменше від 1784 по 1817 рік. Францисканська метрика Гадинківців 1820 року, яку підписали дідич Юзеф Цєлєцький, депутати громади Стефан Ґжевачевський, Гарасим Гриб, виборні Семко Цебрик, Лесько і Семко Стасіви, Антон Цебрик та Фелікс Москалюк, не називає імени священника (38). В Шематизмі Львівської єпархії на 1832 рік парохом названий о. Михайло Струмінський, а на 1836 рік – о. Яків Шанковський (39). Дальше через парохію прокотилася низка адміністраторів, які будучи щойно висвяченими чи парохами сусідніх сіл, не завжди добре опікувалися Гадинківцями і Швайківцями. Отже, від 1838 по 1840 рік адміністратором був о. Іван Сенатович, від 1840 по 1842 – о. Семен Лукасевич, парох Пробіжної, від 1842 по 1843 – Олексій Навроцький, від 1843 по 1844 – о. Филип Галінатий з Коцюбинець, від 1844 по 1845 – о. Дмитро Ходоровський, відразу після висвячення, від 1845 по 1847 знову о. Филип Галінатий, від 1847 по 1848 – о. Микола Чаплінський, невдовзі після висвячення, а від 1848 по 1850 – о. Яків Горбачевський, відразу після висвячення. Щойно у 1850 році на постійну роботу в парафію направили о. Тому Боратинського, який був парохом до 1855 року – до смерти в Гадинківцях під час епідемії холери. Він був похований на сільському цвинтарі. Власне в час нескінченних змін адміністраторів виник конфлікт між мешканцями Гадинківців і Швайківців, який підтримала тодішня дідичка Швайківців Катерина Спендовська. Вона, на просьбу мешканців села, подала 1842 року просьбу про виділення Швайківців в окрему капеланію зі своїм парохом. Після отримання негативної відповіді з проханням звернулася вся громада села Швайківців. Цей документ зберігся в історичному архіві у Львові: «Дізналися ми по відмову дідичам нашим у створенні капеланії і щоби ми мали священика на місці в Швайківцях, і хвалу Богові, і науку релігійну коштами наших дідичів Спендовських, а звідси і краще виховання дітей наших і підростаючого покоління. Для цього і шкілку нам обіцяли дідичі для навчання дітей наших на час, коли священник буде, для якого і помешкання в минулому році вони вибудували зі всією господарською забудовою. Така сумна звістка дійшла до нас. Позаяк цісарськокороліський циркулярний уряд відмовив, а тим самим і хрещення пізніше дітей наших у нас старших забране буде, а бачачи як за добром нашим обстають наші дідичі, поновно просимо, щоби їх турботи про нас не припинялися, і щоби ми могли отримати їх обіцянку, тому що дуже терпимо від Гадинківців, через які не дістають наші діти науки святої і не мають служб Божих. Від часу, як відійшов о. Сенатович з парохії терпимо різні прикрості так, що часом, якби не старання і пильність наших дідичів, то би ми невисповіданими помирали і похорону не було би кому відправити. Скільки вони чужих священиків наймали на похорони і хрестини. Вони постаралися і по відпуст річний в нашій церкві. Без них і діти наші не знали би жодної віри через парохію гадинковецьку, до якої ми нещастям нашим приєднані. Те село віддавна нам ненависне, злі сусіди і тяжкі вороги наші, так для панів наших пани гадинківські, як і громада тамтешня для нас. Раді би видерти нам землю нашу, а то і життя, бо вже за наших панів-дідичів двоє людей наших гадинківськими людьми забито. Варти нам ставлять під нашим селом, під різними приводами, щоби ми не відвідували церкви їхньої. А тому потрібно, щоби ухилитися від різних неприємностей, які дуже часто зазнаємо, нас відділили назавжди від Гадинковець і щоби ми мали свого священика на місці. А якщо би, на наше і наших дітей нещастя, не дозволили місцеву капеланію то просимо, щоби наші пани добилися для нас у високих урядів приєднання до Коцюбинець, звідки тепер маємо нашого шанованого теперішнього священника Галінатого, який і парохію гадинківську обслуговує, який своїми науками і зразковими службами Божими нас і наших дітей утримує в релігії і покорі. Або ж до парохії в Колиндянах, селі, з яким граничимо і ніколи не мали і не маємо сварки. Які то просьби в імени цілої громади нашої швайківської підписуємо Гаврило Давидюк і Михайло Тимків, депутовані від громади, Івась Стемпель і Івась Процків – від братства церковного, Андрух Іванців війт, Мацько Шимків і Павло Миколів – присяжні» (40). Ця просьба селян, звичайно, залишилася без вирішення і село продовжувало належати до Гадинківської парохії. 1850 року о. Тома Боратинський збудував нову дерев’яну плебанію. Але, заразившись під час епідемії холери він помер 1855 року і був похований на місцевому цвинтарі.
1855 року на парохію прийшов молодий і енергійний о. Іван Корній. У 1860 році з його ініціятиви була відновлена церква в Гадинківцях і наново освячена. Дещо пізніше він зініціював відновлення церкви в Швайківцях. Під час цього ґрунтовного ремонту швайківська церква з трибанної перетворилася на безверху будівлю. Дім о. Корнія став місцем, навколо якого гуртувалося українське життя. Його донька Олена вийшла заміж за о. Миколу Січинського (1850-1894), відомого діяча народовця, посла до Галицького Сойму.
Впродовж всього XIX ст. село Гадинківці належало дідичам Цєлєцьким – Юзефові (†1829), його синові Станіславові-Ігнатію (†1855), внукові Альфреду-Каролю (†1892) і накінець правнукові Артуру (†1930). В першій половині XIX ст. Станіслав Цєлєцький організував у селі фабрику поташу, а в 1840-х роках спробував розводити гусениці шовкопряда і прясти шовк, на початках навіть з певним успіхом. Великий панський двір розташовувався посеред села. З часом, він перетворився на джерело полонізації. Особливо цьому сприяв Артур Цєлєцький. На початку XX ст. він подарував великий мурований будинок корчми латинським сестрам-служебницям, які вели в ньому польськомовну захоронку для дітей. Після Першої світової війни дідич Цєлєцький передав латинській парохії в Жабинківцях мурований будинок ґуральні, яка перебудувала його на костел. 1921 року Артур Цєлєцький розпарцелював свої ґрунти Коло Могили частково між українцями, поверненцями з Канади, але більшість ґрунтів За Лісом, недалеко від залізничної станції Гадинківці – між польськими колоністами, які 1925 року утворили там окрему громаду Заремба (за гербом Цєлєцьких). Сам же ж Артур перенісся до Кракова, забравши з собою і домовини з прахом предків, які були похоронені на гадинківському цвинтарі в мурованій каплиці.
По смерти о. Корнія (†1890) від 1891 по 1928 рік парохом села був о. Климент Соневицький (41). Він став керівником не тільки релігійного, але й національного життя мешканців села. О. Климент став головою читальні, головував на вічах, зокрема в часі сільського селянського страйку 1902 року, боротьби за виборчу реформу та передвиборчих змагань. Село Гадинківці здавна здобуло собі славу тим, що батьки незвичайно дбали про освіту своїх дітей і посилали їх до середніх та й високих шкіл, незважаючи на те, що були незаможні, бо в селі не було багатих селян, тільки середняки і малоземельні. Ця тяга до освіти помітна вже наприкінці XIX ст. завдяки вкладові родини Сімовичів. Вже в шематизмах за 1841 і 1853 роки відзначено, що в Гадинківцях існувала парохіяльна школа. Учителем у в ній в другій половині XIX ст. був Іван Сімович з Білобожниці, уродженець 1834 року, знаменитий педагог. Він передчасно помер 1886 року в Гадинківцях, залишивши сімох малолітніх дітей. Проте вдова, Юлія з Прокоповичів (1838-1932), вивела їх в люди, зокрема сини відіграли визначну роль в релігійному і національному житті Галичини. О. Михайло Сімович (1869-1951) був катехитом середніх шкіл у Чернівцях, а після окупації Буковини Румунією – апостольським візитатором греко-католицької церкви на Буковині, священником був і о. Аполоній Сімович, учителем Дем’ян, який помер на туберкульоз підчас Першої світової війни під Віднем, і нарешті відомий науковець-філолог, професор, доктор Василь Сімович (1880-1944). Священником став і перший вихідець з селян, шкільний товариш Михайла Сімовича Григорій Хомишин (1867-1945), пізніший єпископ Станиславівської єпархії, замордований в совєцькій тюрмі.
Власне з ініціятиви о. Климента Соневицького розпочалося 1909 року зведення нового мурованого храму в Гадинківцях. Урочисте освячення його здійснив станиславівський єпископ Григорій Хомишин 21 вересня 1913 року, посвятивши нову церкву Різдву Пр. Богородиці.
Церква постала посеред села на місці давнішої дерев’яної. На жаль, не вдалося віднайти імени архітектора, але це був хтось, що орієнтувався на сакральні споруди львівського ахітектора Василя Нагірного.
Це хрестовокупольна, візантійського типу споруда, орієнтована по осі схід-захід, мурована з цегли, отинькована, на обличкованому каменем підмурівку. Квадратову наву увінчує велика шоломова баня, що виростає з високого восьмибічного барабану з вужчими скісними гранями. Баня завершена ажуровим ліхтарем з хрестом. До квадратової нави прилягають прямокутні рамена (видовжений бабинець, та коротші північне і південне) і півциркульний вівтар з двома низькими прямокутними ризницями. Рамена вкриті двосхилими дахами, гребені яких сягають нижнього краю вікон четверика нави, а вівтар – півконічним дахом Всі рамена, крім вівтаря, фланковані наріжними восьмигранними вежами на квадратових постментах, увінчаними цибулястими баньками на ажурових ліхтарях. Симетрично до вівтаря прилягають захристії під двосхилими дахами, з входом у східній стіні південної. Всі дахи вкриті оцинкованою бляхою.
Площини стін торців пластично оживлені великими арковим нішами з півциркульним вікном у профільованому обрамуванні, бічних стін оздоблені декоративним аркатурним фризом і профільованим карнизом. У східній частині вівтаря – кругле вікно. Чільний фасад осьової композиції, акцентований приставленим порталом з барокізуючим фронтоном, увінчаним кам’яним хрестом. Над порталом – два аркові вікна. До церкви веде два входи: головний від заходу та додатковий – у східній стіні північної ризниці.
В інтер’єрі простір нави розкритий до зеніту куполу на восьмибічному барабані, нижній ярус якого підкреслений профільованим карнизом. Барабан посаджений на чотири підпружні півциркульні арки та вітрила. Світло падає крізь вісім вікон у гранях барабану. Всі рамена перекриті півциркульними склепіннями, а вівтар – півкуполом. Хори розташовані в бабинці над входом.
Іконостас XХ ст., різьблений чотириярусний, аркової побудови. Нижній ряд іконостасу виготовив і розписав уродженець села маляр Теофіль Фірманюк на кошти фудатора Тимка Бабина. Верхні ряди були виконані щойно після Другої світової війни Ярославом Угляром. Стіни церкви вкриті орнаментальними розписами з сюжетними картинами. Зліва від іконостасу розташована казальниця, вихід на яку веде в стіні з південної ризниці, а справа – бічний вівтар Св. Миколи. В запрестольному вівтарі поміщена ікона Пр. Богородиці в золочених ризах, ймовірно єдина ікона зі старої церкви.
Навпроти входу в церкву, при огорожі дещо справа стоїть мурована стінна дзвіниця з трьома арковими прорізами на дзвони. Зберігся лише один невеликий, але, як повідомив дописувач в австрійському журналі «Mitteilungen» за 1909 рік, на нову дзвіницю були перенесені два старі дзвони – одни зі зображенням Пр. Богородиці 1713 року та другий – 1731 року (42).
В радянські часи село назване Комсомольським, первісну назву повернули 1990 року. Церква в селі діяла весь період радянської влади, правда, після так званого Львівського собору 1946 року перейшла до Російської православної церкви. Але з відродженням Української держави першою на Тернопільщині повернулася в лоно греко-католицької церкви.
Поруч з дзвіницею 5 серпня 2007 року освятили пам’ятник блаженному мученику Григорію Хомишину. Божественну Літургію провів владика Володимир Війтишин. Єпископ Григорій Хомишин проголошений блаженним мучеником у Львові 27 червня 2001 року папою Іваном Павлом II. Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року в Гадинківцях. Після закінчення Духовної семінарії прийняв св. Тайну Священства. Продовжував студіювати богословські науки у Відні (1894-1899). 1902 року митрополит Андрей Шептицький призначив о. Григорія ректором Духовної семінарії у Львові. Інтронізація о. Хомишина на Станіславівського єпископа відбулася 1904 року в соборі Св. Юра. 1939 року його вперше арештувало НКВД. Вдруге єпископа арештували в квітні 1945 року і вивезли до Києва, де він помер 17 січня 1947 року у в’язниці НКВД.
На відміну від гадинківської, швайківська церква була зачинена на початку 1960-х років і відчинена для Богослужень щойно з утворенням Української держави. Ремонт, проведений відразу після відчинення церкви, спотворив її як зовнішній, так і внутрішній вигляд. Про походження церкви з XVIII ст. свідчить вхід в південній стіні бабинця, характерний для цього реґіону у XVII-XVIII ст. Три прямокутні зруби, витягнені по осі схід-захід. Ширший квадратовий зруб нави критий вищим двосхилим дахом зі сліпим ліхтарем на гребені, увінчаним кулястою маківкою. Ще дві такі ж кулясті маківки з кованими хрестами вінчають гребені двосхилих дахів бабинця і вівтаря. Церкву оперізує піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів через вертикальні подпори. Ще одним свідченням її давності є два спарені прямокутні вікна в південній стіні нави та одне в північній. Таке розташування вікон характерне для XVIII ст. На жаль, піддашшя, випусти та зруб підопасанння ошальовані вертикально дошками і помальовані синьою фарбою, що дуже спростило естетичне сприйняття будівлі. Погіршують його і прибудови під піддашшям та непропорційна ризниця при південній стіні вівтаря.
Всередині зберігся чотириярусний різьблений і золочений іконостас рядової побудови з середини XVIII ст. Правда, пророчий ряд його втрачений, а ікони трьох інших безжально перемазані непрофесійними малярами.
На захід від церкви на початку 2000-х років встановлено бюст блаженного священномученика української греко-католицької церкви XX ст. єромонаха о. Віталія Байрака. Блаженним проголосив його папа Іван-Павло II під час відвідин України у 2001 році.
Віталій (Володимир) Байрак народився 24 лютого 1907 року в Швайківцях в релігійній сім’ї. 1922 року поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи. 4 вересня 1924 року вступив до монастиря ЧСВВ. Після новіціаяту у Крехові та підготовки при монастирях у Лаврові, Добромилі та Христинополі вивчав філософію та богослов’я. 26 лютого 1933 року склав схиму, а 13 серпня 1933 року висвячений у Жовківському монастирі. Свою першу Службу Божу відправив у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. У Жовкві єромонах Віталій докінчив свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена Жовківського монастиря, доручивши парохіяльну канцелярію. В кінці червня 1941 року о. Байрак замінив замученого 29 червня 1941 року більшовицькими окупантами ігумена Дрогобицького Свято-Троїцького монастиря о. Якима Сеньківського. Після приходу радянських військ, з 8 серпня 1944 року о. В. Байрак душпастирював у Бориславі. Однак 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької области арештували його і звинуватили в антирадянській діяльности. Його засудили до восьми років позбавлення волі, але після побоїв у дрогобицькій тюрмі він помер 16 травня 1946 року.
Використані джерела в публікації.
1. За матеріялами преси.
2. Akta grodzkie i ziemskie (AGZ). – Lwów, 18??. – T. 19.– S. 69.
3. Źródła dziejowe. T. XVIII, cz. I. Polska w XVI w. Ruś Czerwona. – Warszawa, 1902. – S. 99.
4. Ibid. – S. 95.
5. Źródła dziejowe. T. VIII. Polska w XVI w. Ziemie ruskie. Vołyń-Podole. – Warszawa, 1889. – S. 226.
6. AGZ. – T. 24. S. 69.
7. AGZ. – T. 24. S. 262
8. AGZ. – T. 24. S. 275.
9. Kołodiejczyk D. The Ottoman Survey Register of Podolia (ca.1681). Defter-I Mufasal-I Eyalet-I Kamanice. Part One. – Cambridge-Kyiv, 2004. – P. 453.
10. Ibid. – P. 452-453.
11. AGZ. – T. 10. S. 393.
12. Скочиляс І. Недатований реєстр духовенства церков і монастирів Львівської єпархії часів Онуфрія Шумлянського // Записки НТШ. – Львів, 2000 – С. 564.
13. Jabłonowski A. Atlas historychny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z XVI-go na XVII-sty. Ziemie ruskie Rzeczypospolitej. – Warszawa-Wiedeń, 1904.
14. Національний музей у Львові імени Андрія Шептицького (далі НМЛ), відділ рукописів, Ркл-11, арк. 233.
15. Там само.
16. НМЛ, відділ рукописів, Ркл-19, арк. 51 зв. -52.
17. Там само. – Арк. 52 зв.
18. Там само. – Арк. 53.
19. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі ЦДІАУЛ), ф. 17, оп. 1, спр. 225, арк. 25-29.
20. Там само. – Арк. 202-205.
21. ЦДІАУЛ, ф.146, оп. 86, спр. 1889, 1899.
22. ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 86, спр. 1211.
23. ЦДІАУЛ, ф. 19, оп. Х, спр. 167.
24. ЦДІАУЛ, ф. 720, оп.1, спр. 200.
25. ЦДІАУЛ, ф. 159, оп. 9, спр. 662, арк. 2-3.
26. Там само. – Арк. 2.
27. Там само. – Арк. 2 зв.
28. Там само. – Арк. 3.
29. Там само. – Арк. 4.
30. ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 13, спр. 8409, арк. 39.
31. НМЛ, відділ рукописів, Ркл-11, арк. 233 зв.
32. НМЛ, відділ рукописів, Ркл-19, арк. 50 зв.
33. ЦДІАУЛ, ф. 19, оп. Х, спр. 169.
34. НМЛ, відділ рукописів, Ркл-19, арк. 51-51 зв.
35. НМЛ, відділ рукописів, Ркл-19, арк. 51 зв.
36. ЦДІАУЛ, ф. 159, оп. 9, спр. 884.
37. ЦДІАУЛ, ф. 19, оп. Х, спр. 169.
38. ЦДІАУЛ, ф. 20, оп. Х, спр. 53.
39. Blazejowskyj D. Historical šematism of the Archerchy of L’viv (1832-1944). – Kyiv, 2004. – Vol. 1. – P. 236.
40. ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 13, спр. 8409, арк. 31-32.
41. Blazejowskyj D. Historical Šematism of the Eparchy of Stanislaviv from Its Establishment until the outbreak of World War II (1885-1938). – Львів, 2002. – С.68.
42. Mitteilungen der K. K. Zentral-Kommission. – Vien, 1909. – VIII. – N 10. – S. 479.
Василь Слободян. До історії сіл Гадинківці та Швайківці і їх церков // Християнська сакральна традиція: Віра, духовність, мистецтво. Матеріали ІI Міжнародної наукової конференції, м. Львів, 24-25 листопада 2010 р. (Апологет). — Львів, 2010. — С. 245—265.
Дерев’яна церква у Швайківцях – фото Максима Огородника.
Церква у Гадинківцях – фото – Ігоря Пунди.