(про поему-цикл «Стефаник» Василя Клічака, Київ, 2023)
Нова книга Василя Клічака з лаконічною й водночас вичерпною назвою – «Стефаник» – містить однойменну поему-цикл, обрамлений спогадами-передмовою поета Василя Герасим’юка та післясловом письменниці, дослідниці української літератури Іванни Стеф’юк. Смислова структура книги нагадує концентричні кола, віссю яких є постать письменника-модерніста Василя Стефаника. У смисловому епіцентрі поеми Василя Клічака – вірші на сюжети відомих новел Стефаника, «Новина» та «Сини». Поет виносить на поверхню ліричного сюжету короткий епізод, мотив чи деталь Стефаникового тексту, що відсвічує раптом новою гранню болю, зокрема, у проєкції на сьогоднішні виклики й загрози. Власне, герої Стефаникових новел, зокрема й інтертекстуально підсвічені в поезіях Василя Клічака – старша дівчинка Гандзя, яка випросилася («Новина»), чи осиротілий без загиблих синів і безкінечно самотній батько («Сини»), і є «візитівкою» непересічного таланту славетного прозаїка-експресіоніста, екстраполяцією його творчої індивідуальності.
Натхнений сюжетами й героями творів Стефаника, Василь Клічак ніби домальовує ті емоційно-психічні нюанси характерів і доль, що ледь накреслені в новелах митця. Речова деталь – бучок, що його дав Гриць Летючий своїй старшій доньці (бучок – це все, що він міг їй дати, і в цьому жесті – безмір його любові до дитини), переводить ліричний фокус однойменного вірша Василя Клічака з нещасного батька на дівчинку Гандзю. Василь Клічак продовжує оповідь про дівчинку з того моменту, де зупинився Стефаник, – «Гандзя взяла бучок і пішла лугами». Бо що стоїть за цією лаконічною констатацією? Довічні сирітські поневіряння, незагойна душевна травма… Але ось ці хвилини, коли дитина віддаляється від мосту, звідки батько кинув у воду меншу Доцьку, де хотів утопити і її саму, – та подумково вона все ще там, її очі «ковзають все по ріці», де ще лишається батько. Він також у думках ще зі свою дитиною, стежить, як вона віддаляється. Вони все ще в зоні видимості одне одного, але життя вже розламане й не можна нічого повернути. «Куди ж отій Гандзі іти?», – зависає в повітрі поетове запитання… В іншому вірші Василя Клічака надрив батькової душі – «Де мої сини?!» – актуалізує трагедію загибелі на фронті найкращих синів України, але ще гостріше – трагедію життя їхніх осиротілих батьків, чиє горе «розноситиме вітер, як насіння», бо не буде їм розради. Зубожіння, еміграція, війна, смерті й розлуки – ці Стефаникові теми резонують із сучасністю. Вірші Василя Клічака, оздоблені відповідними епіграфами із творів Стефаника, дають їм «друге дихання», увиразнюють закладені в них екзистенційні смисли.
На основній смисловій орбіті поеми-циклу Василя Клічака – художньо виписана постать Василя Стефаника в колі його спілкування, на тлі локацій, де він бував, історій з його життя у віршах «У Кракові», «Монолог перший», «Монолог другий», «На базарі», «Монолог останній» та ін. В основному з цих поезій складається поема-цикл «Стефаник» у першій редакції (опублікованій у збірці «Сорочка Геракла», Київ, 2021), тоді як, наприклад, вірші, інтертекстуально пов’язані з творами Стефаника, про які йшлося вище, – «Бучок», «Де мої сини?!» – були вміщені у збірці окремо від тексту поеми. Ці текстологічні спостереження дозволяють припустити, що первісно задум поеми-циклу стосувався саме висвітлення постаті Василя Стефаника та окремих деталей його біографії — місії посла, перебування у Кракові, у Відні, а також його особистих якостей, секретів творчої лабораторії («На базарі»), його ставлення до творчості, до найближчих друзів («У Марка Черемшини»). Композиційна клаптиковість, «новелістичність», ескізність тексту поеми Василя Клічака асоціативно відсилають до стильової манери Стефаника, тож увиразнюють творчий діалог двох поетів (без помилки, бо новеліста нерідко називали «поетом мужицької розпуки»). Поширений у поемі-циклі жанр «монологу», у якому слово надається самому Стефанику, акцентує на його особистості, його поглядах, почуттєво-емоційній персональності. По суті, життя кожної людини складено з «монологів» її думок, рефлексій, спогадів, тож пріоритетність у поемі-циклі Василя Клічака цієї жанрової форми закономірна, бо «дає голос» її головному герою — Василю Стефанику.
На «зовнішньому» смисловому колі поеми-циклу Василя Клічака лунають «голоси» Стефаникових друзів, Марка Черемшини (Івана Семанюка), Леся Мартовича. Якщо «Монолог Леся Мартовича», адресований Стефанику, був і в першій редакції поеми-циклу, то вірш «Серце» (лист Марка Черемшини до дружини із медичної мобілізаційної комісії, 1917) перенесено в поему «Стефаник» видання 2023 року з поеми-циклу «Космос Марка Черемшини» («Сорочка Геракла», 2021). Це перенесення має свою художню логіку: як слушно зауважує І. Стеф’юк, поезія «Серце» інспірована світлиною, адресованою дружині І. Семанюка (Марка Черемшини) і підписаною обома друзями, тож засвідчує тісний зв’язок між ними та їхніми долями. Орбіти репрезентації постаті Стефаника в поемі Василя Клічака розширюються й згадками, деталями, що стосуються суспільного, культурного контексту його доби.
Поемі-циклу Василя Клічака надає поліфонічності звучання, а також вносить в її архітектоніку елементи драматургії калейдоскопічність наративних ракурсів, передусім у віршах, де художньо інтерпретовано рецептивну оцінку постаті і творчості Стефаника відомих критиків, мислителів, осіб, що його знали. Ці створені 2023 року вірші- «монологи» ускладнюють композицію поеми-циклу. Емоційна тональність, досвід пізнання Стефаника знавців його творчості, свідків його життя в «Монолозі Дмитра Донцова», «Монолозі Остапа Грицая», «Монолозі фотокора Левка Янушевича», «Монолозі Святослава Гординського» відрізняються, однак створюють різнофактурну палітру сприйняття покутського митця очима його сучасників. Василь Клічак відмовляється від буквальної передачі оцінки Стефаника Донцовим чи Гординським, хоча й тримається загалом їхніх поглядів. Так, у «Монолозі Дмитра Донцова» поетично обіграно образні конструкції, риторику критика в його присвяченому Стефанику есеї «Поет твердої душі». Різновимірна композиція поеми-циклу Василя Клічака, де герої художніх творів, реальні люди, місця і події, монологи письменника й монологи про нього виформовують дискурсивне поле, або комунікативне коло Стефаника, нагадує чи то досьє, чи то енциклопедію, чи то музейну експозицію – звісно, подану у вишуканій поетичній формі.
На «поверхневому», «обгортковому», смисловому рівні поеми-циклу в її розширеній, зокрема, поезіями 2023 року редакції, розповідається історія пам’ятника Василю Стефанику в житті чотирьох друзів, представників покоління «застою в зеніті» – Василя Герасим’юка, Богдана Гульчія, Михайла Дмитріва, Кирила Стеценка, а також історія самого цього пам’ятника, його місця в міській забудові та в людських серцях. Тож пам’ятник – герой завершальної поезії «Зі Стефаником» – невипадково фігурує на фронтальній та задній частинах обкладинки, замикаючи образно-смислове поле книги Василя Клічака. Про історію пам’ятника й чотирьох молодих шанувальників Стефаника, яким «боліло російщення Вкраїни», ідеться й у передмові Василя Герасим’юка. Нині пам’ятник відновлено передусім завдяки зусиллям Михайла Дмитріва, автора скульптури, і жертводавця Богдана Гульчія. Ось вони коло Стефаника, усі троє, – на світлині з обкладинки.
Відлитий у бронзі Стефаник посідає нині місце духовного орієнтира й непереходової цінності для сучасних українців. Стефаник у своїх новелах — як струм, пропущений крізь нерви українського модернізму, — і сьогодні вражає, жахає, очищує надпотужним катарсисом життєвої правди. У полі сучасної лірики, де жанр поеми-циклу є раритетом, нова книга Василя Клічака з її широким діапазоном у вираженні теми творчого генія Василя Стефаника є помітним явищем, що переконує в актуальності літературної класики як резервуару натхнення й віри в перемогу добра.
Ольга Шаф, м.Дніпро