Цей вірш, що прочитав головний редактор «Літературного Тернополя» Богдан Мельничук, багатолітній приятель Степана Сапеляка, нещодавно, 26 березня, коли у селі Росохач Чортківського району було відкрито і освячено меморіальну дошку Шевченківському лауреату і  політв’язню Степану Євстаховичу Сапеляку, присвячений його матері – Ганні Костянтинівні. Написані ці поетичні рядки Богданом Мельничуком того ж самого дня дорогою з Тернополя до Росохача… Видно було неозброєним оком, що, коли тернопільський письменник і редактор зачитав його на шкільному подвір’ї, у багатьох присутніх забриніли сльози, а серце матері, поза всяким сумнівом, захлиналося від незагоєного, незатертого  болю і пам’ять закипала спогадами про свого талановитого сина, душа якого, мабуть, у той самий час плакала і молилася у Божій обителі.

 

Розмисел матері

 

Ганні Сапеляк – матері світлої

пам’яті поета Степана Сапеляка

 

Як тільки ця звістка, мов чорна стріла,

Вп’ялася в мішень – у «десятку» чола,

То думку збурунила неньки вона:

«Якби ж то я поруч, синочку, була, –

Тоді б я, напевно, тобі помогла».

 

Так, зразу шукала рятунку жона,

І на лікарів нарікати дарма…

А в матері думка бринить, мов сльоза:

«Якби ж то я поруч, синочку, була, –

Тоді б я, напевно, тобі помогла».

 

Спливають роки, як в Сереті вода,

Четверта весна, як Степана нема,

Та думка довічна пече, мов зима:

«Якби ж то я поруч, синочку, була, –

Тоді б я, напевно, тобі помогла».

 

Якби…

Була…

Нема…

 

Богдан Мельничук,

м. Тернопіль

 

26.03.2016.

с. Росохач

Чортківського району