Влучно підмітив Станіслав Єжи Лец психологічну й логічну причину самотності. Він сказав, що самотні замість будувати мости – зводять стіни. Не по-християнськи осуджувати самотніх і їхню самотність, радше хочеться їм поспівчувати.

Звісно, що самотина відгукується, зазвичай, на схилі літ, коли людина чимало здолає шляху за екватором життя. Одинокість – це – психологічне явище, емоційний стан, пов’язане з відсутністю близьких, позитивних емоційних зв’язків з людьми та зі страхом їх втрати внаслідок вимушеної або наявної психологічної причини соціальної ізоляції.
У рамках цього поняття розрізняють два різних феномени — позитивна (самітність) і негативна (ізоляція) самотність, однак найчастіше поняття самотності має негативні конотації. Не буду філософствувати ведлуґ цього питання, радше наведу дві житейські ситуації, що воленс-ноленс органічно стають повчальним уроком.
Мій приятель тепер сильно на собі пізнав ту кляту самотність, особливо в часи розгулу пандемії, особисто перенесоної хвороби з різними тяжкими ускладненнями. Добре, що на мою просьбу відгукнулись люди широкої душі та великого доброго серця…
А цю історію почув від свого шкільного однокласника. Якоїсь весни поїхав на Поділля до батька дружини, щоб попрацювати в його саду. Відчувши трохи втому по активній роботі, трохи захотіли відпочити. Тесть його інвалід на опорно-руховий апарат. Тож Володя пішов у будинок і виніс йому стільчик. За парканом стояв сусід. Із жалем у голосі з його вуст вирвалося такі слова: “Вам, сусіде, зять подав крісло. А хто ж колись мені дасть ложку водиці? “ Він, на жаль, теж був одинак.
“Мені деколи буває добре”, – якось каже закоренілий холостяк. “А мені лиш інколи може бути недобре”, – подумалось мені…

Зіновій Бичко