Із Ксенією Івашиною ми познайомились під час одного з тренінгів, спрямованого на розвиток креативного мислення. Мою увагу відразу привернула її іронія. А потім були спільні волонтерські читання поезій і збір коштів на підтримку воїнів ЗСУ… Молода, яскрава, скромна, заглиблена у філологічні простори своєю кандидатської дисертації, Ксенія приваблює несподіваними алюзіями, вмінням посміятися над собою. Часом несподівані порівняння, тяжіння до самоаналізу, вростання у слово як спроба пізнати глибше себе і свої можливості.

Ксенія Івашина Народилася 8 липня 1999 року в місті Новоукраїнка.

З відзнакою завершила магістратуру факультету української філології, іноземних мов та соціальних комунікацій Центральноукраїнського державного університеті імені В. Винниченка. Нині – аспірантка цього ж університету.

Як жартує Ксенія, «цей факт моєї біографії вказує на те, що чужої поезії та прози в моєму житті завжди було достатньо, тому вирішила спробувати і власні сили.Тож цьогоріч виборола першу відзнаку своєї творчості – посіла друге місце в обласному літературному конкурсі авторських творів «Батл молодих поетів». Крім літератури, займаюся науковою роботою, цікавлюся психологією, музикою і кінематографом, професійно клею шпалери й вишиваю хрестиком». До вашої уваги – добірка творів Ксенії Івашини.

  • Надія Гармазій, поетеса,
  • кандидатка філологічних наук,
  • голова Кіровоградської ОО НСПУ

Урок синтаксису

Поки ти грався в стосунки, я

Гралася в психологію.

Поки ти грався в щастя, я пила вино.

Коли я кинула пити, почалася

Суцільна філологія

Бо, як виявилося, без вина мені все одно.

Спершу, знаєш, усе нагадувало

Просте речення.

Підмет, присудок – елементарна тема.

Але потім мені осточортіло

Це самозречення:

На горизонті з’явилися другорядні члени.

Я могла б це все пропрацювати,

Пам’ятаємо:

Я знаюся на психології.

Але нащо, коли часом приємно

Беззастережно

Зайнятися філологією.

Про дорослішання

Відкриваю очі: цегляні кутки і потріскана літня земля,

Дівчинка в чорних дірявих джинсах і з попелом на рукавах…

Це було ще не так давно, але розтином часу дриля,

Бувше тоді залишається навіть у мудрих дорослих роках.

Це історія про зростання, помилки і квіти на будяках,

Куди там змагатися з політично-патріотичними опусами?

Але там, в підлітково-забутих сивих смерках,

В нас зростає цинізм, нарцисизм або злі гладіолуси.

Вона щось гомонить: маячня, самоїдство і каяття,

Усе ще попереду, але що там побачиш крізь цеглу й ту сонячну днину?

Кілька років за партою, потім у кріслі, потім земне подружнє життя,

Щоб заповнити сенсами глибину власної порожнини.

Принцеса і війна

Ця історія починалася вчора,

Коли юна принцеса ще боролася

За принца, зарплату і погляд начальника,

Бо вчора було ще мирне життя.

Вночі їй стіною ввижалося море,

Але вранці вона вже не спала,

Аж за кілька годин до будильника,

Від вибухів, страху і серцебиття.

Їй би плакати, адже навколо горе,

Але мить та зомліла і в’їлася

в пам’ять аж до кінця.

Бо принцеса тримала плаття, помаду й підбори,

Треба ж в офіс, до принца, начальника і майбуття.

Вона йшла і дорогою потроху вмирала:

Два-три тижні, три місяці, а тоді – до весни.

Від принцеси за цей час вже мало зосталося:

Її офіс зруйновано ревом війни;

Її принца нема, а в начальника – сина;

З них ніхто вже тепер не спішить в укриття…

Ця війна – це велике й жорстоке сьогодні,

Тож борімось за завтрашнє мирне життя.

Радіоактивна любов

Момент схвилювання і неможливості –

як найкраща стадія гормонального дурману,

Бо ти, як ліжко з урану:

можна торкнутися, та спати на ньому – зась!

Можна начхати, звісно, на постулати, хімію і принципи.

Вибрати віскі, а не заварювать чай.

Але бути готовим до пенетрації соціальним дискурсом,

Щоб завжди пам’ятати про наслідки,

що переслідують кайф.

Психотропи вбивають нейронні зв’язки,

а любов – соціальні,

Може, був правий Хакслі чи той, хто писав Інтеграл?

Втім, чи хотітиму я любові, що буде звичайна, мов камінь?

Бо каміння багато, але чомусь добувають уран.

Гостросоціальне

Щезає ілюзія щодо святості без хреста,

Що вказав би на тих, хто не ходить, тварюка, в білім.

Втім, коли вже відростиш власні копита й хвоста,

Світ здається прозорим, жорстоким і солодко-милим.

Мої тіні загрались в кумедний невтомний біг,

Поки інші замотують грішне в спокутний кокон,

А тим часом від фото дитячих ручок чи ніг,

У блаженнім екстазі кінчають кістковим мозком.

Ізми

Стрибнути у річку з велосипедом?

Безглуздя та й годі,

Сюрреалізм.

Вдавати, що світ не робить те саме?

Ми схвалюєм це і зовем:

Оптимізм.

Кохатись на сцені під звуки орга́ну?

Мерзенна вистава, який

Популізм!

Смоктати словами, ковтати відразу?

Яка молодчинка, оце

Кар’єризм!

Казати, що думаєш, без зайвих романсів?

Ти з ввічлива дівчинка, звідкіля цей

Цинізм?

Для поезій – метафори, для розмов – реверанси,

І дай бог, щоб не всі там знайшли

Символізм.

Вічне кохання

Я заплющила очі – ти тулишся до грудей,

Ти торкаєшся їх губами й голками навколо них.

«Така гарна… Перевернися» – ніби все в нас, як у людей,

Швидше, легше, фінальна стадія, й ти переводиш подих.

Тепер гаряче, трохи мокро, щось шепочеш і пригортаєшся;

Нас тут двоє, акваріум з рибками і цілий вулик думок.

«Я люблю тебе» – я мовчу, щастя ж мовчки любить, ви знаєте?

Ніби жмурюся й посміхаюсь, щоб серце зробило стрибок.

Ти постійно й пасивно чекаєш,

Ну а раптом порушу тишу?!

Але так уже вийшло, що трахаєш

Мертве тіло живої душі.

Варіація на тему Персефони

Донька своєї матері, дитина з роси й трави,

Мабуть, саме такою мене побачать писарі в їхніх сонетах.

Бідна Персефона, квіточка в темних тенетах…

Утім, світло і тінь – паралелі, а не полюси.

Що найперше напише художник:

Вінець на чолі чи кайдани на білих руках?

Що ж, для смертних побачити страх,

Як вінець я з дитинства носила, а кайдани взяла вже сама.

Коли в тінях блукає богиня, це зветься бідою.

Коли тіні блукають в богині – караул! Пора рятувать!

Ваші німби й молитви щораз мене тиснуть додолу;

Його влада і сила надають мені змогу літать.

Тож взяла я кайдани, нашийник і сіла на троні;

Якщо я серед тіней, то чому б їм не віддатись?

Вибач, мамо, вінець олімпійців носити не зможу.

Перед владою тіней з народження маю я слабкість.

І хоч шепіт у скронях ні вдень, ні вночі не стиха,

Пам’ятаю, що, може, й з трави, але не без гріха.

Іронія

Кажуть, люблю я іронію…

Так, чистісінька правда,

Суть моїх філософій:

В жарті лиш частка жарту.

Часом вдаюсь до сарказму,

Потім – гіперболізую:

– Так, ні дня без оргазму!

– Так, ти найкращий, любий!

Жартами стали емоції,

Хоч серце пощади благає:

– Ти мене любиш? – Ну, звісно,

Нестямно тебе я кохаю.

Жартую направо й наліво,

Щоб бути веселою й милою:

– Що ви, я ж вас поважаю!

О, саме так я й хотіла!

В жартах істина краща;

Сумно стає тоді тільки,

Коли зі сміхом: Я ваша!

А ви навіть не знаєте, наскільки.

Пауза

Влаштуймо пазу в стосунках,

Щоб не набридла нам ця гра,

Щоб не втонула у лаштунках,

Офелія, якій пора

Причепуритись, причаститись,

Покаятись, і знову – в бій.

Їй Клеопатра буде снитись

Замість нудотних скорбних слів.

Їй Мефістофель у багрянці

Простягне волю від ролей –

А я нарешті вивчу танці,

В яких щодня бачу людей.

Ти – не Аїд, а я у світлі

Зникаю, як це робить тінь,

Бо кожен день, як під софітами,

Втомилася робить уклін.

Тук-тук

Я серед квітів, а сонце сховалось за хмарою,

Я серед світла, але трохи в тумані розфокусу,

Я ще бездітна, але звідкись народжую,

Трохи відвертості, трохи метафор і мрійних глобусів.

Так уже сталось, що я висловлююсь часом різко:

Тобто життя вам здається блискучим атласом?

Це, певно, рідкість, бо мої власні мізки

Щоденно транслюють порно і трохи пафосу.

Я дивуюся, як ми ускладнюєм кожну хвилину;

Припускаю, метафори створено, щоб хоч так не мовчати.

Обживаємо клітку, збиваєм подушку і тішимось спліном,

А, стуливши повіки, найбільше мрієм літати.

Я сягнула у тому небаченої майстерності,

Щоб при денному світлі душею не роздягатись:

Дати волю думкам, розважати себе проекціями,

І з наступними гістьми подумати, перш ніж відкривати.

Тук-тук

Іронічно-біографічне

Він був старше, а я

Не така вже й хороша,

Отже пісня спочатку складалася,

Ну, так собі.

Він здавався галантним,

І цинічно триндів про гроші,

Але був недосяжним,

Знав сотні розумних слів.

– Ти така незвичайна! Дуже мудра і особлива…

Усе плотське – думне, я стомився, до всього звик…

Хоча, знаєш, з тобою сталося диво!

Крига скресла, і поруч я знов чоловік!

Отакої, приїхали, навіщо аж так примітивно?

Панахиду наївності справила вже давно,

З того часу я якось стара для Лоліти,

І навчилась не вірити в це лайно.

Там, де сад

Я милуюся квітами сливи

Посеред дивного саду,

Все навколо таке красиве!

Хто сказав, що я тобі зраджую?

На мрійливі трави смарагдові

Вся у білих пелюстках ляжу я,

В мого сонця обійми, мов татові,

Хто сказав, що я тобі зраджую?

Мої щоки цілують метелики,

Пісні бджіл колискову нагадують,

І волосся на шкірі – антенками…

Хто сказав, що я тобі зраджую?

Мене тут ніхто не торкається,

Запевняю, в саду сама тім я,

Тому поки думки не читаються,

Ніхто й не скаже, що я тобі зраджую.

Механізми закоханості

Я закохана, зачарована,

Палко, з пристрасним пієтетом,

Немов чаша по вінця заповнена

Вашим натиском авторитету.

Ваші руки дарують блаженство

Серед тьмяного соціокосмосу,

Я вбираю вашу енергію

Шляхом нейронного осмосу.

Що завгодно я спродукую

За можливість вами пишатися,

Я обожнюю вас, господарю,

Ваші репліки – мої цитати.

Але знаєте, в чому проблема вся,

І на чому тримається творчість.

Я ж насправді зовсім не знаю вас

І кохаю омріяний образ.