1 січня 2018 року Польща замість України стала непостійним членом Ради Безпеки ООН від країн Східної Європи. Варшава дочекалася, поки Україна вибуде з числа непостійних членів Радбезу ООН і 16 січня зареєструвала Раді Безпеки ООН проект резолюції про визнання актів геноциду, що проводилися українськими націоналістами проти поляків в роки Другої світової війни.
Республіка Польща закликає український уряд відмовитися від героїзації українських націоналістів, що скоювали злочини проти поляків в роки Другої світової війни за етнічною ознакою, і віддати їх під Міжнародний суд. Резолюція містить рекомендацію уряду України покаятися на офіційному рівні за злочини проти польського народу і засудити героїзацію нацизму та заборонити діяльність ряду українських націоналістичних організацій.
Внесення цього документа означає що парадигмальна війна між Польщею і Україною з питань історичної пам’яті перейшла на міжнародний рівень.
Можливо, для Польщі це було не найвдалішим способом починати членство в Раді Безпеки. Але це стало лише початком.
Вже 26 січня Сейм Республіки Польща ухвалив законопроект «Про внесення змін до Закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів». Як повідомлялося, зміни до закону про Інститут національної пам’яті зокрема забороняють пропаганду «бандерівських націоналістів».
Згідно зі змінами, за заперечення «злочинів бандерівців» каратимуть грошовими штрафами або ув’язненням до трьох років.
У тексті пояснюється, що йдеться про «злочини бандерівських націоналістів та членів формувань, які колаборували з Третім Рейхом, вчиненні у 1925 – 1950 роках, які полягали на застосування насилля, терору, або інших форм порушення прав людини щодо осіб чи груп людей».
Крім цього, в законі зазначено, що злочином вважається участь «бандерівських націоналістів» у знищенні єврейського населення та геноциду громадян міжвоєнної Польщі на території Волині та «Східної Малопольщі», тобто Галичини.
Фактично початок 2018 року у Польщі розпочався “антиукраїнською істерією”, яка, ймовірно, була заздалегідь спланована з метою «прикриття» проблеми польського радикалізму.
Навіть деякі польські політики які не підтримали даний законопроект зазначили: «Складається враження, що це написане в столиці однієї з сусідніх держав».
А ось і маленький пряник, того ж дня коли Сейм ухвалив згаданий законопроект польський президент Анджей Дуда, виступаючи на Всесвітньому форумі в Давосі, звернувся до Росії із закликом поважати міжнародне право і припинити агресію стосовно України. Російська Федерація має почати сприймати Україну неупереджено. «Дайте Україні спокій», – заявив Дуда, звертаючись до Росії.
Який благородний жест, це як бойовий листок колишньої «Красноармейской газеты»: «Стой! Не наступай! Сталин приказал кончить войну!» Фарисейство наших обох сусідів справді вражає.
То хто ж колаборанти?
Не хочеться повторюватися, бо уже написав десятки статей на тему польсько-українських стосунків. Також минулого року на сторінках нашого видання була опублікована серія статей тернопільського публіциста Яролава Демидася «Остерігаймося людців фальшивих та облудних», «Poco i dla czego to polacom?», «А ми з рабства таки вирвемось», де йшлося про розсіювання ворожнечі польськими політиками, Пілсудського, котрий мав Гітлера за рідного брата та інші моменти польсько-українських відносин.
Звичайно, не хотіло ся б грати на руку путінській пропаганді, яка звинувачує Польщу у розв’язані Другої світової, але ж поляки он як грають, тому хотів би дещо нагадати.
Від 1934 по 1939 рік стратегічне партнерство з нацистами було стержнем зовнішньої політики Польщі. 26 січня 1934 р. було підписано польсько-німецький пакт про ненапад терміном на 10 років. Польський посол у Берліні Юзеф Ліпський заявив із цього приводу французькому кореспондентові: «Відтепер Польща непотребує Франції». «Ми в захопленні нашими першими угодами з Гітлером», – заявив голова польської держави Пілсудський французькому міністрові закордонних справ Луї Барту навесні 1934 року.
17 березня 1938 р. Польща пред’явила Литві ультиматум: відмінити статтю конституції, що проголошує Вільнюс столицею Литви, і надати гарантії прав польській меншості в Литві. При відмові виконати вимоги впродовж 24 годин Польща погрожувала окупувати Литву. Це відбувалося через кілька днів після аншлюсу Австрії нацистською Німеччиною ще попереду була «Мюнхенська угода», але вже тоді Польща поводилася як справжній агресор.
Варто полякам пригадати і Тєшинську Сілезію. Коли у 1938 рр. розпочалася Судетська криза, Польща підтримала Гітлера, попросивши натомість Тешинську область. Фюрер за підтримку сказав «danke» і пообіцяв поклопотатися перед Парижем і Лондоном щодо проведення в Тешині плебісциту.
21 вересня 1938 р. Варшава пред’явила Празі ультиматум, вимагаючи негайно передати «історично польського краю», а отримавши відмову, почала вторгнення на територію сусідньої держави. Прага вимушена була поступитися. Цей напівзабутий епізод став стартом «гарячої фази» Другої світової. Так перестала існувати незалежна Чехословаччина шматки якої розповзлися кишенями Німеччини, Угорщини і такої собі невинної панянки Польщі, яка вже тоді мітила у великі міжнародні розбійники.
Дати фото: Польський маршал Едвард Ридз-Смігли тисне руку німецькому аташе полковникові Богіславу фон Штудніцу на параді з нагоди Дня незалежності у Варшаві 11 листопада 1938 року. Через місяць після захоплення польськими військами Тешинської Сілезії.
Але Польща на цьому не зупинилася. У грудні цього ж року – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.
Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України. Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів. Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною “пирога” з північним союзником.
Фактично Польща разом з Німеччиною восени 1938-го шпурнула недопалок в пороховий льох Європи. Це привело до того, що через рік через ці безглузді вчинки, нестало і незалежної Польщі. Уроки історії так і нічого не вчать нашого доброго «адвоката».
І наостанок…
Варто полякам нагадати ще один факт «доброго» ставлення до українців про який вперто досі замовчується. Я не заглиблюватимуся в історію, тільки візьму для прикладу, маленький відрізок часу – першу пацифікацію, якщо можна так її назвати, бо здичавілі поляки виробляли таке, що в голові не вкладається. Маленький відрізок історії 1919 – 1920 рр. обмежу його лише територією сучасної Тернопільщини, відкину УСС, вояків УГА, громадсько-політичних діячів, навіть селянство, яких поляки заставляли їсти землю, били до смерті і питали «Чия земля?», а говоритиму про українське духовенство.
13 червня 1919 р. польські офіцери після захоплення Монастириська по-звірячому замордували священиків парафії церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього Захарія Подляшецького (1852 р. н.), який від 1894 р. там, а також у сусідній Горішній Слобідці душпастирював, а також сотрудника о. Юрія-Адальберта Галібея (1988 р. н.). На території церкви їм спорудили могилу.
Зауважу, що українських священиків у той час мордували або саджали у тюрми, а пізніше у концтабори не прості польські жовніри, а офіцерство. Цвіт Польщі. Ось так поляки, які люблять стверджувати, що вони за римо-католицизм, вони «оплот християнства», а поводилися, як звичайнісінькі бандюки.
Наведемо лише приклад як з греко-католицькими священиками у той час поступала нині європейська Польща: Омелян Білинкевич (Монастирищина), Теодор Богатюк, Олександр Коренець, Мартин Конрад (Тернопіль), Никифор Буклащук, Ісидор Ганкевич, Іван Іванчук, Григорій Ковч, Іван Коцик, Теодозій Курпяк, Ілля Чорнодоля (Заліщанщина), Нестор Величковський, Іван Грабовецький, Симеон Гребенюк, Олексій Гуньовський, Михайло Дмитерко, Ларентій Ткачук (Чортківщина), Євген Венгринович, Юліан Фіцалович (Підгаєччина), Онуфрій Гайовський, Іван Дерев’янко, Сава Дурбак (Теребовлянщина), Олекса Гвоздецький, Петро Жупанський, Олександр Капустинський, Антін Казновський, Йосиф Малицький, Амброзій Січинський, Нестор Соневицький, Стефан Чеховський, Михайло Шишкевич (Борщівщина), Євстахій Барановський, Володимир Гнатів, Олексій Гребенюк, В’ячеслав Збудовський, Ілля Кливак, Іван Косович, Антон-Євстахій Лушпінський (Бучаччина), Йосиф Дикий (Козівщина), Василь Дубницький, Михайло Залеський, Ілля Залуцький, Йосиф Заторський (вбитий), Еміль Король (Бережанщина), Омелян Ковч (капелан УГА), Манько Іван-Юліан (у 1919 р. вивезли поляки до концетраційного табору Домб’є), Володимир Куницький (Підволочищина), Остап Нижанківський (капелан, композитор, дириґент, громадський діяч, душпастирював на Підволочищині, 1919 розстріляли поляки у Стрию), Юрій Куницький (с. Ігровиця, Тернопіль), Євстахій Тесля (перебував у концтаборі Домб’є), Симеон Білинський, Іван Вальницький, Богдан Подолинський і т. д. Цей список можна було б продовжувати, переплюнув поляків у нищенні українського духівництва тоталітарний сталінський режим.
До речі, що до польських концтаборів, то умови перебування у них були жахливими, в’язні масово вмирали від різних хвороб і знущань. І деякі історики вважають, що саме у Польщі Гітлер запозичив створення концентраційних таборів, які діяли у нацистській Німеччині.
Ох, і «пощастило» ж українцям із сусідами.
Віктор Клик, газета «Свобода»