Люлі, люлі, люлі,Налетіли гулі, Налетіли гулі, Та й сіли на люлі. (Із української народної пісні).
(Люліч Валентина. ЗАparolЕНІ: Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 96 с.)
Останнім часом з’являється все більшає книг із назвами на кшталт «Поза зоною», «Інший простір», «Блокпост», які означують, символізують якусь просторово-часову забарикадованість, утечу в себе, втечу від себе у потойбічний чи просто віртуальний світ.
Тому «ЗАparolЕНІ» пані Валентини із колисково-пісенним, фольклорним прізвищем «Люліч» у психосоціальному, екзистенційному мейнстрімі.
Це не добре і не погано.
Це просто факт, ілюстрація запароленого культурно-інформаційного часопростору.
Я би розділив книгу на три блоки, хоча сама авторка візуально її не диференціювала: поезія про Все і про кохання, експериментальна поезія, патріотичні вірші.
Мені найбільше імпонує перший умовний блок.
Футуристичні експерименти під а’ля Семенко чи Маяковського з його «сходинкою»
на першій
межі
початку,
в очікуванні
кінця.
я маю
свою
печатку
на фоні
твого
лиця.
(цитата із вірша В. Люліч «на першій межі початку»)
сприймаю із доброю іронією, але зважаючи на самоіронічність автора, – це закономірно, свідчення чого оця її охудожнена самохарактеристика:
Слідами кави – ранок у листах,
І пальці ручку чи перо вовтузять.
А за вікном щезала мовчки Муза,
Лишаючи гірчинку на вустах.
Невже поети, яких вона, Муза, надихає, не справляються? – хочеться запитати в тоні самої авторки з поетичним прізвищем і оригінальною симпатичністю, насиченою біографією, яка, закінчивши музичну школу №2 в м. Рівне по класу фортепіано та ДЮСША №2 – з плавання, здобула спеціальність телеграфіста, брала активну участь у міжшкільних та міжобласних олімпіадах з різних дисциплін, у змаганнях з плавання, здобувала призові місця, співала у жіночому хорі, виступала у складі ансамблю гітаристів…
Працюючи в прокуратурі Рівненської області, Валентина Люліч зробила-створила неабиякий свій текст навіть у кількісному вимірі (автор книг поезій «Світ у долонях» (2012), «Яблуневе сонце» (2012), «ЗАparoleНІ» (2016), літературного детективу «Печериці в законі» (2013), збірки лекцій «Право мати право», виданого в рамках лекторію «Красиве і корисне» (2016), працює у жанрі співаної поезії…) та життєтекст у літературно-метафізичному контексті: золота медалістка у школі, диплом із відзнакою у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, член Національної спілки письменників України (з 2013 року), лауреат літературних премій: імені Михайла Дубова (2011), імені Валер’яна Поліщука (2015), лауреат конкурсу повстанської та патріотичної пісні «Повстанська ватра-2014» за найкраще виконання патріотичної пісні (2014), переможець обласного конкурсу «Найкраща книга Рівненщини» в номінації «Найкращий літературний дебют» зі збіркою «Світ у долонях», дипломант Першого Міжнародного літературного конкурсу імені поета і філософа Платона Кускова (2011)…
Потужний, креативний фактаж як на молодий вік поета.
…Але повернемося до «ЗАparoleНІ» із підписом: «П.Ігорю Павлюку від автора із побажаннями невисихаючого та непадаючого натхнення!.. В. Люліч» та шикарною анотацією зі словами, зокрема: «Тематичний діапазон її нової книжки вкрай широкий.: тут і осмислення природи поетичного натхнення, й осягнення власної жіночої сутності, і любов у найширшому сенсі цього слова: до коханого, до матері-України…», після якої уже й не знаєш, чи є сенс інтерпретувати цю невеличку за формою, стримано, але зі смаком, оформлену у біло-червоних кольорах книжку.
Інтерпретувати, мабуть, – ні, а от аналізувати з любов’ю, рекламуючи, – можна і навіть варто, як і роботу кожного професіонала.
Отож, у цій книзі мені любі «традиційні» вірші із паралельним та перехресним доволі екзотичним (родзинки Люліч) римуванням – вічно нові – як весна, осінь, діти…
Я цій осені вірю за те, що вона не моя.
Вію вітром розірвані вереснем спогади літа
І збиратиму їх до наступного, може й сто літ, та
Лише сонячним листям із нею кружляємо. Я
Щедро-, калейдоскопічно ритмічна, іронічна, пісенна, афористична, грайлива, глибинна, мудрогумористична лірика Люліч ґрунтується свідомо чи інтуїтивно на язичеському світогляді, тому й судити її в координатах християнської моралі («позашлюбна дружина») – глупо. Чернецтво наразі явно не шлях Валентини, бо
Ти щоразу не мій,
Я – твоя позашлюбна дружина.
Йдеш, а потім вертаєш
У нашу роздвоєну вічність.
Зупиняю твій голос,
Твій запах.
Година, хвилина
Просякають крізь час
У безглузду мою поетичність.
Тобто стихійність у талановитої жінки і є, бачимо, відчуваємо синонімом поетичності.
Тому особливо смачна у неї любовна лірика, такі собі «валентинки» (від модного тепер Дня Святого Валентина, Дня Закоханих – щорічного свята 14 лютого), як-от:
Не питала ні стану, ні віку,
Ані справ, ані настрою та
Ароматом трави базиліку
Протекла в його стиглі літа.
Чи:
Біль надавав поетичність словам
І розтинав їх на долі порожні.
Особливо справжні однострофні, об’ємно завершені вірші Люліч:
***
Порожній шум розмов затих –
усе минає.
І ми були одними з тих,
кого немає.
***
Як святе вино причастя,
мудро долю пригуби.
Десь тебе чекає щастя
в темних закутках судьби.
***
Якщо люблю, не зможу розлюбити.
Повірю всоте й сотню раз прощу.
Всміхаються мені майбутні діти
Із підвіконня краплями дощу.
У вищепроцитованому цілий спектр суто жіночих (жінка-коханка, жінка-дружина, жінка-мама…) реакцій на життя-буття у поетичній формі.
Формальні експерименти у поета для мене свідчать про потребу духовно-душевного релексу, про певну кризу у психологічних, філософських, ідеологічних системах її крово-, енегообігу:
***
можна кохати
за очі,
за голос,
за руки,
за груди,
за ніжність,
за силу,
за гроші,
а можна – за правду.
***
добра все одно більше, аніж зла.
добро завжди перемагає.
злі люди також добрі.
вони цього можуть і не знати.
злі люди лише думають, що злі,
Аж до втрати розділових знаків, переходу автора на шепітливо-медитативний стиль, запозичений досвід мавок, відьом… знахарок, ворожок – проти воріженьків… що не відміняє, врешті, поезію, яка іноді поза злом і добром, але не поза красою…
сама…
вона усе спланує сама
загубившись сама-у-собі
само-заблукавши
само-забувши
само-зачинивши
само-віддавши
само-залишивши
собі-саму-себе
і все…
і самота
і саме та
та німо-та
само-заходить
само-знаходить
само-віднайшовши
само-відчинивши
само-віддавши
само-відродивши
самим початком
саме дівчатком
сама-себе
само-ре-а-лі-за-ці-Я…
***
сміх
від
нічого –
набридло
не сміятися
від
усього
І – аж до згадуваних уже «сходинок» Маяковського.
Це все нормально і закономірно для креативної жінки-музи, жінки-поета…
А от умовний розділ, де поет (за тим же Маяковським) «до штика прирівнює перо», чи комп’ютер – до гранати, як на мене, – наївна данина моді, загіпнотизованість натовпо-стрімом, хоча, хоча… вважатимемо це «дискусійним суспільно-політичним полем», де поет поетом може й не бути, а громадянином бути зобов’язаний…
Тому сприймаю такі-от рядки Валентини Люліч із розумінням, але без особливого естетичного катарсису, з яким сприймав її любовну та екзистеційну лірику першої третини книги:
«Відзначення у 2014 році 200-річного ювілею
від Дня народження Т.Г. Шевченка супроводжується
воєнними подіями на Сході України…
Молися, молися, молися, Тарасе,
За всіх і за кожного з нас.
Молися вікам із вершини Парнасу
У час, коли майже весна.
(«Майже весна»)»
***
Підніму на Вкраїною стяг.
Хай розмається він що є сили,
Простеливши по всіх світах
Синь і злото, неначе крила.
***
Синьоока моя, щиросердна моя Україно!
Величаво, сміливо і гордо ідеш до вершин.
Я такою люблю тебе – сильну, величну, єдину,
І не треба ніяких далеких, чужих батьківщин.
Все правильно.
Навіть вірю авторові.
Але – як казав Голохвастов: це дуже і дуже але навіщо ж?..
І так зрозуміло, що людина любить свою маму… свою батьківщину… і всім розповідати про це… смішно, особливо смішно – якщо серйозно…
Але хто з поетів не грішив цим у стані дитячої хвороби навіть у дорослому віці – нехай першим кине камінь.
Я камінь кидати не збираюся, просто наголошу, і сумно-гірко згадавши патріотичний пафос у своїх віршах, – усміхнуся, читаючи по-справжньому прикольне у цій книзі Люліч отакі от «репові» рядки:
Лежу собі з блокнотом між золотих перин,
А поруч біля мене – найкраща із тварин.
Щоночі, десь під ранок, літаю на коні,
Лоскоче ніс й уяву злотим крилом мені.
В руках з вінком лавровим вилажу на Парнас,
У голові – шедеври, під дупою – Пегас.
Або ж, із «Присвята автомобілістам»:
Зранку сонце ніс лоскоче –
Ні спати, не їсти,
Пити треба, бо вітають
Автомобілістів.
Тусовка, богема, де п’ють і вітають, – це природно для поета, як і стьоб, іронія, самоіронія…
Тому упевнений, відчуваю, що Валентина Люліч свідома цього, бо щиро, ніби самооправдально, заявляє:
Мій голос не звучить патріотично
Про партії, народ і паритет.
Мовчу, пишу лірично, аскетично –
Немов поет.
Тому Валентина Люліч для мене чарівлива Жінка і класний загалом поет, у якої шукатиму рядки і строфи на кшталт отакого – нутряного, пульсуючого, красивого:
* * *
Твоє ім’я курличуть журавлі,
І ми уже самі на всій Землі!
Мене цілує ніжно перший сніг,
І ти летиш із ним до моїх ніг.
* * *
Зажадалася, зачекалася.
Стигли яблука в саду й звуки.
В ніч молилася, відрікалася
Від самотності, від розлуки.
Захопилася, ухопилася
За тонесеньку гілку крони.
Недостигле ниць впало яблуко
Поміж всі людські забобони.
* * *
Народився поет. Наче лебеді, біло
Білі ангели струнко на світло летіли.
І летіли, летіли… А там вдалині
Білі стріли пускали у білім вогні.
–––––––––––––––––––––––––––––––
Біло-біло від пір’я розірваних крил,
Від розсипаних слів, від поламаних стріл.
Кожна рима, як лезо. Падіння – як злет.
Все замовкло… І тихо заплакав поет.
А всі її формальні експерименти та змістові данині моді – як десерт чи спеції, косметичні тіні, жіноча симпатична слабкість (за словами самої Валі: «Це – жінка. Тому слабка, щоб бути сильною») на великій органічній, стихійній тризні свята Поезії, в якому вона званий гість.
А ще аз грішний люблю пісні у її виконанні…
Чекатиму наступних книг Валентини Люліч, а наразі повторю за нею, вже по-християнськи:
Ніби дивиться крізь хмари
Праведне Лице.
І прошу мені простити
За усе, усе.
SAMSUNG CAMERA PICTURES