Гаряче червневе повітря ароматним трунком наповнювало груди, довгий день розпочався із погожого досвітку, й до вечора було ще так неосяжно далеко, що, здавалося, й гадкою не доскочити.
Очам відкривався зелений луг, через який, обминаючи групки дерев і кущів, бігла річка з чистою, прозорою водою, в якій, наче у свічаді, відбивалося небо з кучерявими овечатами хмарок, котрі непоквапом брели собі кудись манівцями.
Попереду височіла стара гребля із закинутим млином, зруйнованим, таємничим і якимсь нетутешнім. Греблю розмила вода, вона вільно текла через широкий пролом, інколи натикалася на великі пласкі камені й тоді, мовби сердячись, бурунилася білою піною. Обіч греблі, на берегах, юрмилися присмучені похилі верби. Тонким гіллям, переплетеним між собою, вони сягали самісінької води, творячи на поверхні негусту мереживну тінь, в прихистку якої метушилися дрібненьки рибки, виблискуючи час від часу проти сонця живим сріблом.
Стояла особлива тиха пора: вітер майнув у якісь інші краї, вода перед греблею ніби застигла — не вода, а гладенько відполіроване зелене скло. Земля і каміння розімліли під сонцем, усе німувало, навіть птахів не чути — дрімають чи що, заховавшись у тінь?..
І тут, зовсім несподівано розірвавши тишу, пролунала команда: «Окопуватись!»
В одну мить простір наповнився дивними в цьому безмов’ї звуками: зашурхотіли лопати, заскреготіло під їх сталевим тиском каміння, різкий голос бензопили сполохав птаство у верховіттях дерев, удари сокири задавали прискорення ритмові праці, жорстко нагадуючи, що в кожного бійця часу на облаштування «гнізда» обмаль і той хутко спливає.
Очі заливало потом, дихалося важко, докучала спрага, але думка, що найнадійніший бронежилет — це твій окіп, яку, наче само собою зрозумілу аксіому, виголосив ще зовсім молоденький ротний, панувала над усіма іншими думками. Властиво, вона, ця думка, і була всього одна-єдина, хіба що доповнена інстинктивним поривом: швидше!.. швидше!.. швидше!..
Кожною клітиною відчувалася реальна близькість невідворотного бою, тому треба було встигнути окопатися, прокласти бічні ходи, надійно втрамбувати бруствери, замаскуватися, узгодити взаємні дії з сусідами зліва і справа…
Майже без слів заглиблювалися в землю, і коли з «гнізда» вже можна було стріляти з коліна, вперше перевели подих.
Хтось пожартував: мовляв, влазимо помаленьку в земну кулю, але жарт ніхто не підтримав, і лопати іще гучніше заскреготали, з тупою одноманітністю загупали кирки, ломи продовжували підважувати вросле в ґрунт каміння, інколи викрешуючи з нього сині та червоні іскри.
Час від часу лунали віддалені голоси солдат бойової охорони, підвивали артилерійські машини, які рухалися сюди, до лінії, де рота займала оборону. Все це фіксувалося лише краєчком свідомості, проте народжувало впевненість, знімало тривогу і страх.
… Ще так само, як і кілька годин тому, пекло червневе сонце, корчуваті верби просіювали плакучим гіллям золоте проміння, яке щедрим потоком лилося з вишини, збентежені, притихлі було пташки відновили свій денний концерт, в який вплелося навіть коротке зозулине «ку-ку», — але перед очима кожного бійця, що окопався на цьому українському вогневому рубежі, вже зримо постав образ близького бою, коли чорний дим від вибухів заступає небо, рашистські снаряди шматують повітря і з осатанілою ненавистю знищують цей земний рай.
Вони мусять не дати цьому статися.
Аделя Григорук