У період Передвеликодній, у час, коли довкола церковного життя болюче постало питання української ідентифікації, коли церква московського патріархату озлоблено і відверто вороже являє присутність «руского міра» в Україні, доречно поговорити про історичну місію української ікони.
Історія української ікони устелена тернами. Її дорога до нас – складна і болюча. Болюча, бо через численні втрати – чужоземні завоювання, війни, пожежі, пряме нищення та крадіжки – українська ікона дійшла до нас в поодинокому вигляді. Найдавніших ікон періоду Київської Русі залишилось так мало, що їх, либонь, можна полічити на пальцях. До того ж Україна сьогодні – вже не власниця ряду своїх найдавніших ікон доби Київської Русі, які стали духовними святинями інших народів. Белзька ікона Богоматері – вивезена до Польщі; Вишгородська ікона Богоматері – до московії. Ще одна ікона з України потрапила до міста Жировичі в Білорусі. Остробрамська ікона Божої Матері (Литва) також свого часу була вивезена з України. Ці ікони Україна втратила в різні епохи за різних обставин. І біда не тільки в тому, що ми їх практично вже ніколи не повернемо, а ще й у тому, що ці ікони вважають уже не українськими, а «російськими», «польськими» і т. ін. Проте справедливість вимагає правдивої і чесної ідентифікації цих ікон. Українська школа ікономалярства була така могутня, що забезпечила своїми сакральними творами всі сусідні народи. Це незаперечно свідчить, що традиція української ікони найдавніша у Східній Європі. Не маючи власних іконописних шкіл, наші сусіди тієї давньої доби спромагалися лише на банальне вивезення, а то й на крадіжку ікон. Для розписів своїх храмів зони запрошували українських або візантійських майстрів (Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.). Найвідоміші з вивезених ікон – Вишгородська і Белзька ікони Богоматері. Історія першої загальновідома.
Ірина Вовк
Дякую за публікацію, але вона обірвана власне на історії Вишгородської ікони. Цей недогляд, напевно, стався при неуважному пересиланні матеріалу через посередництво Спілки, а не з рук автора статті. Отже, додаю втрачену історію Вишгородської ікони: ” Вишгородська ікона Богоматері, так звана ікона «Ніжності» («Замилування») згідно з поширеними версіями стала святинею за часів Київській Русі. Ця ікона потрапила до Києва з Візантії, як і більшість ікон X – XІ століть. Візантія тоді ще не допускала існування національних шкіл ікономалярства, боячись будь-яких місцевих відхилень від іконографічного канону. Ці ікони не можна ідентифікувати як мистецькі твори. Образ Богоматері і Ісуса – то не портрет, а подоба їхньої присутності, в них божественне у дивний спосіб приховане. Вони єднають вірян з вищим, надприродним світом, нагадують про нього. Ікона не є ілюстрацією, не матеріалізує божественної особи, а є її зовнішнім виразом, доповненням, «символом віри». До речі, є два грецькі слова на означення «символу». Перше тлумачиться як «шматок – уламок череп’яного посуду, персня чи монети», який був знаком причетності до особи; символом приязні, дружби, коли ця особа зустрічала іншу людину; ніби виразником цієї речі. Друге тлумачиться як стислий виклад, зміст, тобто є символом віри. Обидва тлумачення ікони як символу – важливі, хоч богослов’я істинним вважає друге: ікона – символ віри. Образ Вишгородської Богоматері, що ніжно пестить свого Сина («Замилування» чи «Ніжності») близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість Її вигляду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття – такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що Син піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед багатьох візантійських ікон Вишгородська відзначається особливою емоційністю, навіть психологізмом. «Вишгородська Богоматір», привезена та початку XII ст. із Константинополя, була даром патріарха Луки Хризоверга. Урочиста зустріч ікони описана в літописах. Цілком імовірно, що вона перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі, хоч постійним місцем її зберігання був Вишгород – одна з резиденцій князя неподалік Києва. Тому й отримала вона назву Вишгородської. Перевезення святині до Володимира пов’язане з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», – писав про нього Михайло Грушевський. Юрій Довгорукий посадив свого сина Андрія у Вишгороді, але той у 1155-му році втік звідти до Суздальщини, забравши з собою ікону Божої Матері. А через 11 років, у 1169 р. він прийшов на наші землі уже як загарбник та силою захопив Київ. Андрій був першим князем, який, захопивши Київ, не захотів тут княжити, по-варварськи зруйнував його, маючи намір принизити роль Києва як столиці і, водночас, піднести авторитет ближчого йому Володимира. З того часу, ікону почали називати «Владімірською». На пам’ять про неї запроваджено було свято Стрітення Володимирськоі ікони Богоматері. На місці зустрічі заснували Стрітенський монастир, а вулиця дістала назву «Стретенка». У 1395 р. вся москва молилася перед нею, благаючи про спасіння міста від Тамерлана, і Божа Мати відвернула лихо. Після того, як військо Тамерлана, що рухалося на москву, несподівано повернуло назад, ікону оголошено «чудотворною». 1480 р. заступниця відвернула від кордонів Русі війська татарського паші Ахмата. Ріка Угра, де стояв Ахмат, дістала в народі назву «пояса Богородиці». У 1591 році московити знову вдалися по допомогу й заступництво до Пречистої Діви, молячись відвернути від москви хана Каси-Гірея. З того часу вона перетворилась на сакральну національну святиню росіян. До 1918 р. ця ікона перебувала в Успенському соборі Кремля, а в І9І8 р. потрапила до Третьяковської галереї як музейний експонат. У 1993 р. ікону було повернено на її попереднє місце в Успенський собор. Зрозуміло, що для України Вишгородська ікона Богоматері з Немовлям, втрачена безповоротно (бо ніхто добровільно раритети не повертає!), але образ її лишається в історичній пам’яті українців як немеркнучий образ-символ боротьби з ордою та московськими варварами”.
(Ірина Вовк, автор статті)