9 листопада відзначалася сорокова річниця від створення Української Гельсінської групи – першої в історії України правозахисної організації. Її історичний внесок у справу становлення правової та демократичної держави, на жаль, все ще залишається повною мірою не осмисленим. Імена її лідерів майже забуті. Тож сьогодні по суті нам належить відновити недостаючі ланки історичної пам’яті – про феномен виникнення у тодішній поневоленій Україні легального, ненасильницького руху за людську і національну гідність та верховенство права.
Значення тих подій 40-річної давнини є актуальним сьогодні, якщо ми віримо, що справді пережили Революцію Гідності, що творимо правову державу і громадянське суспільство.
Одним з пропагандистських кліше, яке часто застосовують у інформаційній війні недруги України, причому як зі Сходу, так і з Заходу, є твердження про те, що в Україні немає історичної традиції перетворень суспільства у ненасильницький та правовий спосіб. Що буцімто усе минуле України, це така собі «історія гайдамаків», котрі раз по раз здіймали жорстокі повстання та війни, не маючи бачення подальшої побудови демократичної та правової країни. Що начебто у пантеоні наших національних героїв немає свого Магатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга або Вацлава Гавела…
Це звісно ж неправда. У нас є багатовікова традиція гуманістичного просвітництва, демократичного самоврядування і парламентаризму. У нас є свої видатні особистості, котрі мислили цінностями людської гідності та верховенства права – і діяли у відповідності до них. Лише от – що гріха таїти! – ми самі не так багато про них знаємо. І не так часто розповідаємо про них світові.
Саме діяльність українських дисидентів-правозахисників 70-80-х років започаткувала процес ненасильницької безкровної трансформації могутньої тоталітарної імперії, що завершився її розпадом і виникненням незалежних держав. «Імперію зла» було зруйновано силою вільного слова! Учасники Української Гельсінської групи: Микола Руденко, Петро Григоренко, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус та інші пасіонарні особистості – оце і є наші, українські, «Магатми Ганді»!
Тож нинішня ювілейна дата повинна стати не просто черговим приводом до проведення формальних урочистостей. Було б добре, якби вона прислужилася для глибокого зацікавлення молодого покоління тією сторінкою нашої історії, її пізнання та осмислення.
Українська Гельсінська група виникла у час найбільшої могутності Радянського Союзу, який у 70-і роки мав потужну політичну перевагу перед ліберальним Заходом. В ході Другої Світової війни він розширив власні кордони та створив у Східній Європі блок залежних країн «соціалістичного табору». Він переміг збройний опір в Західній Україні та балтійських республіках, танками придушив «Празьку весну». Він репресував або залякав лідерів руху «шістдесятників». У середині 70-х не існувало організованої опозиції керівництву комуністичної імперії. Безумством видавалися плани збройного його руйнування іззовні – це означало б Третю Світову і загибель Людства.
Кремлівське керівництво вважало черговою дипломатичною перемогою підписання Заключного Гельсінського акту НБСЄ у серпні 1975 року. Ще б пак! – левова частка положень цієї угоди обіцяла йому чергові переваги. Адже Захід визнавав непорушність повоєнних кордонів (разом з тим погоджувався з радянською окупацією країн Балтії) відмовлявся від практики «холодної війни», відкривав еру співробітництва у сфері науки, техніки та інформації. Зміст невеликого «гуманітарного кошика», що зводився до зобов’язань дотримуватися прав людини, ніхто не сприймав як загрозу компартійній монополії на владу. Але у його тексті була на перший погляд малозначуща фраза «Країни – учасники підтверджують право людей знати свої права і діяти у відповідності з ними». Та саме ця фраза виявилася спроможною змінювати світ. Заключний акт було з легкістю підписано Кремлем – і це стало початком його кінця.
Вже невдовзі після підписання Гельсінських угод у країнах «соцтабору» почали створюватися перші правозахисні організації: Московская Хельсинкская группа – у столиці імперії, Komitet Obrony Robotników, зародок майбутньої «Солідарності» – у Варшаві, Українська Гельсінська група – у Києві. Усі вони діяли за принципом: «Владо, ти підписала угоду про дотримання прав людини – тож виконуй її!» Комуністичний режим за інерцією заходилася репресувати інакодумців. Захід – звинувачувати її у порушенні угод, у появі численних в’язнів сумління. «Імперія зла» почала виправдовуватися і … втрачати моральну перевагу. Усього через 15 років Союз припинив існування…
Українську Громадську Групу сприяння виконанню Гельсінських угод (така була її повна назва) було створено 9 листопада 1976 року. Дев’ятеро відважних людей зібралися у київському помешканні письменника Миколи Руденка і підписали Декларацію про створення Групи та її перший Меморандум. Імена цих людей, їхні думки та твори належить знати… Не для того, аби створювати довкола них черговий архаїчний культ «вождя» та «месії», плодити некритичні міфи про «героїв» та «пророків». Усі вони були живими людьми, яскравими ОСОБИСТОСТЯМИ. Особистостям не вклоняються. У них належить вчитися, у світлі їхнього життя варто оцінювати власні вчинки…
Вони не були «професійними революціонерами». Микола Руденко, солдат Другої світової, письменник, філософ, видавець. Оксана Мешко, полум’яна патріотка, нескорена бранка сталінських та брежнєвських таборів. Петро Григоренко, фронтовий офіцер, у повоєнний час – генерал, завідувач кафедрою військової кібернетики Вищої військової академії, захисник депортованих народів. Олесь Бердник – письменник-фантаст. Левко Лук’яненко – юрист, раніше репресований за громадську діяльність, як і його товариш Іван Кандиба. Ніна Строката – науковець мікробіолог, імунолог, дружина і захисниця Святослава Караванського, репресованого за зв’язки з ОУН. Мирослав Маринович – наймолодший із засновників Групи, недавній випускник Львівської політехніки. Микола Матусевич – історик. Олекса Тихий – учитель, публіцист, філолог.
У Декларації про створення Української Гельсінської групи стверджувалося, що головним мотивом її діяльності Групи буде не політичний, а правовий. Група покладала на себе обов’язок сприяти ознайомленню широкого загалу з Загальною декларацiєю прав людини та домагатися, щоб цей мiжнародний правовий документ став основним у вiдносинах мiж громадянином i державою. Українські правозахисники ставили собі мету активно сприяти виконанню гуманiтарних статей Заключного Гельсінського Акту, домагатися, щоб на всiх мiжнародних нарадах Україна як член ООН була представлена окремою делегацiєю. Важливою вимогою у сенсі забезпечення гласності про випадки порушень прав людини була їхня вимога акредитування в Українi представникiв зарубiжної преси, створення незалежних прес-агенцій.
Як свідчить учасник УГГ та ретельний літописець її історії Василь Овсієнко: «Сила і величезна моральна перевага правозахисників над режимом полягала в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відверто демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону та міжнародних правових документів».
У першому власному Меморандумі Групи політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У Меморандумі № 2 йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР. Меморандум № 3 констатував факт антиконституційного переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. Загалом впродовж січня – квітня 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян.
В результаті, за висловом Андрія Амальрика, «Правозахисники вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди!»
Засадничими принципами діяльності Групи були ненасильство, відкритість та легальність. Вони демонстрували режимові, що не будуть боятися його та ховатися. Як зазначав пізніше Микола Руденко: «Новизна цього явища полягала саме в тому, що тоді українські патріоти-інтелігенти вперше заговорили НЕ ПІДПІЛЬНО, А ВІДКРИТО, на повний голос, наперекір офіційній ідеології, погрозам, не боячись ув’язнення, розправ: ми заявляємо на весь світ, що ми є, ми знаємо, що ви нас заарештуєте, але все одно будемо говорити правду».
Визнання найвищими цінностями повагу до людської гідності та прав дозволило об’єднатися довкола правозахисників людям різних політичних поглядів: від націоналістів до ліберальних демократів. Для усіх ставало зрозумілим: лише дотримання громадянських прав створить для передумови для реалізації політичних цілей кожного. Тому серед членів УГГ бачимо: захисників свободи совісті та прав віруючих (О. Гейко, П. Вінс, В. Романюк – майбутній Патріарх Володимир), прав депортованих народів (П. Григоренко), загальнодемократичних свобод (Л. Плющ, В. Малинкович), права євреїв на еміграцію (Й. Зісельс).
Улітку 1978 року Група оприлюднила власний програмний документ «Наші завдання», де заявила, що виходить із «засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян».
Режим за інерцією запустив машину репресій проти вільнодумців – майже усіх їх впродовж 1977 – 78 років було арештовано, декого позбавлено громадянства та видворено за кордон. За визначенням Голови Московської Гельсінської групи Людмили Алексеєвої, репресії проти причетних до групи набули у радянській Україні мафіозного характеру – прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: «дармоїдство» (П. Вінс), «опір міліції» (В. Овсієнко, Ю. Литвин), «хуліганство» (В. Долішній), «спроба зґвалтування» (М. Горбаль, В. Чорновіл). Але репресії не зупинили притоку до групи нових членів. Усього до УГГ за час її існування вступило 43 осіб, у т.ч. двоє громадян інших республік (естонець М. Ніклус і литовець В. Пяткус). Загалом 39 членів Групи відбули в концтаборах, в’язницях, закритих психіатричних лікарнях, на засланні понад 550 років.
Але правозахисники занесли дух свободи і в табірне середовище. За свідченням Василя Овсієнка: «Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не давали позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття «в’язень сумління» набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши «покаянну» заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Але таких «покаянців» були одиниці».
За намагання бути вільними людьми у невільній країні Українська Гельсінська група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту, чотири в’язні ГУЛАГу загинули у неволі, не дочекавшись рік – два до горбачовської «перебудови»: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус.
У цьому зв’язку Іван Лисяк-Рудницький свого часу відзначив: «Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи».
Урочистості з нагоди 40 річниці від створення Української Гельсінської групи скоро минули. Але якщо ми справді прагнемо вчитися на досвіді її лідерів, брати з тих людей приклад – сьогодні варто вести мову про широку інформаційно-просвітницьку кампанію. Її метою мало би бути пізнання історії українського правозахисного руху, його ролі у становленні України, як вільної країни та правової держави, виховання поваги до прав людини та верховенства права.
В Україні сьогодні діє велика кількість правозахисних організацій, яким під силу це. Існує Інститут національної пам’яті, численні наукові кафедри та видавництва…
Що до нашої організації, то «Гельсінська ініціатива-ХХІ» провела цілу низку публічних заходів з нагоди 40-річчя створення УГГ – у навчальних закладах та бібліотеках Кременця, Тернополя, Чорткова та Скали-Подільської. Сприяли нам у цьому: Чортківський гуманітарно-педагогічний коледж імені О. Барвінського, факультети філології, журналістики та історії Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка, Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека, Кременецька гуманітарно-педагогічна академія імені Т. Шевченка, Кременецька центральна районна бібліотека імені Ю. Словацького, Скала-Подільська загальноосвітня школа. Гостями також були студенти Галицького коледжу імені В. Чорновола та Кременецького ліцею. У програмі: авторська презентація «Перші громадяни майбутньої країни, вільної та правової», перегляд документального фільму Юрія Луканова «Хто Ви, містер Джекі?» та відеозапису лекції Мирослава Мариновича «Духовність ГУЛАГу», представлення друкованих видань, зокрема чотиритомника «Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод» та двотомника Василя Овсієнка «Світло людей».
Нарешті – не забуваймо, що нашими сучасниками є ветерани українського правозахисного руху: Мирослав Маринович, Іван Дзюба, Василь Овсієнко, Йосиф Зісельс, Микола Горбаль, Семен Глузман… Кожен з них є мислячою особистістю, вільним у своїх вчинках громадянином. Кожного них варто вважати моральним та інтелектуальним скарбом нації. Вони упродовж життя змогли залишитися вільними: не розпорошили себе у політичних ігрищах, не прагнули нагород, високих крісел у владі.
Їм є що сказати країні. Лише країна чомусь слухає переважно інших достойників. То чи не тому вона впродовж 25 років блукає манівцями історії та не може зробити свого визначального свого кроку до співтовариства вільних європейських народів?
Олександр Степаненко,
«Гельсінська ініціатива-ХХІ»
