На прикладі лише однієї фрази бачимо, яка багата на значення та виражальними відтінками наша рідна мова. Як у світі безліч звуків-нот, барв – однак усе природне розмаїття не дотягається й до дещиці маєстату мови: її словника, народної творчості, глибинних поняттєвих поворотів і несподіваних очікувань.
Що вимагається від нас, аби розквітала українська мова? Ось перелік завдань для нас: пильнувати за кожним своїм словом у мовленні – воно мусить бути власне вкраїнським; свідомо не сприймати чужомовну лексику, крім, звичайно, наукових термінів; не жити за рогульським правилом: «не все рівно, як говору – аби понятно»; не забувати, що яке, власне, моє мовлення, мислення – така думка оточуючи і про мене; шанувати, дбати, берегти й любити Божий дар – мову, основу основ життя нашого.
Нині українська мова зазнає шалену атаку з боку чужинських слів, які тяжко грабують її потенційні можливості, тобто їх знищують. Очевидно, не треба ганити іншомовні запозичення, що в нас довгий час, що вже зафіксовані словником іншомовних слів, а також наукові термінологічні поняття і словосполучення. Правда, Чехія боролася й тепер воює послідовно із засиллям чужих слів у свою мов у в усіх площинах і напрямках.
Активним надуживанням у мовленні іншомовної лексики ми тим самим стимулюємо її проникнення в живе тіло нашої мови. Так, у нас існують благородні споконвічні слова «фальш», «послання», «напрямок», «відбір», «вкладення», «очільник, керівник» тощо. А ми настійно мусуємо і товчемо як воду в ступі чуже «фейк», «месідж», «напрямок», «відбір», «інвестиція», «менеджер». Ще до того ж, в одному реченні по-штубацьки одну й ту ж думку передаємо двома слова – своїм і чужим: «особлива специфіка», «аргументований доказ», «народно фольклорна творчість», «обмежені ліміти». До слова, такими «перлами» рясніють українські газети. Хіба ж це не химерна конструкція «масло масляне»! Правда, в наші дні може бути унікум: масло без сліду масла…
Отже, пророчими є геніальні шевченківські слова «якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя»… Учімося, думаймо, читаймо!
Зиновій Бичко,
вчений-мовознавець,
м. Львів