Нехай жоден зайда-загарбник не тішить себе думкою, що ми колись щось забудемо. Ні-ко-ли!.. Бо страшно було. Бо кривавилося і боліло, бо недоїдали і голодували, злиднювали і гинули люди… Мільйони життів!..
Пам’ять
З раннього дитинства запам’яталося дуже мало. Чомусь урізалося в тямки, як тато мене трирічного, тримав високо на витягнутих руках, а я подавав майстрові на дах нашої хати, яку зводили, кілька довгих заіржавлених цвяхів квадратного перерізу… То були ще польські чи австрійські цвяхи.
Запам’яталося це тому, що було… страшно, дуже страшно, бо… високо.
А ще запам’яталося, як ми, чотирирічні дітлахи, біжимо за колгоспними фірами (підводами) з мішанкою для худоби і висмикуємо з тої мішанки блідо-зелені стебла гороху з такими солодкими горошинками у стручках… А фірман (їздовий), приловчившись, як свисне батогом позад себе, то тебе, безштанька, у самій сорочечці, аж обпече той виляск батога. І тоді сидиш у пилюзі на дорозі з кількома стручками гороху у маленькій дитячій ручечці і плачеш, плачеш, аж заходишся…
Запам’яталося, бо боліло. Дуже…
До чого це я? А до того, що нехай жоден зайда-загарбник не тішить себе думкою, що ми колись щось забудемо. Ні-ко-ли!.. Бо страшно було. Бо кривавилося і боліло, бо недоїдали і голодували, злиднювали і гинули люди… Мільйони життів!.. Тож і пам’ятатимемо. Від Батурина і глибше, від нього ж і донині, і далі, і на віки вічні…