“Просто? Не заперечую! Бо саме ця простота говорить, що Іван Потій поет нутряний, у слові шукає золотого руна для рідної землі. Він щемно вірить, що воно є і народиться той, хто відшукає його…”
Запросини у казку
Рефлексіг на чотири частини.
І
Людина тихенько ступає лісом. Зачудовано зупиняється біля кожного дерева, погладжує долонями шорсткий стовбур. Про щось шепоче, притулившись до нього зморшкуватим чолом. А скільки захоплення викликають у неї зелені трави, вкриті холодною росою? Не можна, мабуть, описати почування тоді, коли у стеблуванні пагінчиків з грунту угледить боровика чи маслюка, прикритого пожухлим листям.
Навіть не віриться, що пізнавачеві лісу зозуля вже накувала 60, бо він не втрачає дитинності у сприйнятті навколишнього. Мова про людину, яка і за полудень віку не втрачає первинності вражень, аби залишатися собою.
Ходив до лісу потоптати рясту,
Понюхати фіалку лісову,
Сказати патріарху-дубу: – Здраствуй,
А, може, щоб відчути, що живу.
Поет? Так! Про що він? Про себе. Хіба це якась дивовижа?Адже споконвіків відомо, що людина ніколи не збагне сокровенних тайн світу, коли не зрозуміє краси природи.
ІІ
Не бачу нічого надзвичайного у тому, що розповідь про Івана Потія (він народився 10 серпня 1955 року в селі Кушлин коло Кременця) починаю з такої цитати. Хочемо того, чи ні, а вона ще раз підкреслює, що він – поет традиційний. Хоча найменше хотілося б говорити у даному випадку про навішування ярликів. Знаю його майже тридцять років. Знаю що він живе так, як живе, та живе так, як пише.
Можна, звичайно, дошукуватися якихось «ізмів», коли хотіти. Та спокою не дає доскіпливе запитання: навіщо це? Справді – навіщо?
Нічого з часом не втрачається
Ні в серці, а ні в голові.
Хай наше слово не кінчається,
Допоки будемо живі.
Просто? Не заперечую! Бо саме ця простота говорить, що Іван Потій поет нутряний, у слові шукає золотого руна для рідної землі. Він щемно вірить, що воно є і народиться той, хто відшукає його.
Бачу далі голубі,
Зоряно і гарно.
Як втовкмачити собі,
Що живу немарно?
Як тут не подумати про Слово, яке влилося у душу з молоком матері? Не буду, напевне, приховувати, що дехто хотів би від поета вибагливіших метафор, більшого заглиблення у філософію життя. Зізнаюся що іноді сам прихиляюся до такої думки, але відразу осмикую себе поетовими ж рядками;
В кожного своя дорога,
І не знає, де впаде,
Та від себе і від Бога
Не сховаєшся ніде.
Іван Потій має рацію. Прихисток душі… в тобі самому. Можна, звичайно, говорити про давню суперечку метафористів і сповідальників, можна із затаєнним пієтетом балакати про сучасну течію постмодерну, але вони є нічим, якщо не доторкнутися серцем до первинності.
Як гарно промовив про це сам поет!
Зглобалізовані народи,
Допоки світ цей не погас,
Не я вас кличу до природи,
Вона, як мати, кличе вас.
Повернення, без якого нам не бути?
ІІІ
Дозволю собі ще одну цитату. Правда, цього разу не з коротких віршів Івана Потія. Наведу розлогу думку письменника Петра Сороки. В журналі «Золота пектораль» за 2010 рік перечитував його денникові записи: «Язики вогненні», наткнувся на таку думку; «Я пишу так, як підказує мені досвід, душа. І той невеликий хист, який дістався від природи…всяке письмо має тільки тоді сенс, коли робить автора щасливим. Тоді крихта того щастя неодмінно дістанеться і читачеві»
Знаний літератор мав на увазі себе, але мені здається, що ці слова можна віднести й до Івана Потія, з яким Петро Сорока уже багато років підтримує приятельські стосунки.
Це, пишучи про нього, Петро Сорока в одному із денників дивувався, що той після п’ятдесяти залишається таким непогамовним, як і в юності… Знаючи обох чимало часу, можу сказати, що це не раптовий виплеск почувань, а вивірений серцем розмисел про близьку душу.
Прибудь до мене, Іване,
І будем, як древні римляни,
Пити вино багряне
Чистих осінніх безмеж.
Розкошувати в тиші,
Вголос читати вірші
Ті, які гріють душу,
І тіло гріховне теж.
Ці рядки взято із поетичної посвяти Петра Сороки Іванові Потію. Безумовно, так писати про колегу може письменник, відчуваючи кревний зв’язок з ним.
Та чи тільки відомий письменник з Тернополя так гадає? Ні! Теплі слова про Івана Потія можуть промовити Павло Вольвач з Києва та Олег Гончаренко з Мелітополя.
Згодімося, що цей ряд імен має спромогу говорити багато. Але чи був би він, якби не існувало суголосся.
IV
Першовитоки, без мандрування до яких людина ніколи не зможе бути собою.
Пізня осінь. Тепленятко. Свято.
Літо повернулося, мабуть.
Приїжджай! У лісі див багато.
Трішечки щасливою побудь.
Хіба це не щастя і в старші літа залишатися дитиною в душі, котра дивується усім у надсвітті?
Я щасливий, що ще раз відкриваю це для себе крізь призму поезій Івана Потія!
Ігор Фарина.