“Савелій пройшов аж у кінець просторого приміщення і прилаштувався за таким столиком, з-за якого мимовільно проглядався вхід, але той, хто заходив, радше б не напружувався, щоб одразу озирнути аж дальній кут. До призначеного часу зустрічі з Селестою залишалось ще пів години. На скуластому виголеному обличчі чоловіка читався задумливий спокій…”
За крок до гріха (новела)
На незабутню для себе околицю міста, що закралась ошатними новими будиночками аж у старезний бір, Савелій приїхав завчасу. Як завжди в подібних ситуаціях був зосередженим. А щоб не впадати у вічі протиснувся своєю сірою “Matiz” за чорним позашляховиком у самий кут невеликої стоянки біля ресторану “Під бором”. Раніше тут він був тільки раз – торік із довгоногою касиркою банку – молоденькою, заворожуюче темпераментною. Та їхній роман вийшов з коротким сюжетом, бо не хотілося потрапити під гарячу руку строгого татуся пасії. Власне, цікаво: а хто ж батько тієї загадкової смаглявки з пишними вороними кучерями? – мимоволі подумав вибираючись з машини. Поки ступав мереживом кольорової бруківки до мармурових сходів ресторану наче підказкою до несподіваного запитання виринули слова дівчини: “Ми з мамою тут щойно від весни…” Гоноровито піднявши смолистого, ледь посрібленого чуба, по-юначому легко виніс свою струнку постать у бежевих літніх штанах і голубій сорочці до виблискуючого дзеркальним склом входу. М’які шкіряні босоніжки поглинули його кроки. Всередині на першому поверсі кільканадцятьма невеличкими зеленими столиками вабив зал, а на другому – дорогою вишуканістю приголомшували бенкет–кімнати. Савелій пройшов аж у кінець просторого приміщення і прилаштувався за таким столиком, з-за якого мимовільно проглядався вхід, але той, хто заходив, радше б не напружувався, щоб одразу озирнути аж дальній кут. До призначеного часу зустрічі з Селестою залишалось ще пів години. На скуластому виголеному обличчі чоловіка читався задумливий спокій. Довгопалі доглянуті руки з оригінальним годинником і шлюбним перснем лягли на коліна, й не торкнувшись меню. Але по хвилі з зеленою книжечкою напоготові з’явився офіціант – високий, спортивної статури русоволосий молодик, котрий у разі потреби, напевно виконував функції викидали, хоча зелені штани й біла сорочка була бездоганно напрасовані.
– Поки що – пляшку мало газованої води, – незворушно мовив клієнт і “два в одному” зник. А Савелій глибше поринув у звичні перед такими зустрічами роздуми–спогади із свого солодко–терпкуватого життя. Їх зо два десятки літ колекціонував – на добру книжку вистарчило б!.. А все почалося відтоді, коли бідові, добропорядні батьки, не питаючи його – не готового до подружнього життя студента, оженили на дочці знаменитих у місті лікарів, своїх друзів молодості. Всі події від часу весілля з плоскогрудою Раїсою зробили життя гордовитого красеня незрозумілим сном. Хоча, люблячи й поважаючи батьків, він поволі просто змирився з долею бути в клітці, щоправда – золотій. Навіть уже не їздив на літніх вакаціях із студентськими загонами на будови, щоб підзаробити для навчання. Два літа провів безтурботно: між новими друзями в Карпатах і на морі, стараючись не помічати неревнивого, але пильного ока молодої дружини. Й усе частіше ловив себе на думці, що звикає до неї. Лише іноді все єство пронизувала відраза до пестливих рук Раїси, адже вони вже практикувалися холодним скальпелем кромсати людське тіло. Хоча хто заперечить благородність справи – лікувати людину, навіть і ріжучи по живому?.. Мабуть, це найбільше спричинилось до почастішавши зривів Савелія. Захоплення історією він непомітно почав промінювати на небезпечне заглиблення в бучні пиятики. І саме тоді, коли вагітна дружина та батьки були найбільш стурбовані його вчинками, зовсім випадково на хиткій стежці зустрів Стефанію. Вона – манлива, мов світло в мороці, йшла малолюдним тротуаром край парку. Біла блуза і чорна спідничка підкреслювали бездоганну фігурку, а ніжки вражали до безтями. Савелій рвучко натиснув педаль гальм тестевої “шістки” і зупинився біля самісінької вродливиці. На щастя, там рух односторонній…
– Куди красуня поспішає? – випалив, що натрапило на язик, широко відчинивши дверцята машини.
– А ти той відчайдух, здатен мене підчепити? – Запитанням на запитання відповіла дівчина, стріпонувши чорними кучерями. Та миттєво впевнилась, що принаймні виглядом красень вартує її уваги. То ж коли запропонував підвезти, без вагань всілась на переднє сидіння машини. Вони довго їздили заміськими дорогами, іноді зупиняючись, і без угаву теревенили – знайомилися… А через декілька днів похмурого серпневого надвечір’я Савелій повіз Стефанію в глухий закуток лісу. Зовсім недалеко, за якийсь кілометр від ресторану, де він зараз сидів та згадував, як тоді тішився, що віднайшов поворот долі, але та, котра стрепехнула черству душу, як і появилась – зникла… Народження сина й закінчення університету все ж повернули до тверезого сприйняття життя. А звикання до викладацької роботи в технікумі рідного міста, будівництво власного будинку, (звичайно, з допомогою батьків), могли б засмоктати остаточно. Одначе після того швидкоплинного роману зі Стефанією Савелій впевнився, що має досить чоловічих принад, щоб залучати привабливих жінок та дівиць до розваг більш захоплюючих, ніж пиятика. Тим паче, Раїса, влаштувавшись у лікарню, під опікою рідних цілковито віддалася скальпелю. Навіть маленький син зростав, здебільшого, в скромній рідній хаті Савелія, під лагідним доглядом його стареньких. А глава молодої поважної сім’ї помалу влаштовував собі паралельне потаємне життя гульвіси. Ще й відраза до ласок Раїси після кожної її вдалої операції ставала сильнішою. Тільки з літами, набравшись досвіду від численних своїх любасок, став незамінним і для невибагливої дружини. Ось учора ввечері, вже тримаючи в собі нинішню зустріч, був дуже уважним до Раїси: приготував її каву з коньяком, приласкав, щоб розслабилася після важкого дня в операційній, а вже потім тінню зник у напівтемній лоджії, буцім обдумувати історичну статтю для літературного журналу, з яким завдяки університетським друзям співпрацював. Адже історія не переставала бути його найголовнішим захопленням та заробітком на хліб насушний. Навіть у суботу, дізнавшись, що вийшли потрібні йому книги, полишив численні домашні справи й подався до книгарні. Саме там і зустрів ту молоду звабницю. Тупцювала в мало освітленому закутку магазину перед високими полицями, час від часу витягуючи якусь книгу і делікатно перегортала смаглявими пальчиками без звичного для їх віку манікюру. Скромна голубенька футболка та сині шорти лише підкреслювали довершеність форм бюсту, стану та ніжок. А на обличчі навіть сутінки не сховали рис давньогрецьких богинь…
– Чим цікавиться чарівна панна? – неголосно запитав, миттєво вловивши зблиск простенького срібного персня на безіменному пальчику дівочої лівиці.
– Люблю історичні романи, – довірливо відповіла дзвінким голосом.
– Приємно в часи байдужості стріти молоду людину з таким захопленням. Бо ж і я історик. Себто, викладаю сей предмет у тутешньому коледжі.
– Цікаво!.. – з личка не зникав непідробний вираз.
– Тоді будьмо знайомі – Савелій.
– Дуже приємно. Селеста, – смаглява ручка водночас простяглась назустріч чоловічій.
Надалі вони пліч–о-пліч просувались уздовж полиць. Чоловік поклав у пакет дві потрібні йому книги, а дівчина вибрала відомий історичний роман. Біля каси вона стояла позаду.
– То за мої і її книги разом, – Савелій простягнув сотню високому з блідим обличчям продавцю.
– Та навіщо?! – залепетала заскочена Селеста.
– То буде подарунок, скажемо так, молодому однодумцю…
Зрештою, дівчина подякувала і вони разом вийшли в скверик. Недалеко стояла його машина.
– Підвезти? – запитав, чомусь ураз захвилювавшись.
– Ні я живу тут недалечко – за рогом на сусідній вулиці.
– Хіба ти тутешня? Міг би запримітити таку красуню раніше.
– Ми з мамою в її рідному місті лишень від весни. А доти проживали у Львові.
– Гаразд, тоді, може, номер мобільного даси… – тепер не переставав бути вже наполегливим, як зазвичай в таких випадках.
– Краще зустрінемось у вівторок о шостій вечора в ресторані “Під бором” на околиці міста. Там класно – повідають знайомі хлопці. – І якось хитрувато всміхнулась: – Влаштовує?
Хоч подумав, чи не кепкує красуня, але без вагань поквапився згідно кивнути.
Мило змахнувши на прощання вільною правицею, вона поквапилась до рогу старовинного будинку, а він до машини…
З далеких думок Савелія вивела висока постать офіціанта, який нарешті з’явився із літровою пляшкою води та оригінальною зеленою склянкою на сріблястій таці. Знать очікував, поки дивакуватий клієнт подасться геть і не треба буде виконувати копійчане замовлення. Та той нікуди не збирався йти, бо до призначеної зустрічі залишалось п’ять хвилин. Савелій таки вірив, що Селеста прийде і тепер тільки непокоїло, чи з’явиться вчасно. Найбільше поважав у жінках пунктуальність тому, що в останні хвилини перед зустрічами із кожною зі своїх пасій відчував поглинаюче його волю хвилювання, яке зникало з першим поглядом в жіночі очі й лише тоді, зазвичай, оволодівав ситуацією.
“Зайчик” від поруху дзеркальних дверей сполохнув картину тихого залу за кількадесят секунд до шостої. Савелій машинально зиркнув на годинник і, наповнюючись радістю, аж підвівся з крісла. Розгублена зеленою монотонністю приміщення, дівчина мить його озирала, але, побачивши чоловіка, засіяла розкутою усмішкою. Поки проходила залом, досвідчений кавалер швиденько її оцінював. Вільна темно–синя блузка на випуск, елегантні сірі бриджі та невелика чорна сумка через плече змусили його зустріти Селесту як панну з вишуканим смаком. Залишилось глянути в очі…
– Доброго вечора, пане Савелію. – Руки не простягнула, але погляди їхні, зустрівшись, не розійшлися навіть, коли невимушено вмощувалась у крісло напроти.
Він скористався миттю, щоб оговтатись, але був вражений тим, що наче в дзеркалі побачив свої очі. Аж злякався. Одначе, хвильку ловлячи щире щебетання дівчини, заспокоєний, забувся.
Призналася, що мало не запізнилась, бо мусіла відчепитись від матусі, котра тут, у невеличкому місті пильнує її більше, ніж у Львові.
Знову з’явився офіціант. Й Савелій таки перехопив ініціативу, бодай спочатку в замовленні столу. Селеста забажала сто грамів лікеру, трішки сира, трішки маслин та каву з бісквітним тортом. А він – п’ятдесят грамів горілки, які, як завжди вважав, не повинні зашкодити керуванню автомобілем, кілька канапок і теж каву з бісквітом. Та, коли офіціант пішов, запитав:
– А ви чому, якщо не секрет, подалися зі Львова?
– Бо взимку одне по одному померли дідо і бабця. Пусткою стояла тут їхня трикімнатна квартира. У Львові ми жили в невеликій двохкімнатній. Тепер там поки квартиранти…
– А батько твій? – Якимось неоковирним вийшло чоловікове запитання. Відповідь дівчини – несподівано сумною:
– Помер татусь ще три роки тому, – здалося дівчина схлипнула. – Він добрий був, хоча черству, нелюбу мені геометрію викладав в університеті…
– Співчуваю – права п’ятірня чуйного співрозмовника мимоволі лягла на дівочу лівицю, яка від хвилювання опинилась на столі.
В ту мить залом знову застрибав “зайчик” і до розчуленої пари рішучим кроком йшла брюнетка в елегантному сірому костюмі, принади фігури котрої не поступались Селестиним. Щоправда, зі свого крісла та не бачила жінку. Одначе будь–хто зразу міг зрозуміти, що прийшла її мати.
Савелій теж, хоча далекою підсвідомістю, зауважив те, коли старша наблизилась, і приголомшено вичавив:
– Стефаніє?..
– Савелію?..
А Селеста поміж них замотавши головою, знічено простогнала:
– Мамо?!..
Делікатне запитання, що нависло над тими трьома людьми, постарався не зачепити навіть здоровань офіціант, обачно зупинившись поодаль, біля сусіднього столика.
Досвід таки допоміг Савелію:
– Прилаштовуйся, Стефаніє, хочеш зліва, хочеш – праворуч від мене… – І відразу звернувся до молодого чоловіка:
– Незважайте, офіціанте, накривайте стіл. Іще донесете для прибулої пані… Що замовляєш, Стефаніє?
– Сто грамів коньяку, канапки і якийсь салатик…
А коли офіціант пішов, сівши між Савелієм та Селестою, розхвильована жінка одним запитанням для обох якнайшвидше спробувала знайти пояснення ситуації:
– Тож хоч скажіть, мої любесенькі, що то за зустріч у вас тут?
Зауваживши неабияку розгубленість дівчини, ситуацію взявся рятувати кавалер:
– У суботу ми з Селестою познайомилися в книжковому магазині. В нас виявилося спільне захоплення історією. І так виникла та зустріч…
Прискріпливо вдивляючись в очі чоловіка, Стефанія якось дивно прошепотіла:
– Дякувати Богу, дякувати Богу, що той жахливий сон не збувся і я встигла…
Того разу офіціант не забарився з замовленням, умить розставив усе перед свіжою клієнткою і зник.
…- Зрештою поясни що за сон?.. – спробував бодай щось второпати Савелій.
– Про сон ще поговоримо. А поки що п’ємо, – враз повеселішала жінка.
Замість сум’ятя дочку охопило здивування, але вона все ще боязко пригубила чарку з лікером.
– Тепер сподіваюсь на ваші розуміння та прощення, – почала притишено Стефанія, і за мить дочекавшись їхніх згідних кивків, повела далі: –… Після тих наших палких хвилин у лісі, Савелію, я вже наступного дня довідалася від подруги, що ти зять тутешніх славнозвісних докторів. Було прикро втрачати щойно зловлене щастя, але шансів, щоб відбити тебе і в мріях не виплекала б. Навіть тоді, коли незабаром запримітила свою вагітність. Що робити? Як поведуться в тій ситуації батьки? Ті та інші запитання породили такий розпач, від якого я мов у моторошному сні через декілька днів під кінець курсової вечірки таки відповіла на залицяння підстаркуватого кавалера – помішаного на теоремах свого викладача геометрії. Батьки мовчали, люди чомусь заздрили, а я спокуту терпляче несла двадцять літ. Хоча Веніамін виявився добрим, шляхетним чоловіком. Обожнював нас обох. Тільки ті його часті слова: “Селеста так подібна на мою покійну бабцю” мене мало до психічного зриву не доводили… А тепер, коли батько і дочка без мене віднайшли одне одного – стривожилась…
…Того вечора русявий здоровань офіціант ще нераз підходив по замовлення до столика в дальнім куті залу. Там Савелій, Стефанія та їхня донька Селеста допізна вели жваву, милу для них трьох бесіду.