Попрощатися з Григорієм приїхали друзі, колеги з усієї України – письменники, журналісти, видавці, керівництво району та жителі міста.
Весь шлях по якому проходив похорон був перекритий працівниками міліції, також дорогою від дому до церкви та кладовища, Григорія Яковича супроводжував духовий оркестр, а над процесією майоріли «синьо-жовті» та «червоно-чорні» прапори (інформують зборівські мас-медійники). Біля музею «Зборівська битва», в якому від 1992 року він працював директором та присвятив йому багато сил та здоров’я , з ним прощались козаки.
Григорій Якович Радошівський (Баран) народився 1 грудня 1930 року в с. Радошівка Шумського району Тернопільської області. У 1949 р., коли навчався в педучилищі, був заарештований і майже сім років утримувався в сибірських таборах. Після реабілітації закінчив факультет журналістики Львівського університету і працював газетярем. З 1992 р. – директор, науковий працівник створеного ним музею «Зборівська битва».
Автор збірок віршів: «Квіти на постаменті» (1965), «Біль перебитого крила» (1993), «Мальви прийдуть на поклін (1995), «Підпалені присмерки» (1999), «В гучнім оркестрі завірюх» (2001), першої книжки дилогії «З порога ночі», «Себе – душі твоїй», «Живу!» (усі – 2010), краєзнавчих: «Над Стрипою» (1981), «Заліщики» (1998); числених публікацій в журналах та колективних збірках.
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст.., Почесною відзнакою НСПУ. Лауреат премій ім. братів Лепких, ім. Уласа Самчука.
Член НСПУ з 1995 року.
Григорій Радошівський – людина непростої долі. Пройшов через жорна сталінських репресії, не зламався, а ще більше переконався у правильності своїх поглядів. Відомо, що 13 травня 1949 року у Кременці 18-річного юнака було засуджено до розстрілу, який потім замінили на 25 років концтаборів на 5 років позбавлення громадянських прав після відбуття покарання. У камері пан Григорій познайомився з земляком Іваном Гнатюком, якому судилася доля поета. Покарання пан Григорій відбував у Красноярському краї, на станції Решоти, у таборі для політичних злочинців. Невідомо, як би далі склалася доля Григорія Радошівського, однак у 1956 році, через три роки після смерті Й. Сталіна, він виходить на волю, яка проте виявилася несолодкою.
Після звільнення доля довго гралася з ним, кидаючи з місця та місце. Спочатку Григорій Якович працював завідуючим клубу у Тилявці Шумського району, мріяв стати художником. Навіть складав іспити до Київського університету – не судилося. Натомість він став художником слова, вступивши на факультет журналістики Львівського університету, який закінчив заочно аж у 1964 році. 1964 рік – особливий у житті пана Григорія, адже з 1964 року життєвий і творчий шлях Григорія Яковича назавжди пов’язаний зі Зборовом, де він спочатку працював у районній газеті, а потім і пустив тут своє коріння.
З самого початку Григорій Якович зацікавився історією цього краю. Починає вивчати легенди Верхоставу та Білого Берега, який і дотепер швидше легендарний, ніж історичний, оскільки археологічні розкопки на цьому місці належним чином не проводилися. За роки життя у Зборові пан Григорій настільки досконало вивчив історію, що може посперечатися навіть з професійними істориками, а найголовніше – зібрав багату колекцію експонатів, які лягли в основу експозиції заснованого ним у 1992 році музею.
Зі здобуттям Україною незалежності, Григорій Баран з дружиною береться за створення музею «Зборівська битва». Його стараннями було створено діараму «Зборівська битва». Григорій Якович мріяв про панораму битви, однак для цього потрібне спеціальне приміщення. Зрушити справу з місця могло б створення на території Зборівської битви національного заповідника, що дало б можливість не лише зберегти пам’ятку, а й провести на її місці археологічні розкопки, однак для цього потрібні роки. Були окремі поодинокі спроби провести дослідження на цій території, проте, як же говорилося вище тут не проводилися розкопки на високому науковому рівні, як під Берестечком.
Світла (Вічна) пам’ять про Григорія Радошівського назавжди залишиться в наших серцях.