У нього був дар розуму

Дух Святий із семи своїх дарів Григорію Сковороді дав найцінніший – дар розуму. Наша енциклопедія ходяча, наш Сковорода, розум світу, носив Христа у своєму серці:

Христе, жизнь моя, умерый за мя!
Должен был тебЂ начатки
ЛЂт моих, даю остатки.
Сотри сердца камень; зажжи в нем твой пламень;
Да смерть страстям и злым сластям
Живу тебЂ мой свЂт.
А как от грЂхов воскресну, как одЂну плоть небесну,
Ты в мнЂ, я в тебЂ вселюся,
Сладости той насыщуся,
С тобою в бесЂдЂ, с тобою в совЂтЂ,
Как дня заход, как утра всход.
О, се златых вЂк лЂт!
Щира любов до Господа єлеєм запашним ллється із уст Філософа. Ось які глибинні думки лишив нам Григорій Савич. Добре відоме Сократове слово: “Інший живе для того, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити”.
Життя не те означає, щоб лиш їсти й пити, а бути веселим і куражним, і ситість тілесна не дасть куражу серцю, позбавленому своєї поживи. У цьому-то розумінні вчив своїх друзів Епікур, що життя залежить від насолоди і веселість серця — це життя людини. Горацій так само, як Епікур, мислить: “Nec dulcia differ in annum…” тобто: “Насолоди не відкладай на рік”. А що він під насолодою розуміє веселість серця, видно з наступного: “Ut quocunque loco fueris, vixisse libenter te dicas”, тобто: “Аби міг ти сказати про себе, що всюди тобі жилося куражно”.
Утіха й кураж, кураж і насолода, насолода і життя є те ж саме. І що Горацій сказав: “Насолоди не відкладай”. Сенека розтлумачив: “Життя не відкладай”. “Sera nimis est vita crastina. Vive hodie”- “Живи сьогодні”. Силу цього слова не розкусивши, люди в усіх віках і народах знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней, а кожного із друзів його величали: “Epicuri de grege porcus”.
Та коли життя від сердечної веселості, а веселість від насолоди, то від чого залежить насолода, що насолоджує серце? Пояснює боговидець Платон: “Немає солодшого від істини”. А ми можемо сказати, що лиш в істині живе справжня насолода і лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом. І не помилився якийсь мудрець, поклавши межею між ученим і невченим границю мертвого і живого. Піфагор, зрозумівши емблему трикутника і побачивши в ньому істину, з радістю гукає: “Знайшов! Знайшов!” Видно, що життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом.

Зиновій Бичко, НСЖУ