Не можу уявити російську літературу другої половини минулого століття без імені Володимира Солоухіна (1924 -1997), без його талановитих повістей «Володимирські путівці» та «Краплина роси», роману «Мати-мачуха», публіцистичних книг «Листи з російського музею» і «Чорні дошки», збірника мініатюр «Камінці на долоні», численних оповідань, поезій, перекладів. Як і без імен Віктора Астаф’єва, Василя Бєлова, Василя Шукшина, Валентина Распутіна та їхніх творів.
Моя ровесниця Людмила Мишко-Маркіна не один рік дружила з Володимиром Олексійовичем, працювала у нього літературним помічником. Саме вона у 1984 році познайомила його з древнім Черніговом, приїздив письменник і в її рідні Неданчичі. До речі, пригадує Людмила Василівна, про наш край багато розповідав його товариш Іван Стаднюк, теж відомий письменник, дитинство якого минуло на Придесенні.
Залишились автографи Володимира Солоухіна: листи, дарчі написи на книжках… Зокрема, кілька листів, що розпочинаються словами: «Пишу Вам из деревни под Владимиром…», тобто з села Алєпіно, де народився письменник і де часто влітку мешкав.
— Книжки ж свої Володимир Олексійович любив підписувати з жартом — ось як, наприклад, на «Камінцях на долоні»: «Людмиле Васильевне. Это камешнки на ладоне (а не за пазухой)». Або віршований підпис на книжці «Созерцание чуда», — розповідала моя співрозмовниця, — що звучить як дотепний тост: «Что за Люсю, что за Люду //Бог с любовью изваял,// Созерцая это чудо,// Пьем до дна и наповал».
Найдорожчим же для неї є вірш, в якому відчувається весь тонкий солоухінський ліризм:
Бывают же светлые славянские лица
После темных и хитрых, коварных московских лиц.
О, Люда, о, милая, о, чаровница,
С озерцами ясными между ресниц.
Автографи Солоухіна пані Людмила має намір передати на свою батьківщину — до Чернігівського музею Михайла Коцюбинського.
Я ж, перечитуючи його «Камінці на долоні», знайшов ось таку мудрість: «Классики — это как солнце. Прекрасно, что солнце существует. Без него не было б жизни».
Вільнодумний письменник, який ще в далекі шістдесяті підтримав Андрія Вознесенського, коли на нього нагримав сам Микита Хрущов, а потім нещадно критикував Андрія за творчість, першим розповів про криваві злодіяння дитячого «сочинителя» Аркадія Гайдара в роки громадянської війни, а в роки перебудови очолив комітет по відродженню храму Спасителя у Москві, теж вже належить до класиків. До сонячних класиків…
Володимир САПОН
Чернігівщина