Зів’яла троянда села Кривенького

Ті нехристи, дикуни азіатські з реготом викинули її на ав­томашину, обсіли, як вовки над здобиччю, тягнули кожен до себе. Цілу ніч знущалися над молоденьким тілом, а перед досвітком її застрелили на межі між Товстеньким і Пробіжною.

ЗІВ’ЯЛА ТРОЯНДА

Кінець травня 1947 р. Студентка Львівського медінституту Ліда Остапчук приїхала в своє рідне гніздо, в Кривеньке, що­би відвідати свою страдальницю — стареньку, замучену, знедо­лену матір і молодшого брата Юрка. Батька закатували на Уманьщині, брата Степана вбили в УПА, а вона, хоч і небли­зько, але час від часу відвідувала рідну домівку. Сяк-так до­бралася до Товстенького, а там пішла навпростець знайомим полем, на якому колись дівчинкою пасла корову. Не раз до стерні проколола ніжку, а, бувало, і дощ проливний захопить з худібкою її на полі. То, змокнувши до рубця, біжить додому, до матері, щоби переодягнутись в суху чисту сорочину, яку вона випрала, старанно випрасувала і поклала десь на дно старенької, можливо, ще австрійської скрині. Поки добіг­ла дівчина додому, все згадала, що було в житті. Зраділа мати її приходу. Запитувала: чи здорова, чи має що їсти, чи грошей вистачає, як вчиться? Цим запитанням не було би кінця, бо в кожної матері глибоко десь під серцем ніби якийсь віщун сидить, все вона знає, спостерігає, до всього приглянеться.

В цей передвечірок допомагала дівчина матері по госпо­дарству. Позачиняла каченят, почистила жгреблом худібку, в стайні підмела. Та й подвір’я замела, бо завтра неділя, люди будуть йди до церкви, то щоб було гарно і чисто. Все зробила, що встигла зробити ця молоденька господарська дитина. А ввечері разом з мамою та братчиком Юрком сіли до вечері. У великому полумиску парували і пахли смаженою цибулею цілі бараболі, мати принесла глечик молока. Навіть сметани не збирала, усе розколотила і поналивала у глиняні горнят­ка, що ніби сміялися голубенькими квіточками, на подобу во­лошок. Посміхалася Ліда своєму брату, він їй щось там підмор­гував, лише мати сиділа задумана. Не закінчили ще вечеряти, як раптом у хату увійшли прислужники НКВС. «Що, привезла зі Львова листівки? — Хтось з них промовив. — Збирайся». «Не беріть її, — крикнула мати, об­нявши доньку, — вона ще молоденька, нічого не знає». На коліна перед катюгами стала мати, просила, благала. Та її відкинули аж під поріг. Юрко хотів заступитися за сестричку, та сталініст вдарив його рукояткою нагана, і він окровавлений схилився на канапу, а мати нещасна не знала куди бігти, кого рятувати — доньку чи синочка. Стояла безсила… І ніби гадюка оповила її і жалом торкається невинного, зболілого материнського серця.

Була тиха тепла травнева ніч. Блідолиций місять то вигля­дав, то знову ховався за сірими хмаринками, ніби боявся бути свідком того нелюдського дикого знущання над цією невин­ною дівчиною. Вона тільки починала жити. Вона життя ще не розуміла, хотіла розібратися в ньому, в його складнощах і манливості.

Ті нехристи, дикуни азіатські з реготом викинули її на ав­томашину, обсіли, як вовки над здобиччю, тягнули кожен до себе. Цілу ніч знущалися над молоденьким тілом, а перед досвітком її застрелили на межі між Товстеньким і Пробіжною. Ось що розповідала старенька добра жінка, що теж випробувала сталінські гоніння. Вранці вона йшла з Кривенького до Гадинковець на поїзд. Недалеко стежки вона побачила старого дідуся з великою палицею.

Вона настрашилась, але він підійшов ближче і заспокоїв її. «Не бійся мене, дивися, отут застрілено дівчину, вона ще про­бігла пару метрів. Ось бачиш сліди крові, що стікали з неї, а ось тут вона впала. Її викинули на машину і повезли енкаведисти у Пробіжну. Ніхто не знає, де поховано цю молодень­ку зів’ялу троянду». Лише старенька маги пішки з Кривень­кого до Пробіжни ходила, випрошувала: «Поверніть її хоча мертвою, я похороню її на рідній землі, я хрестик на ній за­копаю і буду доглядати його, так як колись її. Буду дбати, щоби він не почорнів від вітрів, щоб не потріскав від сонця, українськими трояндами обсаджу її могилу. Вдень і вночі сльозами буду підливати їх. Поверніть її. Хоч цю ласку вчи­ніть для мене». Та насміялися сталінські сатрапи над цією старенькою жінкою, а через кілька днів її разом з сином Юр­ком вивезли у Сибір. Звідти додому вони вже не повернулись:

Скільки таких знищених сімей, скільки безвинно потерпі­лих людей на своїй рідній землі. Хто скаже, скільки їх? Напружуймо пам’ять, згадуймо, згадуймо…

Троянди у душі не зів’януть,

У кожну хатину заглянуть.

Вони розцвітають щоднини,

В степах, на лугах України.

Троянди, троянди, троянди,

Білі, червоні й рожеві.

Троянди — це квіти кохання,

Прийми їх, покійна землячко, від мене.

 Зіновій Мамчур